Останнє наше інтерв'ю, яке записувалося влітку, містило багато прогнозів щодо результату та наслідків парламентської кампанії. Наразі будемо «звіряти годинник». Цікаво, що влітку ви були набагато більш скептично налаштовані щодо фінального результату опозиції. Чому, на вашу думку, ОО, "Удар" і "Свобода" взяли значно більше, ніж від них очікували?
Ще раніше я говорив, що на цих виборах опозиція взагалі могла перемогти, аби кампанія відпочатку велася б правильно. Однак, помилки почали накопичуватися іще з початку минулого року, відтак шанс було втрачено. Найбільшим проколом вважаю закрите формування списків - як у пропорційній, так і мажоритарній частині. Люди втратили відчуття «співпричетності», втратили довіру. Звідси – результат.
А результат однозначний – в глобальному сенсі опозиція, нажаль, не перемогла, шанси на зміни в Україні, за фактом цієї кампанії, втрачено; Юра і Юля лишаються політичними в’язнями, їх звільнення знову відтерміноване.
Загалом, фактичний перерозподіл симпатії громадян на користь опозиції відбувся в останні десять днів змагання.
Чому саме в останні дні?
Мені здається, значною мірою результат опозиції моделювався не стільки самими опозиційними фракціями, скільки недолугою діяльністю Партії регіонів. Люди захотіли побачити в парламенті тих, хто дасть у морду Партії регіонів і заявили про це на дільницях. Між іншим. Фізична монополія ПР в цій раді закінчилась. Три опозиційні фракції фізично переважають більшість. Це смішно звучить, але на цьому етапі це важливо бо є шанс правовий «беспредел» і регіонали мають з цим рахуватись. В цьому сенсі мудрий український виборець досягнув поставленої мети.
Тому так підстрибнула “Свобода”?
Відповідь проста, вона на поверхні. Дійсно, спочатку думалося, що «прорив» у кампанії - ви пам’ятаєте динаміку його електоральної підтримки - здійснить Кличко. Буквально за два тижні до дня волевиявлення «Удар» йшов з ОО «нога в ногу». Зафіксувавши такі тенденції, в «Ударі», скоріше за все, розслабилися, відтак кінцевий результат отримали трохи не той, на який розраховували.
Зараз хотів би підсумувати декілька важливих висновків кампанії. Перше – люди критикують звичні політичні сили, але все одно за них голосують. Бренд має велике значення.
Друге – всі п'ять фракції, що маємо наразі в парламенті, в тій чи іншій мірі, контролюються олігархічним капіталом. Помітити це можна було навіть неозброєним оком: якщо перший день в раді відбувалися сутички, уже на другий почалися домовленості. Зрозуміло, режисери, що перебувають за кулісами, відрегулювали поведінку контрольованих ними фракцій. Третє – напрошується така аналогія: всі три опозиційні фракції отримали аванс, а до зарплати ще треба дожити.
Хто, на вашу думку, контролює фракції “УДАРу”, “Свободи” та Об’єднаної опозиції?
На цю тему було багато розмов. Очевидно, конкретну відповідь краще довірити експертам, я можу спиратися лише на певні публікації у ЗМІ – які всім відомі – та власні суб'єктивні висновки.
Так, щодо «Свободи» багато обговорювалася їх давня співпраця з Коломойським. В «Ударі» часом проявляється присутність впливів групи Льовочкіна-Фірташа.
У випадку ОО дати однозначне визначення складно, адже дійсно представники крупного капіталу відкрито з опозицією не співпрацюють. Однак, відомо, що деякі діячі в ОО полюбляють консультуватися з Андрієм Клюєвим. Такі консультації, час від часу, ведуться. Ви й самі про це чимало писали.
Особисто у мене виникає дежавю 2002-го року. Опозиція отримала більшість на виборах, але не змогла конвертувати її у більшість в парламенті. Чому так? Що завадило цього разу?
Але потрібно також зауважити, що ПР не досягла надмети, яку ставила на початку кампанії. Власне – формування монопартійної більшості. Якби Україна мала розвинену демократію, зараз ми б говорили про коаліційну меншість в ВР, яка складається із представників ПР. Однак, як завжди, на допомогу регіоналам прийшов “ленінський загін” - псевдо комуністи, псевдо борці з олігархами доклали свої голоси.
У прогнозі щодо мажоритарників я також не помилився – далеко не всі, хто пройшов до Ради за мажоритарними округами, приєдналися до партії влади. Разом з тим, не можна, на жаль, констатувати, що мажоритарні депутати привнесли до Ради нову якість, «свіжу кров», нові сили, як то кажуть, як було на виборах 1990, 94, 98 і навіть 2002-го року. Ці люди тоді демонстрували не тільки нову якість, але й відносно незалежну поведінку.
Дехто намагається вести самостійну гру. Як, от Порошенко, Балога, Литвин
Так, але їх одиниці. І це – той випадок, коли виключення із правил підтверджує саме правило.
Я погоджуюся із твердженням щодо дефіциту «свіжої крові», однак варто зазначити, що опозиції це також стосується.
Стосується, так. Звісно, я розчарований Табаловими. Добре, що їх лише двоє. Хоча, вірогідно, тушки ще з'являтимуться. Певно, мої слова можуть комусь не сподобатися, але мушу бути чесним, тож: потенційні тушки є й в Об’єднаній опозиції і у фракції “УДАР”. “Свобода”, швидше за все, «поштучно» не тушкуватиметься; якщо й перетвориться на «тушку» - вся фракція в цілому.
Спрогнозую також появу нового виду «тушок», так звані «приховані» (латентні). Тобто люди, що перебуватимуть всередині фракції, але голосуватимуть всупереч її волі, на користь провладної більшості. Щось на кшталт ворожого десанту в тилу; який збурює, розколює зсередини тощо.
З огляду на темпи, які взяла влада, невдовзі опозиція взагалі може опинитися на межі розколу.
Ні, не погоджуюся. Зважайте: за результатами виборів опозиція отримала серйозну моральну перевагу. Перемога меншовиків за пропорційними списками, також – у Києві, є серйозним сигналом для суспільства в цілому та еліт зокрема. Відтак опозиція має певну морально-політичну перевагу. Чи скористується вона нею? Якщо захоче – зможе. Ключова умова – співпраця трьох фракцій.
Що, в даному контексті, я б радив? Надзвичайно важливим є фактор позапарламентської підтримки. Однак, отримати таку підтримку опозиція може лише в тому випадку, коли їй довірятимуть. Тож варто над цим працювати.
Друге – вивчити досвід роботи «Народної ради» в першому парламенті демократичного скликання. Нас там було 126 депутатів, всі – особистості. Уявіть: у Народній раді не просто співіснували, а ефективно співпрацювали Чорновіл і Кушнарьов, Хмара і Гринів, Яворівський і Сметанін…
Між іншим. Одна з резонансних вимог опозиції – виступати в парламенті державною українською мовою. Пригадую, як в першому скликанні ми, ледь не стоячи аплодували кожному виступу російською мовою на підтримку незалежної України. Ми «умилялись» кожній спробі російськомовних депутатів говорити українською.Наприклад: депутат Віктор Шишкін говорив тоді приблизно так як Азаров зараз. Але це не викликало такої відрази. Звичайно, за 20 років могли б і підучити українську. Але мовне питання не варто штучно кидати у вогнище. Я знаю купу росіян та представників інших національностей які є справжніми патріотами нашої держави. Разом з тим є велика кількість етнічних українців, які знають мову але ненавидять Україну.
Вам не здається, що за тушок мають відповідати не стільки навіть самі тушки, скільки – ті, хто брав їх до списку? Зокрема, Арсеній Яценюк.
Очевидно, Яценюк уже визнав свою помилку, але ще не пройшов шлях спокути. Знаєте, як раніше казали: “іди в бій і змивай сором кров’ю”. Хоча, не факт, що цю пляму змити колись вдасться, але пам'ять про неї дуже важлива.
Я скажу так: якщо коаліція трьох відбудеться, всі від цього тільки виграють; якщо не буде – програють теж всі. Як наслідок - почнеться змагання за булаву. Поза тим, лідери трьох опозиційних фракцій мають пам'ятати: якщо так станеться, булави для них взагалі може не залишитися, оскільки влада - не спить і мрія Віктора Федоровича – щодо виборів президента в парламенті – потроху набуває предметних обрисів. Разом з нею – входження України у Митний союз чи інші наддержаві об'єднання, в яких «вартість» української булави дорівнюватиме нулю.
Я розумію, чому об'єднана опозиція висунула Юлію Тимошенко єдиним кандидатом на президентські 2015-го, однак не дуже вірю, що це буде реалізовано на практиці і що Яценюк так просто відмовиться від своїх амбіції.
Виконання цієї умови було єдиним шансом Арсенія Яценюка очолити фракцію ОО. Ви про це писали – ви знаєте.
Знаю, що Тимошенко сама написала лист на його підтримку.
Я не був присутнім, як розумієте, на засіданні фракції, однак чув про це.
Наскільки Яценюк правдивий в обіцянці відмовитися від президентських амбіцій на користь Тимошенко, якщо її зуміють визволити із в*язниці достроково?
Він же не дурний чоловік, розуміє — якщо Юля стоїть поруч, йому на цьому електоральному полі робити нічого, вона фактично «з’їдає» весь його електорат. І тільки за умови відсутності Юлії Володимирівни, частина електорату переходить до Арсенія Петровича і він, гіпотетично, може розглядатися в якості кандидата в президенти.
Чи стане він таким кандидатом? Зараз ще рано говорити. Активна фаза президентської кампанії почнеться не раніше, ніж восени наступного року.
Кличко зараз теж говорить, що єдиного кандидата від опозиції обговорювати ще рано. Чим, черговий раз, зароджує підозри щодо щирості своєї «опозиційності».
А я його в цьому підтримую. По-перше, дійсно має пройти якийсь час. По-друге, щодо «Удару», парламентська діяльність їх трохи «відшліфує», думаю. Так, уже найближчим часом їм потрібно буде визначитися щодо неучасті у мерській кампанії.
Ви впевнені, що вона відбудеться. «За графіком», столичного мера мали обирати ще навесні минулого року. Однак, вибори досі не відбулися.
Дійсно, тоді кияни це, що називається, «проковтнули». Зараз не думаю, що проковтнуть – наслідки парламентських виборів так просто не відмінити.
Ви особисто вірите в те, що опозиція здатна домогтися звільнення Тимошенко раніше 2015-го року?
Ні, на жаль, не вірю – в опозиції немає такого ресурсу. Такий ресурс знаходиться поза межами України. Причому не тільки в Європі, не списуйте з рахунків Росію.
Які, на вашу думку, шанси Януковича переобратися 2015-го?
Коло підтримки Віктора Федоровича звужується. Навіть фанатичні прихильники ПР уже у ньому розчарувалися. Занадто багато преференції віддано «Сім'ї», занадто мало простору для маневру усіх інших.
Ми будемо свідками як Янукович і його сім’я самі себе заженуть в оточену фортецю і осаду цю не витримають. Янукович хоче збудувати автаркію, бо давно вже нерукопотисканий ні на Заході ні на Сході. Але він нерукопотисканий і у власній державі. Він тут боїться всіх: людей, журналістів, і навіть «донецьких».
Наразі найоптимальнішим варіантом Банковій видається виведення у другий тур Олега Тягнибока.
Такий сценарій існує. Як і багато інших сценаріїв. Вочевидь, Тягнибока намагатимуться спокусити доступом до ефірів, іншими преференціями. Але суспільство – і про це слід пам'ятати усім– уважно за цим спостерігатиме. Опозиційно налаштовані громадяни не зроблять ставки на «штучного кандидата». Згадайте досвід Королевської.
Вам не здається, що опозиція сама послабила свої позиції? Елементарно – відмовившись від посади віце-спікера, яку мав посісти Олександр Турчинов. Фактично руками меншовиків комуністи були легалізовані у статусі парламентської опозиції.
Чесно кажучи, я не знаю, чому так сталося з посадою першого віце-спікера. Що служило причиною відмови Олександра Валентиновича? Можливо, те, що він зараз хворіє, перебуває не у кращій фізичній формі? Можливо. Чому першим віце-спікером не пішов працювати Яценюк? Після того, як очолював ВР, йому, ніби, не по статусу. Чому не пішов Томенко? Не знаю. Але маємо доконаний факт – посада першого заступника в президіумі дісталася комуністам.
Поясніть просту річ: навіщо ОО підіграє Свободі, подаючи законопроекти на кшталт маркування національності в паспорті?
Причин може бути дві: або це робиться не з великого розуму, або свідомо. Свідомо, тобто – спланована провокація, спрямована на розкол прихильників опозиції. Люди можуть простити навіть невиплати зарплат, але коли чіпляється національне, мовне, релігійне, це занадто серйозно. В мене складається враження що Батьківщина має якийсь комплекс національної меншовартості і подібними законопроектами ніби прагне довести Свободі що вона така сама радикальна. В мене складається враження що Батьківщина має якийсь комплекс національної меншовартості і, подібними законопроектами ніби прагне довести Свободі що вона така сама радикальна.
Влітку ви допускали, що ця Рада довго не пропрацює. Сьогодні, напевно, ваша думка змінилася?
Я неодноразово казав: у цього парламенту є всі шанси проіснувати довго. Янукович має там постійну і керовану більшість. Разом із тим, існує відчуття, що частина депутатів з ПР, особливо з мажоритарників – якщо обставини складатимуться не на їх користь - можуть вивчати досвід щурів, які покидають корабель напередодні катастрофи.
Ви прекрасно знаєте, що тектонічні зрушення в українській політиці завжди забезпечували еліти. І вже потім до них поєднувалися народні маси. 2004-го, зокрема, теж так було.
Ідея Майдану народилася не у «любих друзів» чи в оточенні Кучми, а в Стецьківа, Філенка і багатьох інших щирих прихильників змін в країні, її пізніше було підтримано Безсмертним. Коли всі ми вперше лише озвучили саму ідею, їй довго опиралися, хоча, по факту, таки погодилися. Сьогодні я думаю, що повторити Майдан у тому вигляді, в якому він був, неможливо. Таке трапляється раз на сторіччя.
Ви розповідали, що зараз серйозно вивчаєте механізми громадянського суспільства, його взаємодії з процесами політичними. Предметні результати вже є, або обмежується теоретичною діяльністю?
Ми собі працюємо – прискіпливо вивчаємо всю теоретичну базу; досвід, який вже наразі накопичено; в будь-якому випадку, ці напрацювання не пропадуть дарма. Однак, в цю хвилину багато залежить від трьох опозиційних фракцій. Якщо вони діятимуть конструктивно і ефективно – тоді не буде потреби у виникненні якоїсь позапарламентської альтернативи. Якщо ні - почнуться розколи, розбрат і тоді запит на альтернативу з'явиться неодмінно.
Звісно, я бажаю опозиції всього найкращого, аби вони справилися з усіма поставленими завданнями. В свою чергу, я готовий надавати всі потрібні консультації, допомогу. Зокрема – ділитися досвідом роботи «Народної ради», про яку уже розповідав.
Парадокс, але чим менш успішна парламентська опозиція, тим більше шансів для швидкого становлення громадянського суспільства.
Будь-яку владу і опозицію треба контролювати, це аксіоматично. Щоб не було, як після Майдану, коли люди сказали: ну, ми своє відстояли, нехай вони тепер працюють, а ми подивимося. З висоти сьогоднішнього дня, можу сказати: це була моя помилка, моя та інших польових командирів, ми щиро вірили, що революцію достатньо зробити, а вже потім воно «само якось» наладиться.
Зараз є відчуття такої собі недоробленої справи. Якби Майдан таки утвердив демократичні цінності у державі, утвердив беззаперечно, можна було б на пенсію спокійно йти, а так… Ні, я ще маю працювати.