«Щодо дерев, то ще раз: ніхто нічого не вирубатиме»
Яким є зараз функціонал заповідника «Стародавній Київ»? Що змінилося за рік, відколи ви очолили структуру?
Функціонал? Він простий: збереження для майбутніх поколінь пам’яток архітектури та історії, розташованих на території заповідника.
ДІАЗ створили ще у 1987 році постановою Кабінету міністрів, але у 1990-ті почали міняти структуру заповідника, виникло якесь незрозуміле агентство у його складі… Як на мене, все це робилося винятково заради «дерибану», бо у 1990-ті та нульові тут і справді було багато що зруйновано. Боричев Тік зокрема – це була прекрасна старовинна вулиця, а стало вмістилище для сучасних «палаців», серед яких лишилося 3-4 автентичних споруди.
Коли я в квітні 2025-го прийшов в ДІАЗ, то з’ясував, що люди, які живуть в межах заповідника, навіть не здогадуються про його існування. Хоча для власників кав’ярень чи маленьких магазинчиків це був би плюс – на цьому можна заробляти. Але ні, ніхто нічого не знав. Тому ми відразу почали робити сайт, робити сторінки в соцмережах. І зараз сайт – рекордсмен по наповненості, він містить описи понад 1300 об’єктів.
Це ви про медійну складову кажете, а як щодо захисту? Ви ж самі сказали, що головне завдання – збереження пам’яток архітектури.
За той час, поки я очолюю ДІАЗ, нічого зруйновано не було. Активіст Перов закидає заповіднику руйнацію садиби за адресою Фролівська, 4; але лише два поверхи там історичні, третій добудовано у 1983 році. І так, зараз власник (а будівля ця у приватній власності) дійсно розібрав дах та перегородки третього поверху, але ж це радянська добудова, а не історична. Загалом цю будівлю готують для того, щоб поселити туди один виш, евакуйований зі Сходу.
Як взагалі такі речі потрапляють у приватну власність?
Ну це ж не пам’ятка архітектури. Хоча до 2000 року в приватні руки могло потрапити будь-що, навіть пам’ятка національного значення. Потім ухвалили новий закон і багато що змінилося (йдеться про закон «Про охорону культурної спадщини» № 1805-III від 2000 року; до нього діяло радянське законодавство, яке не передбачало запобіжників проти виведення пам’яток у приватну власність. – Ред.) Наприклад, заборонили капітальне будівництво на території історико-архітектурних та історико-культурних заповідників.
Власники споруди на Фролівській, 4 купили будинок в межах історичного ареалу, і це об’єкт культурної спадщини, а не пам’ятка архітектури (це два різні статуси з різними правовими наслідками та обмеженнями. – Ред.). Це старий будинок, віком понад сто років, і він відображує свій час. Його власники більш ніж адекватні, вони з нами на контакті, ходять на засідання консультативної ради, узгоджують плани капітального ремонту тощо.
Гаразд, давайте про інші будинки – ті, які були пам’ятками, але які все одно зруйнували або почали руйнувати. Чому таке можливо?
А це вже питання до правоохоронних органів. Бо тут ми говоримо про кримінальний злочин. Чому поліція бездіє, а суди не судять? Треба у них питати… Приміром, будинок по вулиці Володимирській, 4 – там, де ресторан Клопотенка. Прибутковий будинок ХІХ століття, у 1860-ті мав два поверхи, у 1890-ті його добудували до чотирьох поверхів. І таким – чотириповерховим – він і мав залишатися. Має охоронний статус. Але там вже шість поверхів, і ще – мансарда на мансарді. Департамент охорони культурної спадщини видає власникам приписи, подає звернення до Національної поліції, прокуратури. І що? І нічого. Ніхто нічого не може зробити.
Ну як нічого? Поліцію викликали?
Викликали. Поліція приїхала, щось зафіксувала та й поїхала. А департамент – це не силова структура. Орган охорони свою роботу зробив, а зупиняти забудовника із застосуванням фізичної сили він не може.
Читаю на ФБ-сторінці ДІАЗ новину про мистецький майданчик на Андріївському узвозі. І коментарі під нею: «прибрати дерева і траву і збільшити площу каміння в Києві для більшого розігріву повітря – головна архітектурна ідея сучасності». Не зайшла киянам ця ідея, вони ще й петицію проти «бетонування Андріївського узвозу» зареєстрували.
Це брехня – щодо дерев. Ми ж у першому на цю тему повідомленні чітко сказали: жодне дерево не буде зрубано. І ніякого бетонування не буде, бо бетонування – це капітальне будівництво, а у нас мова йде про збірно-розбірні конструкції. Тому всі петиції, де стверджують зворотне – відверта брехня.
Чому б хейтерам не поїхати на Андріївський узвіз, 5 і не подивитися, про яку ділянку йдеться? Там же щось незрозуміле. Сквер – не сквер, а чортзна що, просто бруківка покладена. А ми хочемо зробити мистецький майданчик, причому за меценатські кошти, а не за міські. А щодо дерев, то ще раз: ніхто нічого не вирубатиме, і про це було сказано чорним по білому.
Ви ж розумієте, що питання дерев для киян є болючим. Скільки місто втратило зелених насаджень?
Такою інформацією не володію, але Київ був та лишається найзеленішою столицею Європи.
Взагалі так кажуть про Відень…
Та який там Відень. Там в центрі – ані дерева. А у нас в межах міста – природні парки. А загалом – 127 парків і 500 скверів, і 20 квадратних метрів зелених насаджень на одного жителя. Це більше, ніж у Парижі, Лондоні та Берліні. А найбільший наш природний парк – Голосіївський – має площу, на хвилиночку, 4,5 тисячі гектарів.
Все це недовго розбазарити. На Теремках вже почали…
Слухайте, ви бачили, як в Києві хаотично розростаються дерева? Я зараз не про Теремки, а загалом. Візьмемо, наприклад, Замкову гору – колись вона була лиса, нині ж заросла повністю. А там купа пам’яток і старовинний цвинтар. Коріння дерев руйнує старі надгробки. Екосистема дуже швидко відновлюється – подивіться на Каховське водосховище, де вже виріс цілий ліс. Київ тут не виняток.
«В ЮНЕСКО більше писали про Старобільський технікум, аніж про удар по Успенському собору»
А що дає тим чи іншим об’єктам в столиці охоронний статус ЮНЕСКО?
Таких об’єктів лише два – Софія та Лавра. Що дає їм цей статус? Знак якості. Якщо їх охороняє ЮНЕСКО, значить, їх треба відвідати в першу чергу. Це як Євросоюз: якщо ми в Євросоюзі, значить, це круто. А насправді що дає Євросоюз? Закони і контроль за їх виконанням. А далі ми вже самі…
Коли був приліт по Успенському собору на території Лаври, ЮНЕСКО якось відреагувало?
Ніяк. Навіть не висловило стурбованість, як це робить ООН. Вони більше писали про отой Старобільський технікум, що на Луганщині, аніж про Лавру. Хоча технікум до ЮНЕСКО – взагалі жодним боком. Так що користі від них жодної, хіба що можуть допомогти з пошуком грантів та грантодавців. Сама ж ця установа ані коштами, ані будь-чим іще не допомагає. І навіть Росію не називає Росією, тобто після всіх руйнацій українських пам’яток пише, що «був нанесений удар», а ким нанесений і з яких причин нанесений – не пояснює.
«Ганьба, що у нас немає археологічного музею. До речі, Гостинний двір чудово надається для такої мети»
Пане Романе, а Київ загалом «почався» на Подолі чи на Куренівці? Це такий пролог до наступної частини розмови, бо буде багато запитань про Поділ.
Важко сказати. Кирилівська стоянка часів палеоліту була ближче до Куренівки, але чи можна назвати Кирилівську стоянку Києвом? Зазвичай слов’янські поселення містилися біля води – річки чи великого озера. Бо це як мінімум забезпечувало риболовлю або й судноплавство. Тому логічно припустити, що Київ почався у межиріччі Почайни та Дніпра.
Вказати, де селилися перші кияни, складно ще й тому, що сліди їх життєдіяльності поховані під товщею ґрунту. Ґрунт сходив вниз із Замкової гори та Уздихальниці, зсуви були постійними. А коли у 1970-х роках почали будувати станцію метро «Контрактова площа», археологи знайшли неймовірну кількість артефактів. Під землею відкрилося ціле місто: ґрунт законсервував десятки дерев’яних зрубів.
Якою була їх подальша доля?
Частково ці зруби передали до Пирогова, але там їх не експонують, а частково – до скансена у Переяславі. І от у Переяславі якраз і відтворили цілу садибу періоду ХІІ століття – житловий будинок, господарські споруди, частокіл. Причому все це оригінал. Тодішні, 1970-х років, розкопки були справжньою сенсацією, бо матеріал знайдений багатющий. Порівняно із ним пізніші (2015 року) знахідки на Поштовій площі виглядають скромніше.
Тим не менш і там були залишки забудови ХІІ століття. Їх хотіли музеїфікувати, але не вийшло. І зрештою ситуацію довкола Поштової ви почали називати патовою. Чому?
Почалося все з того, що забудовник почав зводити на Поштовій якийсь ТРЦ. Відповідно до законодавства, перед такими роботами необхідно провести археологічні розкопки. І от під час розкопок 2015 року археологи знайшли залишки старого Києва приблизно ХІІ століття. Це в основному дерев'яні колоди, хоча є і керамічні знахідки, які передали в різні музейні фонди. Потім, у 2018 році, Верховний суд розірвав договір із забудовником і заборонив продовження будівництва. А Верховна Рада внесла об’єкт культурної спадщини на Поштовій площі до держреєстру нерухомих пам'яток.
Нині Інститут археології каже, що для продовження досліджень, треба копати вглиб метрів на десять. Але це небезпечно, бо невідомо, витримають чи ні тимчасові будівельні опори – їх ставили максимум на пів року. Тому щось робити там зараз, а тим паче проводити якісь екскурсії неможливо. При цьому прямо над розкопками є Будинок поштової станції, який перебуває у власності міста. Його треба відреставрувати, провести експертизи, а потім вирішувати, що робити з розкопками далі.
Але це ще не кінець історії. Бо у 2022 році активісти Віталій Білецький та Ольга Рутковська створили ГО «Музей однієї нації на Поштовій площі» – саме ГО, а не музей як такий. Бо музею ніякого під будиночком поштової станції нема, хоча ДІАЗ звинувачують у тому, що ми заважаємо розвитку музею. Це неправда. Правда в тому, що в керівників ГО є бажання створити музей «під себе» і робити на цьому піар.
З приводу Гостинного двору, який перетворився на безнадійний довгобуд. Його балансоутримувачем є заповідник «Софія Київська», а він не має грошей на реставрацію об’єкта. Чи можна в такому разі змінити балансоутримувача і знайти бажаючих його реставрувати серед меценатів – після відповідного конкурсу?
В принципі, все можливо. Але для зміни балансоутримувача потрібна добра воля нашого уряду. Бо зараз Гостинний двір – це державна власність, що є зовсім нелогічним. Такими об’єктами повинна керувати громада, створювати там музеї, культурні простори абощо.
У нас в країні немає археологічного музею з національним статусом, є тільки невеликий простір на нульовому поверсі Національного науково-природничого музею, і це ганьба, бо в жодній країні Європи археологію так не принижували. Між тим Гостинний двір якраз чудово надається до того, щоб розмістити там музей археології. Тому так, є сенс змінити балансоутримувача.
«Ми не знаємо, де похований Хмельницький та Мазепа. Могли б дізнатися, де похований Сагайдачний, але Могилянка згорнула розкопки»
Могилянка, між іншим, на вас скаржиться. Точніше, на Департамент охорони культурної спадщини КМДА, структурним підрозділом якого є ДІАЗ. 6 серпня НаУКМА опублікувала звернення до органів державної та місцевої влади, де йдеться, що департамент призначає необґрунтовані перевірки. Що сталося?
Почати, мабуть, варто з Богоявленського собору – того, шо був знищений більшовиками разом з усім комплексом Братського монастиря у 1935-1936 роках. У 2023 році громадський благодійний фонд «Великий Льох» разом із комунальним закладом «Центр консервації предметів археології» почали розкопки на території НаУКМА, де раніше стояв собор.
Розкопки проводили професійні археологи, і президент Могилянки Квіт це дозволив. Розкопали частину собору, і це була сенсація, бо з’ясували, що там зберігся не тільки фундамент, а й півтора метра стіни. Тобто більшовики, очевидно, собор не підірвали, а розібрали, і отой четвертий корпус НаУКМА, можливо, збудовано саме з цегли Богоявленського собору.
Але чому стіна – це сенсація?
Тому що якщо ціла стіна, то ціла й підлога. А якщо ціла підлога, то під підлогою цілою є крипта. А крипта там точно є, це 100%. В ХІХ столітті виходило дослідження – російською мовою – «О погребениях под полом великой церкви Братского монастыря». І там йшлося про щонайменше дві крипти. Одна може містити рештки митрополита Гази Паїсія Лігарида, який перебрався з Палестини до Києва і помер у 1678 році у Братському монастирі.
А от у другій крипті, скоріше за все, лежить гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Особу такого рангу ховали у саркофазі в крипті, а Сагайдачний помер у 1622 році і був похований під дерев’яною церквою, яка тоді стояла на місці Богоявленського собору. Пізніше церкву розібрали, і у 1690-1693 роках на гроші іншого гетьмана та мецената – Івана Мазепи – поставили мурований собор. Але де тіло Сагайдачного? Мазепа точно не міг наказати викинути його звідти. Значить, воно було перенесене в крипту собору. Крім того, в романі Нечуя-Левицького «Хмари», де події розгортаються поблизу Братського монастиря, згадано про це поховання.
Але ж не факт, що саме під тим шматком стіни, який вдалося знайти у 2023 році, знаходиться крипта Сагайдачного.
Тепер ми можемо цього взагалі не дізнатися. Після кількох тижнів розкопок Квіт наказав роботи згорнути. Все засипали піском і заасфальтували. Ми намагалися повернутися до цього і в 2024-му, і в 2025 році. І кошти на це були, бо йшлося про єдиного гетьмана, чиє поховання може бути знайдено в Україні. У нас же немає жодного гетьманського поховання періоду Козаччини. Де похований Богдан Хмельницький? Невідомо. Де похований Іван Мазепа? Теж невідомо. Відомо тільки, де похований Петро Дорошенко – у Московії…
Тим часом саме Сагайдачний записав на монастир і на Київську братську школу, з якої потім постала Києво-Могилянська академія, кошти й майно, тобто посприяв підвищенню статусу як монастиря, так і майбутньої академії.
Як мотивував Сергій Квіт відмову у продовженні розкопок?
Я бачив його інтерв’ю, де він казав, що погодився би, якби було державне фінансування. Але це маніпуляція. Держава під час воєнного стану не може витрачати кошти на такі потреби (те саме стосується і Гостинного двору), але у громади кошти є, ми їх знайшли, то чому б не витратити ці кошти на реставрацію?
На території НаУКМА є трьохсотлітня Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці, де ремонт триває вже років двадцять з гаком – ще від президентства Ющенка. Щодо цієї реставрації є якісь новини?
Так, там триває ремонт, як і у всьому Староакадемічному корпусі, частиною якого вона є. Але ця церква (її ще називають «семінарською»), як і та, що поруч із нею, Святодухівська, перебуває далеко не в такому плачевному стані, як келії настоятеля. Це ще одна пам’ятка поруч зі Староакадемічним корпусом. Подивіться на ці келії – це ж просто руїна. І всі ці об’єкти, які належать місту, з 1993 року знаходяться в оренді у Києво-Могилянської академії.
Приписи їм вже надсилали разів десять. З року в рік одне й те саме – приписи та нуль реакції. За законом, місто вже мало б анулювати договір оренди з таким недобросовісним орендарем. І зараз нашу комісію на територію НаУКМА знову не пустили. Квіт каже, що підстав для перевірок нема. Але, даруйте, ми є представниками міста, тобто представниками балансоутримувача, і нам не потрібні якісь особливі підстави для того, щоб перевірити, в якому стані наші балансові будівлі. Спробуємо прийти з комісією ще раз, і якщо нас знову не пустять, то справа піде до суду.
«Я не бачив старої Воздвиженки, тобто урочищ Гончари та Кожум’яки, але оті «пряничні» будиночки, які зараз там постали, виглядають, як на мене, нормально»
Продовжуємо говорити про Поділ. Колись Віктор Ющенко заявляв про намір відтворити Десятинну церкву, місце обнесли зеленим парканом і залишили так на роки. Але якби якась споруда постала там, де нині лишився тільки абриси фундаменту, це був би відвертий «новоділ». Варто чи не варто таке робити?
Десятинну? Не варто. Її креслень не лишилося, ми не знаємо, як вона виглядала. Навіщо робити абищо і називати це «відновленням»? У нас є храми, які можна відновити саме тому, що збереглися креслення, але ми цього не робимо. Ось вам приклад – церква Богородиці Пирогощої. Зводили її у 1131-1132 роках, потім неодноразово перебудовували, бо і Батий, і Менглі Ґерай цю церкву руйнували.
Але збереглися фотографії і свідчення того, як вона виглядала у 1935-му – перед тим, як її знесли. Але що в результаті? А результаті у 1997-1998 роках на Подолі побудували «щось візантійське», і це «щось» не має жодного відношення до того, як виглядала церква на початку ХХ століття.
До речі, у архітекторів ще з 1990-х років є список затверджених владою України об’єктів, які потребують відновлення в першу чергу. На першому і другому місці – Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори, їх обидва відновили у 2000-му. На третьому місці – Богоявленський, а на четвертому, якщо не помиляюся, Микільський військовий собор, який звели на Печерську у 1690-1696 роках коштом Івана Мазепи і який більшовики також підірвали у 1930-х роках. Ось ці об’єкти дійсно треба відновлювати.
Щось на Подолі втрачене, щось занепадає, а щось відновлюють. Прикладом відновлення є Воздвиженка, яку хтось називає «казковим містечком», а хтось – «кринжовим новоділом». Яким є ваше ставлення до спроб відтворити на історичному місці неісторичний антураж?
Я не бачив тієї давньої Воздвиженки, тобто урочищ Гончари та Кожум’яки, якими ми їх знаємо з класики. Знову таки – все було знищено радянською владою. Чи було там що зберігати? Не знаю, складно сказати. Старої забудови на Воздвиженці майже не лишилося, вона була практично порожньою. Оці «пряничні» будиночки, які зараз там постали, виглядають, як на мене, нормально. І коли ми проводили Возвиженкою екскурсії, іноземці були в захваті. Їм сподобався цей український неомодерн, який створили, слід визнати, доволі талановиті архітектори.
Поділ – це ще й Щекавиця, про яку деякі кияни і некияни дізналися завдяки жартівливому заклику провести там останню – перед ядерною війною – оргію. Наскільки добре або ні вивчені київські гори та їхні некрополі? На тій такі Щекавиці знаходиться не один цвинтар…
І знову згадаємо більшовиків. У 1935 році в рамках радянської антирелігійної кампанії прекрасну барокову церкву Всіх Святих на Щекавиці та більшість склепів і надгробків підірвали та знесли. А у 2021 році щекавицький цвинтар розкопали під ЖК «Олегівський», і скрізь висіла реклама із закликом купувати там квартири.
Я вважаю, що це абсолютно неправильно і що цей некрополь треба було вносити до пам’яток з охоронним статусом. Бо це перше і найбільше київське кладовище, яке було «титульним» аж до появи Байкового. Там похована безліч видатних людей – той таки київський архітектор Андрій Меленський, приміром…
Там же ще є мусульманський та єврейський цвинтарі…
Мусульманський виник вже за радянських часів, а єврейський – давніший, але він невеликий і займає, по суті, один куток Щекавиці. До речі, головний архітектор заповідника «Стародавній Київ» Анатолій Ізотов, який навесні пішов на війну добровольцем, розробив облікову картку цвинтаря, де ховали викладачів Могилянки.
А загалом минулого року з людськими рештками, викопаними на Щекавиці, був скандал, пам’ятаєте? В садибі на Сковороди, 9 знайшли 10 тон людських кісток, і це якраз ті, що зі шекавицького некрополю, який «перепахали» під ЖК. Тепер Верховна Рада змушена міняти закони, щоб ці рештки можна було гідно поховати. Бо нинішнє законодавство забороняє перепоховання без дозволу найближчих родичів.
«Коли розкрили стіну надбрамної церкви, то на одній плінфі знайшли відбиток людської ноги. Хтось босий пройшовся, і нам у 2026-й привіт передав»
18 травня, до дня музеїв, у Михайлівському Золотоверхому відкрили простір «Надбрамна церква та Київ X–XIII століть». Розкажіть про цей проєкт детальніше – з чого він почався?
Почався з того, що до мене прийшли археологи і попросили оглянути фундамент надбрамної церкви ХІІ століття. Взяли ми в монастирі ключі і пішли оглядати фундамент, а там, виявляється, був склад. І тут треба трохи попередньої історії: цю церкву, точніше, її залишки знайшли ще у 1998 році, перед відновленням собору. І це теж була сенсація, бо про таку церкву щось чули, але де вона – не знали.
Тут ще треба розуміти, що надбрамних церков у Києві (і, скоріше за все, й в усій Україні) лише три. Перша – Троїцька у Лаврі, друга – церква Благовіщення над Золотими воротами, а третя – ось ця. Точніше, правильніше було б казати не про надбрамну церкву, а про браму з надбрамною церквою, бо головне тут – брама. У випадку Михайлівського собору брама захищала його з боку Боричевого Току, де був великий крутосхил, по якому ворогам було складно дертися.
Скоріше за все, ця церква пала у 1240 році, під час нашестя Батия. Ймовірно, що її монголо-татари обклали хмизом і підпалили – це була їхня звична тактика. У вогні каміння розжарилося і церква була зруйнована. А відтак про неї ніхто більше не чув – аж до 1998-го. Але знадобилися ще майже 30 років, щоб про церкву згадали.
Чому ж так сталося?
Хороше питання. Самі ці залишки фундаменту, які знайшли у 1998 році, були віднесені до відання департаменту культури – чомусь саме культури, а не департаменту охорони культурної спадщини. А отой круглий павільйон, який звели над фундаментом, взагалі нікому не належав. І в ньому влаштували склад.
Словом, ми написали листа до Інституту археології і разом з археологами провели чотири толоки. Відкопали фундамент із залишками стін і, до речі, знайшли в товщі стін два саркофаги, де були поховані, скоріше за все, священники. Потім разом з волонтерами винесли те, що законсервувало цю церкву – пісок і вапно. Носили руками, бо ніяку техніку туди не можна, так що механізувати процес не вийшло.
А потім знайшли мецената – виробника фарби Володимира Гаврилова, щоб пофарбувати павільйон, який над церквою. Меценат сказав: «Ні, ви самі не впораєтеся». Тож ще й бригаду виділив. А як він вже бригаду виділив, то ми напросилися, щоб нам другий ярус дзвіниці підновили.
Вам як мед, так і ложкою. Жартую, звісно.
Ми ще й десять тон гравію від іншого мецената у подарунок отримали. І засипали цей гравій довкола фундаменту – тепер і ходити зручніше, і пилюка не підіймається, бо там же вапно… А ще цікаво, що коли розкрили стіну, то на одній плінфі знайшли відбиток людської ноги. Хтось 900 років тому босий пройшовся по цеглині, яка сохла, і нам у 2026-й привіт передав… Зараз ми зробили інформаційні стенди біля залишків фундаменту – вони і про Київ X-XIII віків розповідають, і про саму надбрамну церкву.
А що ще цікаво, так це те, що ми знайшли ще й монастирський льох 1713 року. Величезний! До того ж, це наша балансова власність. Вирішили робити там культурний простір, бо підземних культурних просторів в Києві взагалі нема, за винятком лаврських печер, але ж це некрополь, так що не рахуємо.
Можна зробити дуже круті речі насправді – відтворити антураж цього льоху, яким від був на початку XVIII століття, уявляєте? Мені тільки одне не зрозуміло, чому до того моменту ніхто цим не займався, не цікавився, не досліджував?.. Зараз, щоправда, прийшла Соловйова, то поміняла в департаменті майже всіх.
Оскільки ми сьогодні з вами багато говоримо про розкопки, закономірне питання: чи постане у Києві музей Вікентія Хвойки (про його відкриття говорили ще у 2024-2025 роках, до роковин смерті та до 175-річчя з дня народження)?
Дивіться, на Ігорівській, 9 стоїть будинок, де у Києві жив Хвойка. Він орендував це помешкання і привозив туди свої знахідки. Сама будівля перебуває у приватній власності фірми, кінцевим бенефіціаром якої є підсанкційний олігарх Новінський. Зараз арешт з будівлі знято, а її стан визнано незадовільним, тобто нинішній власник свідомо доводить об’єкт до руйнації. Чи можна там розмістити музей Вікентія Хвойки?
Теоретично так. До нас вже звернулися чехи (бо Хвойка був чехом за походженням), які готові фінансувати реконструкцію цього будинку, тож лишилося тільки вивести його через суд з приватної власності. В принципі, позитивний прецедент вже є: у 2023-му Верховний суд за позовом прокуратури повернув з приватної власності особняк садиби Терещенків. І також через недобросовісного правовласника…
На Ігорівській, 9 може бути історичний музей Хвойки. Але я все ж таки гадаю, що більш оптимальним рішенням було б створення археологічного музею, про який я вже казав – на території Гостинного двору. І цей от великий національний археологічний музей цілком може носити ім’я Вікентія Хвойки.
«На нашу екскурсію Флорівським монастирем прийшло так багато людей, що черниці перелякалися – думали, це захоплення монастиря»
Ви створили ГО «Україна Інкогніта», якій невдовзі виповниться 20 років. Це – розповідь про незнану Україну із заохоченням до відкриття її. Як вплинула на роботу організації повномасштабна війна?
На війні у нас загинули троє наших хлопців, членів ГО. Загалом у нас біля 30 активних учасників проєкту, і ось троє з них полягли на фронті… Тих же, хто працює постійно, тобто не на окремими проєктами, а весь час – десь із восьмеро.
Зараз ми реалізовуємо проєкт «Козацькі церкви Київської області». Дуже хотілось би усі храми оцифрувати, бо ось зараз згоріла церква в Бериславі на Херсонщині, а цифрової моделі її немає. Тоді як для реставратора така модель – незамінна річ.
Словом, зараз, під час війни, ми більше звертаємо увагу на те, що раніше якось проходило повз. Приміром, маємо проєкт «Старовинні цвинтарі України». Ми – єдині, хто їх шукає, наносить на мапу, проводить там толоки. Причому люди дедалі більш охоче відгукуються, їм справді не все одно. Якщо на першій толоці на козацькому цвинтарі на Черкащині було лише троє місцевих, а на другій – 25 людей, то на третій – вже й складно порахувати. Інформація несеться, передається, що от, мовляв, громадська організація кличе на толоку, і більшість йде допомагати…
Тобто відповідаючи на питання, як вплинула війна на роботу ГО – вплинула так, що люди відчули цінність того, що мають.
Колись ви сказали, що мрієте, аби до українських музеїв стояли черги. А чи стоять черги на екскурсії Києвом та Україною, які ви проводите?
На день Києва ми проводили безкоштовні екскурсії Флорівським монастирем, то у перший день прийшло понад сотню людей, а на другий – вже десь 250. Наш Максим Назаренко залазив на дзвіницю, щоб порахувати. Черниці аж перелякалися, чи це не захоплення монастиря (сміється). Але я переконаний, що й коли ми відновимо платні екскурсії, черги на них стоятимуть так само.
Підсумовуючи: чи зробили ви останнім часом якісь неймовірні та / або несподівані відкриття? І на рівні Києва, і на рівні всієї України?
«Україна Інкогніта», в принципі, не претендує на те, щоб вважати свої дослідження відкриттями. Можу сказати, приміром, що ми ідентифікували розташування стіни Флорівського монастиря. Може, це й не сенсація, але широкому загалу це було невідомо.
Або ще такий приклад. Коли у 1975 році розкопували залишки церкви Успіння Богородиці Пирогощої, то все, що знайшли під землею, кваліфікували як фундамент. А насправді – і про це стало відомо тільки минулого року – там знайдено купол, котрий не є фундаментом, а є елементом калориферної печі. А ця піч, звичайно, була найбільшою у ті часи в Києві. Та й, власне, в усій Україні. Тобто церква була теплою, для мирян її опалювати.
І там теж вийшов скандал, з цією церквою. Бо місцевий настоятель не дає нам можливості провести дослідження, хоча церква Успіння Богородиці Пирогощої – також наша балансова власність, а у священнослужителів вона лише перебуває в оренді. Конструкція була дуже продумана, і, як на мене, це просто неймовірно…
***
«Лівий берег» звернувся до президента НаУКМА Сергія Квіта із пропозицією викласти свою позицію в окремому інтерв’ю. Пан Квіт відповів згодою, і таке інтерв’ю буде записане найближчим часом. Поки що він пропонує читачам ознайомитися із цим документом, де викладене бачення описаних в інтерв’ю подій Києво-Могилянською академією.