Фільм цілком укладено в рамки двох єдностей: місця й часу. Ми дивимося, як готується, розвивається і завершується багатолюдна вечірка з нагоди 25-річчя Софії Тімолеон (данська акторка Вік Кармен Сонне), влаштована для неї батьком – грецьким мільярдером Маркосом Тімолеоном на його приватному острові. Гості – інші багатії, а також сумнівні, хоча й до біса впливові політики. Звісно, це святкування не буде насправді радісним, бо вже в пролозі нам показують, що Тімолеон відносно недавно пережив смерть улюбленого сина в авіакатастрофі.
Сценарій написано у співаторстві Йоргосом Карнавасом, Мігелем Анхелем Хіменесом і Нікосом Панайотопулосом за романом Паноса Карнезіса. Іспанський режисер Мігель Анхель Хіменес колись дістав свого роду благословення від культового фінського кінематографіста Акі Каурісмякі, який спродюсував перший короткометражний фільм Мігеля. З тих пір Хіменес випустив чотири повні метри. Призів на великих фестивалях не має. «День народження» – його перший, по суті, проєкт з міжнародними зірками.
Компанія збирається на острові, а далі починається чортівня. Сюжет популярний і вдячний, з потенціалом для розвитку у будь-якому напрямі. Можна згадати «Подай знак» (2024) – феміністичний трилер про дівчат, які потрапляють у острівний маєток, геть чисто втрачають памʼять про те, що там діялося, а повертаються звідти не всі. «Меню» (2022): любі гості припливають на катері заради ексклюзивної вечері у супердорогому ресторані під орудою ексцентричного шеф-кухаря, якого грає сам Рейф Файнз. Мало-помалу зʼясовується, що головною стравою мають стати самі клієнти. Разом з кухарем. «Дістати ножі: Скляна цибулина» (2022): ще один острів, ще один скоробагатько, але цього разу всі грають у детективну гру зі «вбивством» господаря. Незабаром стається реальне вбивство, і починається іронічно-герметичний детектив у дусі Агати Крісті, а розслідування веде цілий Денієл Крейґ.
У Мігеля Анхеля Хіменеса також є зірка: Віллем Дефо в ролі Тімолеона. 71-річний актор має багатющу фільмографію, але безумовно залишається заручником своєї надто ефектної зовнішності. Типаж визначає акторську долю: гострі вилиці та «фірмовий» холодно-хижий усміх роблять Дефо ідеальним кандидатом на роль лиходія. Вся темна частина емоційного спектру дається йому органічно: божевілля, лють, глибока скорбота. Він може бути лякаючим, гротескним, химерним, навіть огидним. Саме тому Дефо – бажаний гість у виставах авангардного театру, а також у авторському й артхаусному кіно. Зокрема, в третьому сезоні «Королівства» Ларса фон Трієра (2022) він грає поплічника самого Сатани, а у «Проєкті Флорида» (реж. Шон Бейкер, 2017) – чуйного і дбайливого управителя будинку для незаможних родин. В «Людині-павуку» (реж. Сем Реймі 2002) він злобний Зелений Гоблін, а у «Взводі» (реж. Олівер Стоун, 1986) – людяний офіцер, що береже життя своїх підлеглих у пеклі Вʼєтнамської війни. У «Тіні вампіра» (реж. Е. Еліас Меридж, 2000) він стає актором, який грає вампіра, насправді будучи вампіром, а в «Останній спокусі Христа» (реж. Мартін Скорсезе, 1988) – самим Месією, котрого спокушає диявол.
Роман Паноса Карнезіса і, відповідно, сценарій створені за мотивами життя такої легендарної персони, як Аристотель Онассіс – грецький мільярдер, меценат, власник такої кількості супертанкерів і вантажних кораблів, що перевищувала флоти багатьох країн. Однак Дефо грає не якогось конкретного магната. Він втілює владу як таку.
Його Маркос – похмурий, тестотероновий, усе ще міцний альфа-господар життя, який роздивляється цих нікчемних гомо сапієнсів крізь важкі окуляри. Його любов – всеохопна і важка, його погрози – небагатослівні і реальні, його шарм – незаперечний, його харизма – безумовна і навіть гнітюча. Він робить ранкову гімнастику голяка перед слугами не тому, що намагається звабити – а просто вважає їх частиною інтерʼєру.
Він планує заміжжя для Софії, а її небажаного залицяльника просто купує, комбінуючи батіг і пряник. Йому важливо контролювати все. І він контролює все. Навіть власне горе – замуровує кімнату загиблого сина так, наче її ніколи не було. Одним словом, маємо тут класичного Дефо – в ролі сімейного тирана, яка сидить на акторові ідеально.
У цьому і слабкість фільму Хіменеса. Бо, здається, окрім Дефо тут більше нікого немає. Решта акторського складу – просто бліді тіні, хоча згідно зі сценарієм їм прописані свої драми і своя борня. Один з друзів кидає спересердя Маркосові: «Ти виростив ще одного Тімаліона, маніпулятивного і безжального» – але у Софії і близько немає потрібного характеру. Вік Кармен Сонне, що запамʼяталася глядачам у трилері «Дівчина з голкою» (2024), просто не витягує роль на потрібний рівень.
Тож нам пообіцяли грецьку трагедію на вечірці, однак показали моноспектакль Віллема Дефо – блискучий, проте передбачуваний. Могло б бути краще.
