Німецько-франко-шведський (так зазначено на сайті фестивалю) з російським душком фільм «DAU» російського режисера Іллі Хржановського відібрали до конкурсної програми Венеціанського кінофестивалю, і ми подумали: що знову? Знову, «DAU»? Та ми ж говоримо про нього з 2008 року.
Здавалося б, коли на фестиваль чи то музики, чи то кіно, чи то на спортивні змагання приходить заявка з російськими прізвищами в списку авторів, таку заявку треба перевіряти дуже прискіпливим оком. З процесом зйомок багатосерійного, мультишарового Dau повʼязано чимало скандалів, зокрема етичних: від вбивства тварин на камеру на знімальному майданчику до ставлення до акторів і до грошей російських олігархів, напряму повʼязаних з верхівкою російської вертикалі.
Попри вичищення титрів, повернення назад токсичних грошей, таких-сяких намагань відбілити репутацію, неприємний душок лишається. Але не всі цей душок відчувають, адже вмикаються зовсім якісь інші механізми селекції. Гроші? Знайомства? Просте недбальство відбірників? Необізнаність в темі?
Вибір сумнівного фільму з російським душком до основної конкурсної програми, а Венеціанський кінофестиваль цим грішив вже не один раз — у 2024 році на кінофорумі показали документальну стрічку «Росіяни на війні» російської режисерки Анастасії Трофімової — чомусь не викликає страху перед репутаційними втратами фестивалю. А ось участь Ізраїлю викликає. Такі заявки чи повʼязані з Ізраїлем фігури задіюють ті механізми, які не задіюються проти сумнівних російських учасників.
У 2025 році 1500 представників італійського культурного сектору підписали заяву групи Venice4Palestine проти участі у фестивалі ізраїльської акторки Гал Гадо та шотландського актора Жерара Батлера, який у минулому нібито збирав гроші для ізраїльського війська. Фестиваль не хотів відкликати їхні запрошення, але актори до Лідо ді Венеція не приїхали. Італійські активісти записали собі цю перемогу на свій рахунок. Важелі спрацювали. Важелі, які чомусь не працюють проти Росії. У тому ж таки 2025 році російський прапор замайорів поруч з іншими учасниками над фестивальною локацією.
Знову ж повертаюсь до своїх запитань. Гроші? Знайомства? Просте недбальство? Необізнаність в темі?
Швидше за все, це сукупність факторів, де один не виключає іншого, а навпаки, доповнює. Вищезгаданий інститут репутації, здається, не той фактор, до якого можна апелювати, адже журналісти, які припускаються грубих фактологічних помилок, без виправлення і без пояснень, продовжують писати для італійських ЗМІ. Політики, які були задіяні напряму у скандалах з російським фінансуванням, продовжують сидіти у парламенті, більш того, у правлячій коаліції, яка всередині себе продовжує сваритися через підтримку України. Очільник Венеціанського мистецького Бієннале Пьєранджело Буттафуоко відчинив російський павільйон без будь-яких репутаційних втрат для себе попри оприлюднену переписку з російською стороною, масові протести на вулицях Венеції та попри конфронтацію із самим міністром культури Італії Алессандро Джулі та авторитетними італійськими голосами, які виступали проти повернення Росії на мистецьке Бієннале. Нагадаю, що Венеціанський кінофестиваль є частиною всієї Бієннале.
Західний світ, в тому числі Італія, продовжує дивитися на Росію і розуміти її через призму свого власного досвіду. Історичний досвід Італії має імперсько-фашистське підґрунтя з героїчними історіями спротиву, на яких виросла нова, але дуже загрожена сьогодні демократія. Я часто чую таку тезу: «Ось у нас є Мелоні (попри шалену популярність Мелоні в Україні, її не підтримують представники культурного сектору, які зазвичай є лівими за своїм ідеологічним спрямуванням, адже Мелоні сповідує праву політику), але ж не всі ми її підтримуємо. Так і в Росії — не всі підтримують Путіна». При спробі такого порівняння і накладання власного на російський досвід випливає лояльне ставлення до культурного продукту з російським душком. Доводиться пояснювати, що Італія — не Росія, а Мелоні — не Путін, хоча б тому, що Італія ні на кого не нападала. Такі речі я чула і від людей, які приймають важливі рішення, зокрема, кого запрошувати на літературні фестивалі.
Світ, який знаходиться далі і далі від українського кордону, живе за своєю логікою, за якою Росія не має одноголосного засудження. Те, що для українців є очевидним, неприйнятним, не є таким для селекційних комісій, зокрема Biennale. Західний світ змінюється дуже повільно, важко прислухаючись до голосів колишніх колоній, бо колоніалізм — це аж ніяк не російський, це суто щось їхнє західне. Ми продовжуватимемо говорити про те, що це не ок – відбирати сумнівні фільми на престижні конкурси. Бо для нас це питання виживання. Але нам треба бути готовими до того, що на шляху ми будемо зустрічати більше і більше того, що працюватиме проти нас. Гроші? Знайомства? Просте недбальство? Необізнаність в темі?