Багато чого в нашому житті настільки звичне, що ми перестаємо помічати його цінність. Місця, до яких звикли ходити. Людей, яким можна подзвонити. Події, які відбуваються щороку. Фотографії, які лежать десь в альбомах, на старому комп’ютері або жорсткому диску. Нам здається, що ці речі нікуди не зникнуть і завжди будуть у доступі. Можливо, така думка є одним з головних міфів нашої епохи штучного інтелекту й нескінченного цифрового прогресу: ніщо і нікуди не зникає. А потім минають десять, двадцять, тридцять років — і раптово виявляється, що багато що зникло, хоча часу минуло не так і багато. Немає людей, які були поруч і були важливою частиною твого життя. Частина матеріальних згадок загубилася. Жорсткі диски зламалися і невідновні. Посилання, за якими було щось цінне, не працюють. Події, які колись здавалися ключовими для України, поступово затираються і стають уривками спогадів.
Ідея почати збирати історію «Дзиґи» в одному місці крутилася в наших головах (тут маю на увазі середовище, яке було дотичним до цього феномену) давно. Мабуть, уперше подумалося про це тоді, коли помалу відійшов біль від раптової смерті Марека Іващишина. А потім так само раптово не стало Сергія Проскурні. Критичною ця потреба стала відчуватися трохи більше року тому, коли так само раптово не стало Ярослава Рущишина. З перспективи плинності часу відчувалося, що рано чи пізно потрібно буде це зробити. Бо «Дзиґа» — це не просто галерея на Вірменській, 35, не просто концертний клуб і не просто назва з історії львівського культурного життя.
Як феномен «Дзиґа» розпочалася у 1993 році. За цей час навколо неї відбулося дуже багато: виставки, концерти, літературні події, перформанси, фестивалі, медіапроєкти, міжнародні культурні ініціативи. Але також її середовище ніколи не стояло осторонь громадянських і державотворчих процесів. Ба більше — культурна і громадська компоненти завжди були рівноцінними в діяльності «Дзиґи». Частина матеріалів про проєкти збереглася, частина розпорошена по приватних архівах, а частина існує тільки в пам’яті людей, які були безпосередніми учасниками цих процесів. На щастя, «Дзиґа» як артцентр існує і досі. Але чи замислюється молода людина, яка заходить сюди, яку роль це місце мало для кількох генерацій українців і для сучасної України загалом — у культурному, політичному, середовищетворчому процесах?
Структурувати ідею архіву «Дзиґи» ми почали у 2025-му, коли готували аплікацію на титул Європейської столиці культури – 2030. Титулу ми, на жаль, не отримали, але ідеї, випрацювані в цьому контексті, вирішили втілювати. Бо гасло нашої заявки «Відповідальність бути» — воно не про титул, а про те, що ми дійсно вважаємо цінним і вартим реалізації попри все.
І тут варто відзначити синергію Українського культурного фонду і Львівської міської ради, які, створивши окрему програму, підтримали не тільки проєкт «Дзиґа: живий архів», а й багато інших проєктів, які дають змогу пам’ятати, втілювати, уявляти і піклуватися. Завдяки спільній праці Мистецької ради «Діалог», ГО «Вірменська, 35», Пост-Беллум Україна і ГО «ДзиґАрт» сьогодні маємо багатовимірний проєкт, у якому поєднана цифрова платформа, мистецька виставка про історію «Дзиґи» і серія усноісторичних інтерв’ю з людьми, які були дотичні до цього середовища.
22 вересня цифрова платформа запрацювала в повному функціоналі. Наша команда наповнює її матеріалами 1993–2018 років, намагаючись структурувати величезну за обсягом діяльність. На сайті є розділ «Хронологія», де можна побачити, що відбувалося в різні періоди «Дзиґи». Є розділ «Архів», де можна знайти фотографії, афіші, відео, аудіо, подкасти, тексти та інші матеріали і відфільтрувати їх за певними параметрами. Є також розділ «Довідник», який дозволяє знайомитися з людьми, місцями та проєктами. А ще – розділ «Напрямки», де історія «Дзиґи» розкрита через жанри і вектори її діяльності.
Ми спробували також створити структуру у якій можна бачити не лише артефакти, а й зв’язки, бо саме на них і була побудована «Дзиґа». Одна подія ніколи не існувала сама по собі – за нею завжди стояли організатори, художники, музиканти, письменники, дизайнери, журналісти, фотографи, політики, бізнесмени, та й зрештою глядачі. За нею завжди було якесь фізичне місце, і також, їй передувала, якась інша подія, а інша подія слідувала за нею. За проєктами завжди був тогочасний контекст міста й країни. І звичайно люди. Деякі з них тоді були молодими і тільки починали свій шлях. Сьогодні дехто з них продовжує творити культурне, інтелектуальне, політичне тло міста і країни. Інших з нами вже немає, і цей архів — шана їхньому внеску у наше сьогодення. Переглядаючи матеріали зараз, бачимо не лише минуле, а й те, як формувалося середовище, в якому ми живемо сьогодні.
І тут для нас, творців проєкту, виникає найважливіше питання: а чого ми ще не бачимо? На виставці «Дзиґа: живий архів. 20 історій у плакатах» ми показали лише двадцять історій. Це двадцять проєктів, подій чи ініціатив, які можна було розповісти через збережені візуальні матеріали. Але ці двадцять історій – лише маленький фрагмент того, що відбувалося. Під час створення циклу усноісторичних інтерв’ю ми дізналися про факти, які ніде не задокументовані і від яких не залишилося фотографій чи інших матеріалів. Саме тому створення цифрової платформи є важливим кроком, але воно точно не є завершенням проєкту. Навпаки — це його початок. Нам вдалося створити інструмент, а тепер його потрібно наповнювати, доповнювати і розширювати.
Саме тому важливою складовою цифрової платформи для нас є партисипативність. Нам не хотілося створити чергову цифрову “шафу”, куди можна скласти щось і забути про це. Нам важливо, щоб цей архів продовжував рости, щоб його уточнювали та доповнювали. Адже для когось «Дзиґа» і її проєкти – це перший концерт, перша відвідана чи створена виставка, робота, яка вплинула на подальше професійне життя, чи навіть знайомство з людиною чи людьми, які стали рідними. І все це також є нашою спільною історією. Мабуть, найкращим доказом того, наскільки вагомим був процес є те, чого в архіві ще немає.
Тому ми хочемо звернутися до всіх, хто колись був частиною «Дзиґи». І не тільки до тих, хто там працював чи був дотичний до творення її подій і проєктів. Якщо у вас є фотографія — вона нам потрібна. Якщо збереглася афіша — вона нам теж потрібна. Якщо у вас лежить старий запис концерту, відео з виставки, аудіокасета, програма фестивалю, квиток, листівка, газета, текст або навіть просто історія, яку ви пам’ятаєте, — нам це цікаво. Не обов’язково мати щось унікальне. Можливо, ваша фотографія вже десь була опублікована. Але, можливо, лише ви знаєте, хто на ній зображений, де вона зроблена і що там відбувалося. На платформі передбачена можливість долучатися до архіву власними матеріалами. Їх можна передати нашій команді, і після модерації вони доповнять цифрову колекцію. Це важливий момент: «Дзиґа: живий архів» не має бути історією, написаною кількома людьми про кілька десятиліть. Це має бути спільна пам’ять.
Сьогодні Україна переживає час, коли ми щодня бачимо, як безповоротно можуть зникати люди, місця, речі, документи, голоси. І водночас бачимо, як багато означає можливість зафіксувати, ким ми були і є, що робили і робимо і чому це було і є важливо. Для нас архів у цьому випадку — це не про минуле заради минулого. Це про можливість говорити з майбутнім. Можливо, через десять чи двадцять років хтось відкриє цей сайт і спробує зрозуміти, яким був Львів у 1990-х чи 2000-х. Хтось шукатиме інформацію про конкретного митця чи подію. Хтось писатиме дипломну роботу. Хтось шукатиме фотографію батьків. А хтось просто захоче зрозуміти, як виникало те середовище, в якому він сьогодні живе. І нам би хотілося, щоб у цієї людини була можливість не тільки прочитати кілька абзаців, а побачити обличчя, почути голоси, роздивитися афіші, подивитися відео, прочитати спогади й самому скласти цілісну картину. Бо «Дзиґа» — це процес, який постійно рухався, збирав навколо себе людей і запускав нові процеси. І тому живий архів має продовжувати цей рух.
Долучайтеся до архіву за посиланням https://dzygalivearchive.com/.
Читайте такожКультура як ресурс