Найперше питання — як сирійська спільнота митців у екзилі сприйняла падіння режиму Асада?
Ми — я та моє оточення — дуже, дуже щасливі. Це як віддалена мрія, що здійснилася неочікувано і швидко. Позаминулого тижня під час подій в Алеппо ми не могли повірити, що все дійде до кінця. Але вони [бойові групи «Хаят Тахрір аш-Шам»] рухалися далі на південь, до Хомса й Хами, і ми думали — так, можливо, Дамаск наступний.
Водночас було справді страшно. Я телефонувала своїм рідним у Дамаск що кілька годин, просто щоб дізнатися, як у них справи. Вони залишалися вдома, зробили запас їжі й необхідних речей на випадок великих боїв. Ті, хто при владі, справді могли боронитися до останнього. Я не спала всю ніч. А потім виявилося, що режим просто впав. Просто розвалився. Опозиція вийшла на площу Омейядів (Umayyad Square) — і все.
Багато людей плачуть цими днями, і я серед них. Це сльози щастя. На час революції мені було 20, зараз 33. Це 13 років мого життя. Вісім з них я провела поза Сирією. Увесь цей час я очікувала. Також це щастя породжує страх і непевність, як усе відбуватиметься далі.
Видається, сирійці в екзилі цілком єдині щодо цього питання.
Так, ми підтримуємо знамено революції — зараз це прапор Сирії. Одноголосно виступаємо за свободу, демократію і гідність. Не припиняємо боротися за те, щоб надалі держава і кожен новий уряд спиралися на ці базові цінності.
Тривожно, що все знову може змінитися: так уже ставалося протягом цілої сирійської історії, коли рушіїв змін відтісняли великі сили, втручалися інші країни — і починалися міжусобиці. Тож можна передбачити момент, коли одностайність почне руйнуватись і виявиться, що все не так просто, як уявлялося. Це не просто. Завжди існує ризик тривалого повороту не туди. Дуже такого не хотілося б.
Тепер постає питання про повернення до Сирії, оскільки така можливість справді виникла.
Більшість сирійців хотіли б відвідати свою країну чи просто зустрітися з рідними і близькими, побачити місця, де вони народилися і зросли. Однак аеропорти не працюють. З Нідерландів я мала б полетіти до Бейрута, а далі поїхати до Сирії наземним транспортом. Це, скажімо так, не дуже безпечно. Ізраїль усе ще завдає повітряних ударів, усе ще триває сум’яття, їхати справді занадто рано. Але за першої безпечної нагоди я туди вирушу, безперечно.
Повернення на довший час — це гарне питання, про яке багато хто замислився. 13 років сирійці цього навіть не розглядали. Адже ситуація тривалий час не змінювалася, перебувала у стані замороженого політичного рішення. Ми були розчаровані, пригнічені тим, що Асад залишається при владі, ніхто не спроможний нам допомогти. ООН не може допомогти, Європейський Союз не може допомогти — ніхто не в змозі. Інші країни почали налагоджувати стосунки з режимом Ассада — я спостерігала це в Нідерландах — і вважати Сирію безпечною країною. Звісно ж, це не відповідало дійсності: погляньте лише на всі ці відео, де люди виходять з в’язниць. Повертатися ніколи не було безпечно.
Але з Лівану, Йорданії, Туреччини повертаються ось уже зараз в Дамаск, Алеппо, інші міста. Вони просто не можуть чекати й перетинають кордон у напрямку дому.
Однак повернення передбачає більше, ніж безпеку. Безумовно, це про безпеку, але також про суспільний договір. Це займе трохи часу, бо війська опозиції заявляють, що не мають наміру керувати країною. Вони не хочуть військової влади, а планують реорганізуватися в національну армію. Тож ми матимемо новий уряд лише на час перехідного періоду, що теж звучить дуже добре. Але наскільки тривалим буде цей перехідний період? Хто ці люди, які беруть відповідальність? Які завдання вони перед собою ставлять? Що робитимуть? Це дуже делікатні питання. Добре, якщо в разі їхнього успіху ми можемо бути певні, що наступний уряд і обраний парламент справді будуть здатні відновити країну. Але якщо щось піде не так, то це буде проблема — і економічна також.
Наприклад, якщо я повертатимусь, то захочу там працювати. Але якщо економічна ситуація погана і ви не можете мати комфортне життя, повертаючись туди? Наприклад, як мисткиня я хотіла б працювати в Міністерстві культури, у театрі, в музеї, але якщо вони не здатні оплачувати мою роботу і ми не здатні залучити кошти через незняті санкції… Є ще багато речей, які треба подолати перед тим, як люди повертатимуться. Я не переймаюся тим, що не зможу там знайти роботу — я зможу, і це навіть не питання грошей, але є питання загальних обставин.
Я відчуваю і добре знаю по собі, що складно повертатися і працювати з аудиторією, яка змінилася. Зрештою, за цей час виросло ціле нове покоління.
Цілком погоджуюся. Це також питання інтеграції та соціально-політичних змін. Я жила в Туреччині, а також деякий час перебувала між Туреччиною та Ліваном. Кілька разів відвідувала Йорданію, а зараз оселилася в Нідерландах. Отже, я жила в сирійських громадах різних країн. Різниця між сирійцями в Нідерландах і Туреччині величезна якраз через відмінності в законах країни перебування, культурі й економічній ситуації. Тож тих, хто хоче повернутися до Сирії, чекає виклик реінтеграції. Над цим треба працювати не лише з погляду культури, але й з погляду громадянського суспільства.
Щонайменше 13 років там руйнували будівлі, інфраструктуру, але також і соціальну, культурну, економічну структуру суспільства. Це виклик і для правосуддя перехідного періоду, бо скоєно багато злочинів і багато людей зникло безвісти. Хтось усе ще ув’язнений, хтось закатований, хтось помер. У кожного: і тих, хто виїхав, і тих, хто залишився — є серйозні психологічні проблеми, і для цього потрібна національна стратегія. Треба відкрито говорити про пережите, бо тільки так можна побудувати суспільство майбутнього.
Які ще виклики чекають на сирійських діячів культури після повернення?
Сирійський режим був диктатурою. Тож культурна політика й усі культурні продукти в країні були пропагандистськими. Жодної свободи самовираження. Багато табу. Не можна було говорити про політику, про секс, про релігію. Це три головних табу, які домінували на сирійській культурній сцені протягом 50 років — аж до вчора. І ці табу також позначилися на людях.
Якщо митець не може говорити про сексуальність, то і люди по-справжньому не говорять на цю тему. Не можна так узяти й зачепити цю тему просто зараз. Як говорити про це, не перетворюючи на пропаганду революції чи окремих лідерів? Як говорити про сексуальність і свободу сексуальності в суспільстві, яке є дуже консервативним? А про релігію, яка є величезною частиною сирійської історії та культури? Режим використовував іслам як інструмент, щоб контролювати людей, тож людям релігійним чи консервативним складно говорити про релігію. Отже, є обмеження. І не можна просто приїхати з Заходу зі словами: «Я хочу сьогодні поговорити про права ЛГБТК+». Ні, не можна отак просто перегорнути сторінку, адже на Заході теж був тривалий шлях боротьби й розвитку. Це має бути час і поступовий розвиток культурних концептів.
Так само, думаю, нам потрібно багато часу, щоб визначитися, що означає бути сирійцем у культурному плані? Як культура повʼязана з ідентичністю? Якою буде культурна політика нового уряду? Раніше вона зосереджувалася на державі, на тому, щоб бути арабами, бути мусульманами і так далі. Хочемо ми це змінювати чи лише пошукати їй інших виявів?
На Нетфліксі є фільм «Плавчині» про сирійських спортсменок. Всесвітньо відомі документальні фільми «Білі каски», «Останні люди в Алеппо», «Для Сами». Але ті, хто залишився в Сирії, теж створювали культуру, ми не можемо не помічати їхньої роботи.
Багато хто з тих, хто залишився, не підтримував режиму, не міг протестувати через ризик арешту. Але їм вдавалося обʼєднувати зусилля і робити разом щось на кшталт спорадичної крихітної незалежної культурної сцени.
Деякі художники робили виставки. Існували, так би мовити, частково незалежні театральні простори. Як-от Zawaya Art Gallery, яка приймала митців і проводила воркшопи на різні теми. Проєкт Mraya документує сирійську культурну спадщину й усну історію.
Як і в часи будь-якої диктатури, коли ти всередині, то працюєш десь посередині. Тобто ви говорите не про політику, релігію чи сексуальність, а про щось інше. Як наївно це не звучало б, але є багато інших тем, і люди призвичаїлися говорити між рядками або в обхід влади, яка справді втручалася.
Є й інші історії. Митець і активіст Мазен аль-Хамада повернувся до Сирії 2020-го, його відразу ж арештували й убили от щойно, незадовго до зміни влади.
Українців і сирійців часто порівнюють у контексті війни, міграції... Який вигляд це має із сирійської перспективи?
Існує наратив про те, що українці й сирійці ближчі, тому що ми маємо спільного окупанта — Росію. Я відчувала це багато разів, особливо в Берліні, де бачилася з багатьма митцями з України. Росія бомбардувала мою країну так само, як сьогодні вона обстрілює Україну. Українці за кордоном на початку були такі самі розгублені, як і ми. Це величезна проблема. Ви приїжджаєте в нову країну, не знаєте мови, не знаєте традицій. Ви звикли до чогось у себе вдома, а тепер незрозуміло, що і як. Перші три-чотири роки війни дуже важко. І далі, щиро кажучи, теж. Час плине, ти призвичаюєшся. Ти не там. Усе триває. Незрозуміло, коли закінчиться. Сподіваюся, що у вас це незабаром закінчиться. Але для нас перші два-три роки, навіть п’ять були найважчими. Далі сирійці осідали на новому місці, прийнявши, що краще не стане. А останні три роки були, мушу сказати, найжахливішими в історії сирійської революції.
Але інший наратив, пов’язаний з міграційними процесами на початку 2000-х, також присутній. І ми, сирійці, вважаємо, що це найперше пояснюється географічною близькістю України: люди в ЄС відчувають особисту загрозу, тому більше взаємодіють з новоприбулими з Європи. Крім того, Сирія — це щось десь там, на Близькому Сході, а про Україну відомо більше. А друге, найважливіше — це релігія. Більшість українців — християни, тоді як більшість сирійців — мусульмани. Ісламофобія і всі медійні прояви, з нею пов’язані, відіграють велику роль в інтеграції та міжкультурному спілкуванні. У Нідерландах я відчувала цю різницю набагато більше, ніж у Туреччині. Українці не мали такої проблеми — безперечно, легше приїхати до християнської країни, коли ти християнин, ніж коли ти мусульманин чи індуїст.