Переказати чи хоча б окреслити сюжет кіноесею «Це не я» неможливо, бо цілісного наративу в цьому короткому метрі немає. Сам Каракс з’являється в кадрі лише на мить, аби показати, що все побачене — це лише його нотатки, написані на межі між сном і явом. Протягом 40 хвилин режисер водить глядача сюрреалістичним лабіринтом власної свідомості, ретранслюючи на екрани аудіовізуальний колаж з класики світового кіно, власних фільмів, домашнього фото- й відеоархіву, документальної кінохроніки, комікс-панелей з історій про Тентена та ще багато чого.
Каракс намагається сказати, що він — це не його біографія, а його герої та фільми. Починаючи від власного альтер-его Алекса (справжнє ім’я Каракса — Алекс Дюпон, а псевдонім Леос Каракс — це анаграма слів «Алекс» і «Оскар») з ранніх робіт «Погана кров» і «Коханці з Нового мосту» і до клошара Лайно з «Токіо!», з яким Каракс гуляє парком у своєму маренні. У хаотичний колаж своїх фільмів Каракс вплітає особисті моменти: архівні кадри з батьком (якого режисер порівнює з фашизмом), своїх собак (які схожі на супутника Тентена, найважливішого попкультурного героя для франкомовного світу), а також горювання за людьми, з якими він працював — актором Гійомом Депардьє, оператором Жаном-Івом Ескоф'є та дружиною й музою Катериною Голубєвою. Каракс порівнює себе з Романом Поланскі, «який також єврей, також білий, також гетеросексуал».
У цьому хаотичному мерехтінні сюжетів і відсилок Каракс намагається говорити не лише про себе, коханого, але й про теми, які його турбують. Він розмірковує про політику. Тут варто зауважити, що, на відміну від багатьох французьких колег, Каракс ніколи не мав ілюзій щодо Росії — навіть попри (чи завдяки) шлюбу з російською моделлю. Зокрема, ще у 2000 році від критикував російських режисерів Олександра Сокурова й Олексія Германа-молодшого, які підтримували путінську агресію в Чечні. У «Це не я» Каракс говорить про фашизм. Сцену, в які мама читає синам книжку про «доброго дядечка Адольфа», перетинають спершу документальні кадри бомбардувань Дрездена у 1945-му, а згодом документація вчинку Ісидора Грінбаума — єврейського антифашиста, який сам намагався зірвати з’їзд нацистів у Нью-Йорку 1939-го.
Історію фашизму й Другої світової Каракс паралелить з розбомбленим у січні 2023 року будинком у Дніпрі, нагадуючи, що війна в Європі триває. Трамп, Асад, Сі Цзіньпін, Кім Чен Ин, Нетаньягу — портрети диктаторів, популістів й ультраконсерваторів проносяться кадром з нагадуванням: «Усі вони кажуть, що їх принизили». Добірку завершує кадр з Путіним, який волає на мітингу «ура!» (в українській прокатній версії цей кадр соромливо заблюрили, неначе глядач не знає, хто такий Путін). Каракс скрушно хитає головою через те, що фашизм не зник — він став гібридом.
Від фашизму Каракс переходить до іншої важливої для нього теми. Компонуючи кадри Дзиґи Вертова, Альфреда Гічкока, Жоржа Мельєса, братів Люм’єр і ще багатьох класиків, Каракс по-бумерськи бурчить, що кінематограф утратив свою магічну, якщо не божественну сутність через смартфонні камери, соцмережі й іміджмейкінг.
Однак що далі триває цей нетривалий есей, то зрозумілішим стає, що в цьому кокетливо-сором’язливому автопортреті Каракс намагається бути схожим на Жана-Люка Годара. «Це не я» — усього лиш сентиментальніша версія чи то «Книги з картинками», чи то «JLG/JLG» Годара. Його стилістичні прийоми (як-от жирні написи на пів екрана різними шрифтами й кольорам; різкий монтаж, що постійно розхитує ритм фільму) лише підкреслюють, що Каракс занадто сильно хоче бути схожим на найбільш культового французького режисера. Однак Годар справді був персонажем свого кіно: і буквально (він часто знімався у власних фільмах), і ідейно (його постать поза кіно була не менш яскрава). Каракс натомість недарма називає свій фільм «Це не я». Адже це дійсно не він — це його самоіронічна й самознищувальна інтерпретація того, ким він хотів бути та з чого зітканий його химерний і нонконформістський образ.
«Це не я» — фільм унікальний. Він виник як вступ до виставки про Каракса, яку мав робити Центр Помпіду — один з найповажніших культурно-мистецьких просторів Франції. Але виставка не склалася, а 40-хвилинна саморефлексія лишилася. Щоправда, зацікавити вона може лише найвідданіших фанатів Каракса. Яких направду не так мало, адже нерясна фільмографія цього режисера спромоглася створити таємничний ореол його постаті. Проте судячи з «Це не я», Каракс хотів би бути кимось іншим.
