Розкажіть, як ви опинились у сфері сучасної музики?
Зацікавлення нестандартною музикою виникло, ще коли я вчилась у київській десятирічці, під час занять із сольфеджіо, коли виконували складні вправи. Ламані мелодії, великі стрибки — там була дуже дисонантна музика, не подібна до класичних пісень чи арій, які співали до того. І я це сприймала, наче це така спортивна гра. У мене був азарт усе це підготувати, заспівати й випробувати свою здатність до швидкого реагування.
З того часу я зрозуміла, що оце мене цікавить, мене таке приваблює. Не романтична музика, що гарно звучить, а отаке, де треба багато думати. У той час якраз був зеніт жіночого хору Олександра Заволгіна при київській десятирічці. Він узяв у концерт дуже багато творів українських сучасних композиторів, які писали менш класично. Це були твори, скажімо так, з нахилом у постмодернізм. Тобто були цікаві хорові співзвуччя, які треба було заспівати, і мені це дуже сподобалось.
У консерваторії ви застали початок діяльності ансамблю Alter Ratio — першого об’єднання, яке почало виконувати сучасну західну музику в Києві. Як вдалося створити таке творче середовище, попри відсутність професійної підготовки у сфері сучасної вокальної музики?
Коли я вступила в Національну музичну академію, познайомилась з Ольгою Приходько (диригентка, засновниця колективу Alter Ratio. — Ред.). Перші концерти ансамблю — це була ніби лабораторія співу. У нас були ноти, як я пам'ятаю, Лучано Беріо Cries of London («Крики Лондону» — твір для восьми голосів, написаний у 1974–1976 роках. — Авт.). Інформації про те, як читати сучасні партитури, тоді взагалі не було. Це був 2007 рік, тобто доступ до знань через мережу Інтернет не працював так легко, як нині. І, по суті, ми все починали з нуля.
Спочатку все треба було перекладати, розшифровувати, щоб зрозуміти, яка позначка що означає. Потім дивитися, які є суміжні чи дотичні зразки, щоб на їхній основі зрозуміти, що взагалі хоче композитор. І в нас були своєрідні дебати, ми користувалися інтуїцією та здогадками, а це давало різні погляди на твір. І я думаю, що інтуїція в сучасній музиці — це те, що мене провело ці всі роки у виконавстві і що мене досі веде. Відчуття музики й задуму композитора зчитується інтуїтивно. Звичайно, в моїй ситуації інтуїція вже заснована на досвіді та знаннях, але все ж таки у виконавстві це дуже багато важить.
Які найбільші прогалини вокальної освіти у сучасній музиці в Україні?
Її просто немає. Не вистачає регулярності вивчення музики XX століття. Сучасна музика, як де-факто новітня музика, пішла з 1950 року. В Україні в освітніх програмах абсолютно не вистачає вивчення цього музичного пласта.
Оскільки за фахом я хорова диригентка (Вітренко закінчила диригентсько-хоровий факультет Національної музичної академії. — Авт.), я мала досвід поглибленого вивчення музично-теоретичних дисциплін: сольфеджіо, гармонії, диригування, гри на фортепіано. Не на всіх спеціальностях підготовка музикантів така комплексна — для когось важливо володіти виключно своїм інструментом і не більше. Дотепер це мій великий бонус, тому що, вивчаючи сучасну музику, потрібні вміння, які допомагають опанувати цей матеріал у найкоротший час і стрес фрі. Ця музика зазвичай складна для виконання, і коли вивчаєш, у пригоді стають будь-які навички. Тому що їх більше, то краще: заграти щось на фортепіано, проаналізувати логіку побудови твору тощо. Виїжджаючи на навчання до Німеччини, мала дуже велику базу з теоретичних дисциплін і досвід у практичному музикуванні, які дала мені українська музична освіта.
Ви поєднуєте багато творчих активностей: сольна діяльність, кураторство проєктів, воркшопи. Як ви розподіляєте час і чому надаєте пріоритет?
Пріоритет полягає в балансуванні між цими діяльностями. З фізичного і з психологічного погляду це гарна стратегія, як не пошкодити голос. Бо ми говоримо про сучасну музику, яка за своєю складністю не легша від Моцарта, а подекуди навіть екстремальніша. Наприклад, треба деякий час співати без вібрато у високій теситурі (такий спів потребує високої концентрації та контролю кожного звука, на відміну від середніх нот, які співають природно. — Авт.) — треба бути фізично до цього підготовленою, постійно займатися, щоб заспівати якийсь один елемент. І ти його розробляєш, допоки він не закарбується у твоїй свідомості. Це фізичні навантаження, і щоб не перевантажувати голос, я намагаюся переключатися на інші види діяльності, не виходячи за межі сучасної музики. Скажімо, один тиждень ти співаєш, наступний тиждень відпочиваєш голосом, але диригуєш, третій тиждень — знову вокальні тренування, але водночас розробляєш проєкти, тому що не можна співати по вісім годин на день. Тобто це стратегічне рішення. Уся суть у балансі.
Ваша кураторська діяльність наповнена соціальними проєктами, один був тісно пов’язаний з долею українських біженців у Штутгарті. Як створювали проєкт, які відгуки отримали?
З 2017 року разом з Марією Колесниковою (флейтистка, політична діячка, членкиня координаційної ради білоруської опозиції. — Ред.), що зараз політично ув'язнена в Білорусі, ми організували в Штутгарті міждисциплінарну ініціативу InterAKT. Це колектив вільних митців дуже різних дисциплін, які займаються сучасним мистецтвом. Ідея полягала в тому, щоб спільно розробляти міждисциплінарні проєкти. Цього року на початку червня ми презентували інтерактивну інсталяцію, засновану на реальних подіях, яка містить аудіокниги українсько-німецької письменниці Ксенії Фукс на музику Олександра Чорного. До запису були залучені десять професійних читців: п'ятеро з Німеччини, п'ятеро з України. Історії, які вони зачитували, базувались на розповідях українських біженців у Штутгарті. Це була дуже тонка драматургія, покликана показати життя на сході України до 2014 року і в момент, коли це все руйнується, тобто з першими захопленнями території росіянами у 2014-му. Ксенія родом з Донеччини, тому її тексти не мали вигадок чи прикрас, усе базувалося на реальних подіях. Після того були розповіді про виїзди з України перших біженців у березні 2022-го у Штутгарт й інші німецькі міста.
Інша лінія — про історію Чорнобильського лісу, коли в березні 2022 року туди проникли російські війська. Там на перший план виходить тематика екоциду, для росіян це стає одним з інструментів ведення війни. Пройшли через історію про ненароджених дітей в Україні та завершили це все щоденниками українсько-німецької вчительки в Штутгарті, яка взяла у свій клас українських біженців-підлітків. Вони їй розповідають свої моторошні історії про те, що з ними сталося в Україні, поки вони звідти не виїхали.
Цей проєкт мав гарне візуальне оформлення: аудіо ми поєднали з фотографіями п'яти українських документальних фотографів, а німецька художниця Софія Садзаков оформила це у велику інсталяцію в Штутгартському міському парку. Подія тривала три тижні, було залучено національне радіо, але найголовніше — був інтерес до прослуховування і до проникнення в цю тематику, до цих переживань і емоційного стану. Ми отримали дуже емоційні відгуки, особливо від молодого покоління. Зрештою, це те, що я бачу в Україні, — великий відгук на сучасну музику саме з боку молоді. І це мотивує щоразу приїжджати сюди з проєктами, бо це важливо.
У жовтні в Національній філармонії України відбувся концерт «Артефакти голосу», де ви разом з учасниками Ensemble24 представили програму сучасної музики. Вона була наповнена багатозадачністю для вокаліста, наприклад, у творі Сари Ґлойнарич «Артефакти 2» для голосу та перкусії ви виступали не тільки як співачка, а й певною мірою як перкусіоністка. Звідси виникає питання, як долати труднощі, що виникають у виконанні, і як правильно себе налаштувати на такий складний репертуар?
Сучасну музику неможливо співати в довгостроковій перспективі, якщо немає гарної фізичної вокальної підготовки. Я завжди наголошую на цьому на всіх майстер-класах. Щоб співати сучасну музику, треба вміти співати і Моцарта, і Баха. Усе починається з класичного бельканто, і тільки після того можна рухатися далі. Адже сучасна музика — це, можна сказати, деконструкція класичних принципів співу. Спершу треба опанувати всі елементи белькантової виразності, а тоді працювати з кожним окремо, щоб вони могли звучати, наприклад, як клавіша на фортепіано: прийшов, натиснув — і вона зазвучала. Такий автоматизм потрібен і у співі сучасної музики.
Як можна пережити таку складну програму, як на «Артефактах»? Не форсувати, натомість завжди думати про те, що буде далі. Це такий фізично-психологічний момент. Усе приходить з практикою. А всі ці палички й інші перкусійні інструменти, на яких я в цьому концерті грала, — це база, яку я отримала саме в Україні, навчаючись на хоровому диригуванні. Тому мені не проблема одночасно співати й робити щось інше руками.
Як вважаєте, чому сучасна вокальна музика не популярна в Україні? Які кроки треба зробити для її популяризації?
Ми не можемо стало розвивати ініціативи сучасної музики виключно на ентузіазмі окремих людей. У цій сфері мають циркулювати кошти: гранти, конкурси тощо. Звичайно, зараз є можливість налагодити довгострокові відносини, зв'язки з іноземними грантами. Є та сама Creative Europe — масштабна грантова програма, на яку можна податись, обʼєднавши сили митців, котрі займаються сучасним мистецтвом в Україні. І це вже реальні гроші, за які можна щось робити. Тобто митцям, які займаються сучасною музикою, варто гуртуватися і разом відстоювати свої ідеї перед грантодавцями. Тоді нової музики звучатиме більше і вона стане помітнішою. А що треба робити для популяризації сучасної вокальної музики саме в Україні? Її треба виконувати. Тут інших шляхів немає.
Які ви бачите майбутні проєкти та плани?
Уже декілька років мене цікавлять інклюзивні мистецькі проєкти — із залученням людей з вадами зору або слуху, з інвалідністю. Якось я мала досвід організації музично-театрального перформансу для людей з порушенням слуху. Зараз ми (InterAKT. — Авт.) проводимо дослідження, які проєкти доцільно розробляти для групи людей з вадами зору.
Мій наступний авторський проєкт поєднує середньовічну й сучасну музику на тему смерті. Він відбудеться в Штутгарті на цвинтарі, у крематорії та в поховальній залі (на момент публікації інтерв’ю проєкт вже відбувся. — Ред.). Ми відкривали open call для співпраці з аматорськими співаками зі Штутгарта — шукали просто жителів міста, які цікавляться співом. І ми відразу набрали 30 людей. Тож у нас буде хор місцевих жителів, професійні музиканти з різних міст Німеччини, з України приїде контрабасист Назар Стець. І буде такий меланж з історичних піснеспівів на тему смерті. Це танці та пісні смерті різними мовами з різних країн: тут буде «Голосіння» української композиторки Вікторії Польової, яке я замовила, на вірші загиблої Вікторії Амеліної, будуть поховальні піснеспіви майже вимерлого в 1980-х роках чилійського корінного племені селькнам. Тобто це буде своєрідний концерт-містеріум на кладовищі в Штутгарті.
Які поради ви дали б музикантам, які тільки починають свій шлях у сучасній музиці?
Щонайперше починати з того репертуару, з яким ти можеш себе асоціювати. Як варіант, можна починати з графічних партитур — наприклад, твір Кеті Берберіан Stripsody. Там ще немає такого, скажімо, комплексного мелодичного виконання, але є багато простору для інтуїції та фантазії. А сучасна музика потребує дуже багато фантазії, щоб її інтерпретувати. Я завжди раджу починати з того, що просто приносить задоволення. А потім вже переходити до більш комплексних речей. Сучасна музика — це мова сучасного мистецтва, це мова нашої самоідентифікації.