Розкажіть як виникла ідея проєкту і хто її підтримав?
Насправді цей проєкт є логічним продовженням попередньої діяльності Галереї сценографії. У 2021 році, коли ми робили Lviv Quadriennale of Scenography, то в його рамках був спецпроєкт «Український театральний костюм ХХ-ХХІ століття». Результатом стала виставка у Палаці Потоцьких, яка об’єднала сучасних художників і класиків, і випуск однойменної книги. Видання було присвячене саме ескізам до театрального костюма. Відповідно, ця тема не могла так просто завершитися, адже була пророблена величезна робота спільно з художниками, дослідниками і працівниками Музею театрального, музичного та кіномистецтва. І зараз ми продовжуємо роботу у цьому напрямку.
Я була на презентації книги у Львові і отримала екземпляр. Книга дійсно вийшла дуже якісною і унікальною за своїм наповненням.
Тому ми і вирішили зробити її продовження й трішки масштабувати. По-перше, представити й інших театральних художників, бо одним проєктом не можливо охопити все і всіх. По-друге, ми хочемо представити тепер не лише ескізи як самодостатній твір, але доповнити цей проєкт і фотографіями з вистав, і спеціально відзнятими костюмами.
З діючих чи архівних вистав?
І з діючих, і з тих, що вже стали нашою історією та зберігаються у тому ж Музеї театрального, музичного та кіномистецтва. Оскільки у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, то взагалі тема фотографування, фіксації якихось мистецьких артефактів стала ще більш актуальною. Зараз, наприклад, ми якраз перебуваємо у процесі фотографування і деяких експонатів з музейної колекції, і деяких, які приносять самі художники-сучасники. Якісь костюми нам надають самі театри – з діючих вистав, і з тих, що недавно зняли з репертуару. Як на мене, то це важлива складова, бо з одного боку ми робимо популяризаторсько-освітній проєкт, а з іншого – це збереження спадщини.
Торік ми реалізували мистецький проєкт, який називався «Мистецтво в час війни. Мандруюча резиденція», він відбувся завдяки підтримці Гете Інституту. До його участі ми запросили представників різних інституцій з Грузії, Литви, Польщі, Британії, які не побоялися і приїхали в Україну, а з британцями мали дистанційну співпрацю. Задіяні також були українські митці та дослідники сценографічного сектору. Піднімали теми розвитку театрального костюма – українського і загальноєвропейського.
Тож і цей проєкт ми вирішили зробити міжнародним і продовжили розпочату співпрацю з польськими партнером – з Фондом розвитку територіального маркетингу PLACE ID. Представляє його польська театрознавиця Барбара Жарінов, яка досліджує сучасну польську сценографію. Фонд займається якраз організацією публічних мистецьких проєктів – виставок, фестивалів, які також роблять акцент на сценографії. Барбара співпрацювала і нині співпрацює з різними театрами та мистецькими інституціями, захистила дисертацію на тему «Постапокаліптичні настрої в сучасній польській сценографії». Наразі в рамках нашого проєкту вона є кураторкою і організаторкою виставки українських художників у Любліні, яка має відбутися у вересні. Також Барбара пише статтю, яка буде опублікована у нашому новому виданні.
Розкажіть про книгу детальніше, а також про інші події проєкту.
Ми готуємо до публікації книгу, точніше каталог на 132 сторінки, який буде містити 122 ілюстрації костюмів до вистав та навчальних проєктів українських театральних художників ХХ і ХХІ століття, а також чотири спеціально написаних статті – від Діани Клочко, Тетяни Руденко, Барбари Жарінов і від мене.
Також у нас заплановано дві виставки у вересні: перша відкриється 23-го у Любліні у галереї Центру міжкультурних творчих ініціатив Rozdroża, друга – 24-го у Львові в галереї Дзиґа. У Любліні будуть представлені роботи сучасних українських художників й студентів, а також двох класиків. У Львові ми плануємо доповнити експозицію оригінальними творами львівських митців Євгена Лисика та Мирона Кипріяна.
Третя – заключна – виставка відкриється у Києві 5 жовтня у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. Вона об’єднає у собі як музейні експонати, тобто роботи художників-класиків, так і сучасних митців. Будуть представлені костюми на манекенах і фотографії з вистав, а також оригінали ескізів театральних костюмів. Виставка буде доповнена інформаційною частиною: плануються відеокоментарі від кураторів та художників, а також текстовий невеликий супровід.
Цікаво почути прізвища художників, які будуть представлені у книзі та на виставках.
Насамперед, це п’ять художників попередньої епохи – Іван Бурячок (представник початку ХХ ст, театру Миколи Садовського), Вадим Меллер і Анатоль Петрицький (представляють авангард і модерністські віяння, коли театральний костюм виходить на новий виток). Ще двох художників команда проєкту довго обирала і вирішила представити Аллу Горську і Мирона Кипріяна. Ці два художника з доволі різними долями і по-різному реалізовані у своїй професії. Можна сміливо казати, що Алла Горська у театрі зовсім не реалізована, але разом з тим ми маємо її чудові ескізи костюмів до вистави «Отак загинув гуска» за Миколою Кулішем, над якою вона працювала з Лесем Танюком. Її прем’єра на жаль не відбулася через цензуру.
Дехто каже, що мистецтво має бути поза політикою, ми ж переконані у протилежному, тому хочемо показати Аллу Горську і Мирона Кипріяна, які мали дуже чітку громадянську позицію, брали участь у важливих державних процесах та історичних подіях. На відміну від Горської, Кипріян абсолютно реалізував себе в театрі: був головним художником Львівського театру імені Марії Заньковецької.
Так, через цих митців ми представляємо художників радянського періоду, який часто асоціюється з соцреалізмом, театром під диктатурою. Але, разом з тим, прагнемо показати як мистецтво у цих умовах може розвиватися, бути потужним, може бути українським. І самі творці проявляли себе як свідомі українці.
А кого з сучасників ви відібрали?
Це Анна Іпатьєва та Людмила Нагорна, які представляють музичний театр, оперу і балет, Інесса Кульчицька, яка є художницею театру ляльок у Львові і представляє лялькове мистецтво, в якому художник створює не тільки ляльки і сценографію, а й костюми. Наступною є Наталія Ридванецька, що працює художницею костюмів у Черкаському драматичному театрі імені Тараса Шевченка і співпрацює з багатьма іншими театрами країни. У списку Олег Татаринов з Києва та Любов Душина, яка працювала у Харкові, а зараз працює в Мукачівському театрі.
Є ряд молодшої генерації художників, серед яких Даниїла Колот, яка викладає в Київській академії мистецтв на кафедрі сценографії і співпрацює з режисером Давидом Петросяном, створюючи гучні постановки. Також Юлія Заулична, яка взаємодіє з багатьма українськими театрами, а зараз більше з режисером Максимом Голенком у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Ще є Олена Поліщук, яка, окрім співпраці з різними державними театрами України, також активно реалізує проєктні вистави, які підтримуються грантовими програмами, зокрема й УКФ. Ну і мої роботи як художника теж будуть представлені на цій виставці.
Отже, будуть показані роботи п’яти класиків і десяти сучасників…
І ще п’яти студенток. Ми умовно вирішили зробити таке собі дерево: наше коріння – це класики, стовбур – сучасники, гілки – наше майбутнє, тобто студенти. Для студентів ми оголошували open call: отримали дев’ять заявок, з яких обрали п’ять. Будуть представлені роботи трьох студенток з кафедри сценографії НАОМА – Василини Бежеряну, Анни Машковської, Катерини Тищенко, в яких викладають Людмила Нагорна та Даниїла Колот. Катерина Марченко – студентка з Львівської академії мистецтв, яка навчається за спеціальністю дизайнер костюма і взуття. П’ята дівчина – Марія Чорношкур – навчається в Київському університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого на кафедрі ляльок, де є напрямок сценографія. У неї викладає Марія Погребняк.
Фінальна виставка у Києві об’єднує всі події проєкту, адже до цього часу сподіваємося встигнути надрукувати каталог, що буде самодостатнім виданням, як попередня наша книжка. Між собою у команді ми називаємо її другим томом. Крім того, ми ще розробляємо вебваріант проєкту – сайт, де будуть зібрані усі матеріали: тексти, статті, фотографії, ілюстрації, навіть ті, які не помістилися в книжку.
Тобто, ви створюєте своєрідний онлайн-архів?
Так, і він буде доступний ширшій авдиторії, адже не всі зможуть відвідати виставки. На сайті буде загальний опис проєкту та його концепції, про організаторів та партнерів. Будуть розміщені статті дослідників, написані в його рамках. Також окремий розділ присвячений персоналіям – художникам театру: їхні невеликі біографії і портфоліо. Плануємо ще відеокоментарі від науковців, дослідників і художників. Уся інформація буде подана українською і англійською мовами. Платформа буде далі розвиватися і наповнюватися.
Хто допомагає вам втілювати проєкт?
Основним організатором є команда Галереї сценографії. А нашими партнерами – Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, адже ми працюємо з його колекціями. Кураторкою від музею виступає Тетяна Руденко, яка також є однією з авторок тексту до каталогу. Ще нам допомагає створювати каталог і вебсайт Олена Стаднік, котра працює у фондах музею. Крім того нашим партнером є польський Фонд PLACE ID, який відповідає за виставку у Любліні.
Проєкт фінансово підтримав УКФ, тож наш каталог буде надруковано накладом 400 екземплярів і він буде безкоштовно розповсюджуватися серед цільової аудиторії або інституцій. Згодом на фейсбук-сторінці Галереї сценографії буде опублікована форма заявки на отримання примірника. Каталог вийде у видавництві Олександра Савчука, що працює у Харкові. Взагалі, мені дуже подобається, що цим проєктом ми змогли об’єднати Київ, Львів і Харків…
І ще й Люблін…
Так. І я радий, що ми цим проєктом і аудиторію свою розвиваємо, і одночасно гуртуємо професійну спільноту, яка працює в цьому секторі. Тому, що сьогодні дуже важливо об’єднуватися, хоча б у своїй галузі чи спільноті, щоб протистояти усім випробуванням. Бо у нас і так багато викликів в середині професії, у суспільстві, в політиці, війна, криза і так далі. Це своєрідний ефект синергії, створення якої є однією з місій Галереї сценографії. До речі, з виставкою у Любліні нам допомагатиме Український інститут. Загалом, ми стараємося створювати проєкти так, щоб один випливав з іншого, кожен наступний ставав новою сходинкою. І залучення закордонних партнерів вважаємо культурною дипломатією.
Хто входить до складу команди Галереї сценографії?
Головою галереї та керівником проєкту є актор і режисер Олег Онищак, спізасновницею і менеджеркою – Юлія Глушко, менеджеркою – Дарина Ольшанська, бухгалтерка Марія Дзямка. Я є куратором мистецьких проєктів галереї і куратором саме цього проєкту. Заснована Галерея була 2016 року і з того часу вона фактично не припиняє свою роботу. Спершу ми організовували виставки, але з часом, через зовнішні обставини – ковід, війна і так далі, ми перейшли в режим проєктної діяльності, презентуємо українських художників за кордоном. Наприклад, як недавно на Празькому квадрієнале та Тбіліському бієнале. Як на мене, то це сьогодні є вірний і оптимальний формат роботи.
Ми є мобільними, бачимо поставлену задачу і знаємо, коли вона реалізується. Головна місія – це промоція українських художників в країні і за кодоном, а також формування структури, платформи спілкування між художниками. От навіть зараз в межах цього проєкту ми контактуємо з Франківським, Львівськими, Київськими театрами, Львівським Музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької, Фондом Алли Горської та Віктора Зарецького, колекціонерами й родинами митців, щоб вони надали для проєкту костюми, ескізи або фотографії.
А ще хочу сказати, що до цього проєкту ми долучили дуже хорошого професійного і топового фотографа у сфері діджиталізації культурної спадщини Богдана Пошивайло. Це людина, яка перефотографувала велику кількість музейних експонатів з державних і приватних колекцій, яка фіксує важливі події культурного сектору. Тож нам дуже приємно мати такого професіонала у нашій команді і цим проєктом додати хоча б невелику краплю у збереження спадщини. Пам’ятаєте гасло Революції Гідності – «Я – крапля в океані»?.. Тож крапля до крапельки і буде океан…
