Фільм про двох братів-близнюків використовує найклішованіший з усіх можливих сюжетних ходів: “такі різні брати”, коли дорослі близнюки мають разюче несхоже життя. У «Люксембург, Люксембург» один з братів став поліцейським, інший — майже злочинцем. Утім у жодному фільмі, де використовували цей сюжетний хід, не додумалися помістити історію в Лубни, як це відбулося в новій стрічці Лукіча. Тому й на можливі варіанти розвитку такої передумови треба дивитися з огляду на те, що ж з неї може вирости на родючих ґрунтах Полтавщини. А отже, це історія не суперполіцейського та кримінального лорда, а чесного патрульного Васі (Раміл Насіров) з маленькою дитиною та дружиною, яка хоче у відпустку на Балі, та водія маршрутки Колі (Аміл Насіров), який підторговує легкими наркотиками й постійно собачиться з мамою, з якою живе.
“Люксембург, Люксембург” логічно сприймати частиною батьківської дилогії, що почалася з фільму “Мої думки тихі”, котрий був про відносини героя з мамою. Новий фільм Лукіча — про фігуру батька. Тут не можна говорити про відносини, тому що, як це часто буває в Україні, це відносини з відсутнім батьком. Він кинув Колю, Васю та їхню маму багато років тому, залишивши по собі лише спогади, візитницю з феєричними прикладами дизайну 1990-х і блискучий вступ для фільму — напевно, одне з найкращих представлень героїв в українському кіно останніх років, що є водночас і майже музичним кліпом (пощастило "Daddy Cool" від "Boney M"). У вступі відтворюється лише один епізод життя Васі та Колі в 1998 році, коли вони були дітьми, а їхній батько – вочевидь, бізнесменом чи злочинцем (для цього року межі дещо розмиті). Але і в ньому батька ми фактично не бачимо. Як у воннегутівському романі “Колиска для кішки”, де герой згадує не так обличчя батька, як “величезні, мов місячні кратери”, пори на його обличчі, батьківська фігура в цьому епізоді зведена до збільшених у дитячому сприйнятті знаків: малиновий костюм і татуювання на руці, яка тримає пістолета. Майже через двадцять років, у сьогоденні фільму, все це разом з власником опинилося взагалі бозна-де.
“Люксембург, Люксембург” має значно вільнішу структуру, ніж “Мої думки тихі”, де принаймні була вісь у вигляді подорожі героя та його мами. У новому фільмі Лукіча немає такого рушія чи центру, навколо якого можна будувати фільм. Коли після довжелезного представлення сучасного життя своїх героїв, що погрожує перетворитися на сам фільм, брати отримують звістку про те, що їхній батько помирає в люксембурзькій лікарні, вони не беруть валізи на коліщатках і не вирушають у найближчий аеропорт. Вася взагалі не хоче ані їхати, ані чути про батька, а Коля не має закордонного паспорта, проте має проблеми з законом. І обоє точно не мають ніяких валіз на колесах: знайомі кліше тут постійно наштовхуються на реальність, яка до них не пасує.
Після цієї звістки фільм знову, ніби неохоче, тягне час аж до останньої третини, в якій відбудеться подорож. Звісно, весь цей час не є нудним, тому що фільм пропонує ґеґ у кожній сцені. Власне, до фільмів Лукіча можна ставитися як до набору скетчів, задля яких він жертвує цілісністю стрічки, сенсом і навіть героями. Але водночас ці скетчі свідчать про те, що їхній режисер має прекрасне відчуття кінематографічного та використовує більш різноманітний набір інструментів, ніж будь-хто в українському кіно сьогодні.
У цій сценарній прокрастинації є сенс ще й тому, що фільм не має такого героя, як батько. Це стрічка не про нього, а про його міф і різне проживання братами цього міфу. Така постановка проблеми змушує ретельніше вибудовувати своїх героїв, а тому “Люксембург, Люксембург” значно цілісніший за перший фільм Лукіча, попри відсутність жорсткої структури. Та все одно режисер легко розміщує у фільмі епізод із сімейною вечерею на прощену неділю, незважаючи на те, що решта подій вочевидь відбувається десь улітку — просто щоб не пропала гарна сцена. Однак герої мають внутрішній розвиток, а тому фільм принаймні не залишає враження серії випадкових актів гумору.
Раміл та Аміл Насірови з люмпен-репового проєкту «Курган і Agregat», які зіграли братів, є не менш важливим чинником того, що фільм добре тримається купи. «Люксембург, Люксембург» – у принципі, унікальна пропозиція на нашому кіноринку. Поряд з іншими популярними комедіями він виглядає наче з іншої планети, а серед авторських кінопроєктів є однією з дуже небагатьох комедій. Однак у чомусь він дуже типовий. Як і велика кількість українських фільмів останньої декади, успішно використовує непрофесійних акторів. Фактично це українське ноу-хау, оскільки в нас ця практика трапляється зараз, здається, значно частіше, ніж деінде, і може бути предметом окремої, досить великої теми. Такі фільми, від “Племені” до “Носорога”, були переважно дуже вдалими. Їхні герої інвестували в персонажів свою фактуру, свої особливості та мовні звички. Останнє дуже важливе для стрічки Лукіча з її суржиковим мовним середовищем — Насірови є органічними його носіями, а з текстів «Курган і Agregat» можна щорічно складати національний диктант із суржику. Оригінальний сценарний текст, яким би він не був, тут очевидно переплавлений у дуже неправильну з погляду лінгвістичного нацизму, але дуже живу мову.
Оскільки “Люксембург, Люксембург” присвячено скоріш згадці про батька, ніж реальній людині, з початком подорожі він парадоксально вже остаточно стає фільмом саме про синів. З цього моменту брати завжди одягнені в ті самі кольори, що й у першій сцені, коли їм було по сім років, а батько ще був об’єктивною реальністю їхнього життя. Це синій і червоний, і легко здогадатися, хто з братів носить який і чому (у випадку Колі колір дотепно прив’язаний до “Ліверпуля” та його гімну “Ти ніколи не будеш один”). Однак жодна команда, можна сказати, не переможе. Уже вдруге у фільмах Лукіча всесвіт не дає героям того, що вони хочуть в абсурдний спосіб — щоб нагадати, що шукали вони фантом. Зрештою, обидва фільми є ідіосинкратичними, навіть мізантропічними комедіями дорослішання — процесу відокремлення від улюблених, але й ненависних фігур батьків, які то занадто далеко, то занадто близько. Це майже історії секуляризації від їх божественних фігур — недарма обидва фільми мають досить прозорі біблійні обертони, причому “Люксембург, Люксембург” має їх одразу декілька.
Існує два досить типові різновиди “других” фільмів у режисерських фільмографіях. Перший — коли після блискучого дебюту наступний фільм розплющує від амбітності його режисерів, які захотіли розповісти про все, всюди і водночас. Другий — скоріше повторює, поглиблює та розвиває те, що було в першому, талановитому, але ще не надто збалансованому фільмі. І попри поширену думку про те, що повнометражний дебют Антоніо Лукіча був саме блискучим (а значить, його другому фільмові загрожував страшний варіант переоцінки власних сил), я думаю, що “Люксембург, Люксембург” належить саме до другого різновиду. Українським режисеркам і режисерам, напевно, взагалі не загрожує перший, бо фінансові спроможності нашої кіноіндустрії просто не витримають амбітності, а надто зараз.
