Леа Сейду, акторка: «Інколи я граю в сценах, але не розумію, навіщо їх знімають»
У розмові про фільм «Одного чудового ранку» Міа казала, що побачила у вас меланхолію. Ви також розповідали, що вона меланхолійна особистість. Виходить, це ваше спільне відчуття. Ви розмовляли про це?
У нас були розмови на різні теми, але жодну ми не обговорювали докладно. Зокрема і нашу меланхолійність. Навіть коли щось стосувалося фільму, вона ніколи не казала, що хоче чогось [конкретного]. Я мала певне відчуття фільму і просто намагалася втілити героїню. У мене не було підготовлених ідей, плану дій — я пірнала [у процес].
Стрічка «Одного чудового ранку» – це історія Міі про її батька. Вона розповіла мені трішки про нього, і це допомогло. Це було чимось, що я миттєво відчула. Тож я знала, що робити у фільмі та яку емоцію я хотіла привнести туди.
Але частково ваша персонажка пов’язана і з вашим життям?
Звісно, це мікс, певні моменти інакші. Але є речі, які ми з Міею переживали разом. Я прочитала сценарій і побачила фільм у своїй голові. Інколи це стається зі мною, а інколи я докладаю зусиль: «оу, я не знаю добре цю тему, можливо, помиляюся, можливо, не в'їжджаю». Інколи я граю в сценах, але не розумію, навіщо їх знімають. А вже після: «о, ні, зараз я розумію, що режисер мав на увазі». Це ставалося зі мною багато разів.
Чи розуміли ви, як грати у фільмах про Джеймса Бонда?
Ні, ні. У фінальній сцені («Не час помирати». – Авт.) було справді важко. Я не розуміла, що від мене вимагається, а режисер злився на мене: «Це цілком зрозуміло!» Та я не в'їжджала.
У багатьох ваших фільмах – гламурні героїні, що втілюють ідею когось, у кого можна закохатися, про кого можна мріяти. Гадаю, що у фільмі «Одного чудового ранку» у вас інакша персонажка, з якою можна легше ідентифікуватися. Чи відчували ви це, коли читали сценарій?
Так, але в неї теж можна закохатися. Я відчувала, що чи не вперше гратиму звичайну жінку. Я грала подібне в одному з перших фільмів – у «Чудовій занозі» (Belle Épine, стрічка 2010 року режисерки Ребекки Злотовськи. – Авт.). Але там героїня була не зовсім звичайною, бо вона втратила свою матір і була повністю самотньою.
Мені подобається грати персонажок, які природні, але водночас вразливі, коли не треба думати, як ти виглядаєш, а можна просто бути відкритою. Правда, зараз ми живемо у світі, де імідж контролюється постійно, а інстаграм і фільтри все гламуризують. І це рідкість – мати фільм, де ви можете справді проасоціюватися з персонажкою, яка також правдива і торкається вашого серця. Це проста історія зі складною, сумною темою, але і з…
З коханням?
Так, з коханням, з певним світлом. Це не трагедія. У повсякденному житті героїні є певна краса, така сама, як у реальному світі. Гадаю, Міа прагнула це передати.
Тож це вимагає більше зусиль – грати звичайну людину?
Я не сказала б, що це вимагає більше зусиль, це щось інше. Акторська гра завжди вимагає зусиль.
Оскільки по суті ви грали екранну версію Міі, чи відчували особливу відповідальність за персонажку?
Так, я відчувала її. Гадаю, екстравідповідальність була також і тому, що я знала: Мія пройшла через усі ці емоції. Тож я хотіла бути вірною її почуттям.
Мені подобається паралель, що батько героїні хворіє, а вона закохується — тобто водночас зустрічається з Танатосом, смертю, та Еросом, коханням. Цей баланс між смертю та коханням мені видається прекрасним.
Міа Хансен-Льове, режисерка: «Розповідання історій – це щось надто суб’єктивне, а так званий реалізм – це абсолютна вигадка»
Розкажіть про процес роботи над фільмом. Як ви перетворюєте події вашого життя на драму?
Цей процес завжди трохи оповитий таємницею. Це правда, що всі мої фільми мають зв’язок з моїм життям, деякі очевидніше, деякі менше. Мене часто надихають люди, яких я люблю чи любила. Але написання сценарію має власну логіку. Коли я пишу історію, то завжди намагаюся досягти певної правди й намагаюся бути вірною своєму досвіду життя.
Це не означає, що це документальний фільм. Це інший спосіб пошуку правди. Ви використовуєте деякі елементи реальності та якісь факти, але потім можете знайти інші шляхи, щоб передати цю правду. Тому що розповідання історій, зйомки фільму – це завжди перевинайдення реальності. Немає лише однієї реальності, яку просто треба побачити.
Якщо тобі треба розказати історію за годину і 50 хвилин, це означає, що тобі треба обрати, що ти показуєш, що не показуєш, на що дивишся, а на що – ні. Інколи я роблю десятихвилинну сцену про щось, що виглядає не дуже доречним чи важливим, або обираю не розповідати про те, що вважаю драматичним. Тож розповідання історій – це щось надто суб’єктивне, а так званий реалізм – це абсолютна вигадка.
Отже, цей процес має стосунок до чутливості, до нашого погляду на життя. І мені його складно артикулювати. Складно сказати, чому я взяла щось одне чи інше.
Ви думали про Леу [Сейду] перед тим, як почати працювати з нею?
Так, я думала про Леу від початку, коли почала писати подієвий ряд. Я була дуже натхненна присутністю Леі у фільмі, тому що в ній є певний сум, який, здається, ніколи не був зіграний.
У ній особливе те, що вона зіграла в багатьох фільмах як акторка, у неї довга кар’єра та великий досвід – але при цьому вона має невинність щодо своєї присутності на екрані. Ця невинність проявляється в тому, як вона грає. Коли я працювала з нею, мені інколи здавалося, що я знімаю акторку без професійного досвіду. Це дивує, коли згадати про її зірковість. Але це те, що мене надихало працювати з нею.
Тож так, я думала про неї від початку, і це допомагало мені писати фільм, який би мав справу з болючими спогадами, допомагало уявляти, що могла б привнести Леа в плані емоцій, правди та магнетизму.
Чи не здається вам, що вона найсміливіша з французьких акторок, зважаючи на її вибір ролей?
Думаю, так. Вона також і одна з найбільш сучасних акторок. Вона не інтелектуалізує своїх персонажок, а просто стає ними. Леа дуже вільна у виборі та в тому, як бачить персонажок. І це одна з причин, чому вона така особлива.
Але мені здається, що вона також має в собі меланхолію. Це стає зрозуміло, коли вона говорить про своє життя. Я не кажу, що вона нещаслива людина – це не моя справа і я не настільки близька з нею. Але я думаю, що вона має меланхолію, і можливо, через це ми й знайшли зв’язок. Адже ми різні, але поділяємо це відчуття. І це те, що вона привнесла у фільм.
Ви почали робити фільми рано і зробили чимало стрічок, як для молодої кінематографістки. Це полегшує чи ускладнює роботу над наступними проєктами?
Це складне запитання, і я запитую себе про те саме. Мабуть, легше, тому що я менше стресую. Мені було складно, коли я починала робити фільми. Це було настільки нове для мене, рівень технічної складності був настільки високий для людини, яка ніколи не ходила до кіношколи, що я майже не спала. Я фізично віддавала занадто багато. Пам’ятаю, закінчувала повністю виснажена. У передостанній день зйомок «Батька моїх дітей» («Le Père de mes enfants». – Авт.) я буквально впала. От яким був мій досвід створення фільмів, коли я була молодшою.
Зараз усе набагато краще. Я знаю, як робити фільми і не почуватися напівмертвою. Та з іншого боку, я втомлена духовно, морально. Можливо, тому що зробила поспіль вісім фільмів. У мене є діти, і це забагато для мене. Я відчуваю, що потребую паузи.
Чи маєте досі мрії? Ви маєте визнання, нагороди, в одному з ваших фільмів зіграла Ізабель Юппер. Про що ви мрієте?
Моя єдина мрія – ніколи не втрачати віри. Я не знаю, чи буде успішним мій наступний фільм, чи буду я далі знімати. Але єдина річ, що важлива для мене та моєї кар’єри – зберегти віру.
Я робила перший фільм в інтенсивних умовах та з вірою в кіно й мистецтво. Я вкладаю всю душу в кіно, і через це відчуваю таку втому. Але зараз артхаус у Франції й у всьому світі зустрічається зі складнощами, і люди взагалі менше ходять у кіно, менше зацікавлені в ньому. Тож я боюся, що відбувається певне відмирання цієї форми мистецтва. Сподіваюся, що я помиляюся, що це не так.
Чи впливають ваші побоювання щодо можливої смерті кіно на те, як ви робите фільми?
Я поки що не знаю цього. Наразі я не знаю, який фільм буде наступним. Але можу сказати, що прямо зараз не відчуваю готовності писати щось автобіографічне. Якщо я хочу залишитися живою як режисерка, я маю поглянути на кіно трішки інакше. Я дала так багато мого життя фільмам, що почуваюся втомленою. Можливо, я ще повернуся до цього пізніше, але зараз відчуваю, що, якщо я почну фільм у найближчі роки, це мають бути інші двері для входу в кінематограф. «Одного чудового ранку» надто близький до мого життя, ця історія з батьком… Тож я відчуваю, що тепер маю йти в іншому напрямку.
Потяг до створення кіно прийшов з вашого написання критичних відгуків на фільми?
Ні, це не так. Я хотіла зробити фільм, і мій тодішній партнер Олів’є Ассаяс (французький режисер. – Авт.) порадив піти шляхом мого улюбленого режисера Франсуа Трюффо — він дописував у «Cahiers du Cinema» («Кінозошити», впливовий французький журнал, заснований 1951 року. – Ред.).
Я не пішла до кіношколи з багатьох причин. Для мене кіно не має нічого спільного зі школами. Але я хотіла вчитися. Тож я вирішила спробувати писати, щоб навчитися думати про фільми, створювати їх. Чесно, це складний досвід. Мені природніше і легше писати сценарії, ніж артикулювати думки про фільм та писати критику. Але я хотіла робити це, тому що важливо трансформувати чисту чутливість в артикульовані думки. Це дуже корисно.
Я не пишаюсь нічим, що я написала як критикиня. Це не скромність, а правда. Але справді, я навчилася. Я отримала здатність перечитувати себе та бути критичною до того, що я написала, досягати зрозумілості в написаному. Це допомогло мені бачити кіно краще, допомогло писати сценарії, критично оцінюючи їх.
Ви бачите себе творчинею чогось на кшталт мінісеріалу?
Я нещодавно написала першу серію мінісеріалу — але тільки тому, що не можу зробити восьмигодинний фільм. Це єдина причина. Для історії, яку я хочу розповісти, мені здається, потрібна довга форма. Я не знаю, чи це станеться [як завершена робота], але це щось, що переслідує мене тривалий час. Тож я просто написала першу серію.
Отже, потенційно ідея телебачення не ображає ваше почуття кінорежисерки?
Не тоді, коли я думаю про «Фанні та Александр» («Fanny och Alexander», мінісеріал видатного шведського режисера Інґмара Берґмана. – Авт.).