Побутує апокрифічний переказ про комічну сценку, що розігралася біля книгарні журналу «Киевская старина»: Іван Нечуй-Левицький, випадково зустрівши Володимира Винниченка, у запалі суперечки намагався побити молодшого колегу своєю ковінькою. Що ж, конфлікти мистецьких поколінь завжди гострі й непримиренні, а Нечуя таки багато що могло обурювати в писаннях апологета екстраваґантної концепції чесности з собою. Це ж Винниченко якраз і почав із превеликим задоволенням та ентузіазмом руйнувати й осмішувати старосвітські декорації, на тлі яких розгорталися Нечуєві фабули, перевертати й трощити всі старанно вибудувані ієрархії, підважувати самі засади й наріжні камені народницького українофільства. Запальному реформаторові десь часами бракувало смаку і глибини, проте його авангардні настанови на розрив із неприйнятним спадком, його зневага до неавторитетних батьків, його відкритість сучасности виявилися потужними каталізаторами модернізації вітчизняної культури. Винниченко стає одним із творців урбаністичного роману, і його Київ разюче відмінний від патріархального міста, знаного з текстів Нечуя-Левицького. Тож бажання провчити непоштивого молодика, скориставшись як останнім аргументом замашною палицею, можна коли не виправдати, то принаймні зрозуміти.
Прегарні міські пейзажі, замальовки, шкіци знакових будівель, пам’яток, вулиць у Володимира Винниченка іноді виразно засвідчують вплив Нечуєвої манери, однак коли старший майстер замилуваний міською старовиною й зневажає звироднілу огидну теперішність, то Винниченко — якраз пильний і залюблений спостерігач сучасности. Його персонажі— фланери, колекціонери вражень, мисливці за пригодами, що ними може обдарувати тільки мегаполіс, який пропонує фантастичну можливість загубитися в юрбі, а відтак уникнути всевидячого морального нагляду й присуду та стати глядачами вселенського вуличного театрального спектаклю, мерехтливих і плинних живих картин, виявів людської марноти й величі, ницости й благородства.
Володимир Винниченко якраз першим із наших романістів схоплює риси для багатьох ще незбагненної, незвичної краси, непереборного урбаністичного чару й приваби. У датованих 1916 роком «Записках Кирпатого Мефістофеля» оповідь ведеться від першої особи, ба більше, вказівка на «записки» означає щоденникову рефлексію над усім пережитим. Характеристикою модерністського персонажа стає неоднозначність, складність, нецілісність, і Кирпатий Мефістофель таки приваблює насамперед незвичною одвертістю безжалісного самоаналізу, тим паче, що є підстави відчитувати в його звіряннях коли не автобіографічний, то автопсихологічний контекст. Це сам автор роману міг би стати так само успішним київським адвокатом, як і «Мефістофель» Яків Михайлюк. По трьох роках навчання на юридичному факультеті 80 Віра Агеєва. Марсіани на Хрещатику університету Святого Володимира Винниченка відраховують за причетність до Революційної української партії та участь у діяльности нелегальних робітничих гуртків і ув’язнюють у «Лук’янівці». Далі втеча з тюрми, знову арешт, дисциплінарний батальйон і зрештою почасти типова для його покоління доля «професійного революціонера», чи, за визначенням Майка Йогансена, «з фаху свого тираноборця». Винниченко став не лише тирано-, але й іконоборцем, людиною з авангардистськими настановами. Персонаж «Записок…» натомість, віддавши данину бунтівним молодечим захопленням, більш-менш задовольняється тихою життєвою гаванню й успішною кар’єрою. Треба думати, зневіру в соціал-демократичних ідеях автор також поділяє зі своїм героєм. Виготовлення листівок, нелегальні зібрання, виступи перед робітниками — усе це давно в минулому. Однак дати собі раду з тотальним ціннісним хаосом, у якому опинився, героєві також не надто вдається. Принаймні його нова мораль, теорія «чесности з собою» ґрунтується більше на ніцшеанстві й фройдизмі, аніж на марксизмі; суспільне оновлення видається малоймовірним, натомість кожна людина може принаймні спробувати змінити себе саму, протистояти загалу й відповідати за власний вибір.
Винниченка цікавлять моральні експерименти, ревізія понять гріха й чесноти, право індивіда самому встановлювати норми й поводитися у згоді з ними, зважаючи лише на докори власного сумління. І своєрідною гігантською лабораторією, експериментальним майданчиком стає для нього все величезне місто, в якому наш Мефістофель почувається то азартним мисливцем за фактами, то неймовірно зосередженим спостерігачем, діагностом і захланним збирачем вражень. Чи не йдеться йому про матеріал для «записок», 81 3. Фланери Володимира Винниченка а відтак про сприймання фланера-митця? На це питання не існує однозначної відповіди, так чи так читач має справу з його описом, у тексті представлена лише одна точка зору, таки ж Кирпатого Мефістофеля.
У романі вхоплено, передано якраз відчуття нестабільности, якоїсь трохи запаморочливої завислости між незворотним учора й зовсім непередбачуваним у надто складних обставинах тотальних змін завтра. Адвокат Яків Михайлюк блукає середмістям (маршрути цих мандрів пролягають десь між Царським садом, Хрещатиком, Софійським собором та Володимирською гіркою), підглядаючи за перехожими, слухаючи чужі розмови, зав’язуючи нові знайомства. Цей апологет теперішности, сучасности, моментности від учорашнього рішуче дистанціюється, а здатність забувати вважає рятівною й терапевтичною. Самозаглибленому фланерові є за що дякувати містові:
«Закоханий у Київ, я блукаю по зелених кучерявих, шопотливих вулицях його. Милий, тихий, задумливий красунь! Каштани обсипають рудявим цвітом дахи вагонів трамваю. Нема ніде такого життя в лініях вулиць, як у його. Ніде нема такої ласкавої чепурности, природної охайности, грайливости! Він подібний до великого гарного звіря, який бозна коли слідкує за собою. От заходить сонце за Кадетською Рощею, і ще горять хрести Андріївської церкви, Володимирського Собору і блискають червоним, металічним одблиском вікна високих кам’яниць на горах. Унизу, в подібних до коридорів алеях-вулицях, засаджених каштанами, тополями, акаціями, ніжна, тепла наша південна тінь. За палісадниками з розчинених вікон якось особливо, хвилююче, закликаюче чується сміх і музика. Біля дверей бакалійних крамничок, які через щось у Києві люблять підвали, неодмінно щовечора збирається клуб: дворянки, поліцаї, покоївки. З дверей крамничок потягає холодком підвалу, политою підлогою, таранею, свіжими овочами. А на Дніпрі в сей час ледве посуваються вгору до Чорторию човни. З човнів тягнуться до міста нитки пісень. З міста, з Царського Саду, їм відповідає музика. Десь дзвонять у церкві. Як гудіння джмеля втискується гудок пароплава. Часто, завзято видзвякує такт трамвай. Я ходжу помалу, смакуючи кожний крок, кожний поворот вулиці, кожну свічку на каштані. В мені панує блаженний спокій. Я ні про що не думаю й нічого не боюсь».
***
Віра Агеєва — літературознавиця, професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія». Лауреатка Шевченківської премії. Авторка книжок «За лаштунками імперії», «Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму», «Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», «Апологія модерну: обрис ХХ віку», «Дороги й середохрестя», «Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета» та ін.