Передісторія цієї вистави йде з 2016 року: тоді Дмитро Левицький (режисер вистави) і Пьотр Армяновський (актор, а удвох вони – студія Pic Pic) вперше звернулися до теми справи Бейліса, зробивши аудіо тур на Подолі. "Камені спотикання", зупинки цього маршруту – це ключові точки, дотичні до історії резонансної кримінальної справи 1911 року (цегляний завод на Кирилівський, де Бейліс працював, ймовірний будинок Віри Чеберяк, гора Юрковиця), але також і місця, де відбувається несправедливість у сучасному Києві (Контрактова площа, де напали на редактора "Політичної критики" Василя Черепанина, кінотеатр "Жовтень", який намагалися виселити через суди, незаконні забудови).
Справа Бейліса розгорталась навколо жаского вбивства неповинної дитини, киянина Андрія Ющинського, замаскованого під ритуальне, щоб кинути тінь на єврейську громаду Києва у рік, коли державна дума Російської імперії мала б нарешті скасувати смугу осілості – межу, за якою з часів Катерини II було заборонено селитися правовірним євреям. Антисемітизм тоді був складовою політики російського царату, яка замість неминучих суспільно-економічних реформ поширювала теорії змов та заохочувала погроми. Буквально ті ж імперські та чорносотенні формули зараз повторює та продовжує Російська федерація, оголосивши "спецоперацію" задля "денацифікації" України.
Аудіотур слідами Бейліса був партисипативний: частину маршруту учасники мали проїхати в трамваї на Лук’янівці, де розробники прогулянки роздавали саморобні листівки з подробицями справи. Той же трамвайний маршрут віртуально повторюють дві акторки у сцені, під час нього вони оглядають наслідки ракетних ударів. За ці сто років київський ландшафт змінився не тільки забудовами, а й поруйнуваннями.
Вистава ж пасивно учасницька: глядач не залучений у дію безпосередньо, але кожен стає її учасником. Новація для українського театру тут у тому, що більшу частину вистави треба не дивитися, а слухати. Утім понад годину глядачі дивляться, як актори дивляться на них, як вони слухають їхній голос у записі. Актори безсловесно взаємодіють і одним оком вивчають глядацькі реакції на монологи одне одного. Сидять у чотирьох позах: нога на ногу, ноги схрещені, широко розставлені, зімкнені коліна. "Я акторка і граю у виставі. Ну як граю, сиджу на стільці. Але… це теж гра, " – говорить героїня акторки Анастасії Лісовської. За кілька реплік додає: "я дуже ненавиджу подвійну гру".
Перед входом до зали кожен глядач візьме в руки навушники. Це наближення досвіду; кожній особі з публіки пропоновано з ролі глядача/слухача перейти в іншу іпостась – свідка. Свідка кримінальної справи Бейліса 1913 року, але також і повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 року. Свідка, котрий слухає. У навушниках, як на слуханнях міжнародних трибуналів.
Кого чути у справі Бейліса у Львові у серпні 2022 року?
Акторку Анастасію Лісовську, що прожила початок вторгнення в Гостомелі, під обстрілами, де тиждень не мала доступу до питної води.
Актора Пьотра Армяновського, що ввечері 21 листопада 2013 року приїхав на велосипеді до пам’ятника Шевченка в Донецьку, і так розпочав місцевий Євромайдан.
Акторку Оксану Леуту, що навесні 2022 волонтерила у київському морзі, а потім доставляла гуманітарну допомогу в гарячі точки. Оксана показує фотографію, де вона в бронежилеті PRESS у броньованій вантажівці. За кілька хвилин після зйомки того фото у борт позаду неї влучив снаряд. Просто над головою.
Акторку Надію Калинюк і її болісний монолог про "Київстар" – як він дав їй можливість бути на зв’язку з Майданом Незалежності на двох революціях, можливість роумінгу у Чехії, а тепер іноді дає чути по телефону артилерійські обстріли. Так Надія розповідає про зв’язок із татом, учасником двох революцій, трудовим мігрантом, що 24 лютого був у Львові й записався добровольцем у військо.
Акторська рефлексія у виставі – не тільки про абстрактну Несправедливість, але й про побутові виміри несправедливості. У монологах-вставках порушують питання мовної дискримінації, проблем мігрантів, стандартів краси, домашнього насильства щодо дітей.
На початку вистави, після передбачуваного жарту про лікер "Бейліс", задля максимальної щирості актор/ки відповідають на питання, чи чули вони раніше про справу Бейліса (співвідношення 2:2), тоді довго і нудно перелічують кожну вбрану на себе річ, її вартість. Не секондхендова, окрім жіночого взуття, тільки білизна – найдорожчий елемент одягу в кожної. Незрима думка про мародерство окупантів з’являється саме в цей момент, хоч озвучать її пізніше.
Реквізит мінімалістичний, може поміститися у дві валізи. Напруга виражається через музику і світло. Акцент у сценографії на чистоті, білизнí і навіть стерильності: білі стіни, білі маркерні дошки (написи виникають і зникають, дошка залишається чистою), білий екран проєктора у стані спокою, Оксана Леута довго миє підлогу. Це – про очищення, далі буде про відчуження.
Голос у навушниках попереджає нас коментарем про те, що відбудеться в наступній сцені. У дійстві переважає стан, коли актор/ки знаходяться наче в невидимих капсулах. Кожна має свій монолог, свою дошку з репліками, і в умовний діалог вони вступають хіба що у глядацькій свідомості. Оскільки акторські репліки звучать кожному "просто до вуха", надовго западаючи у свідомість, то й дія переноситься наче безпосередньо глядачеві до голови.
Те, що ми бачимо, і те, що чуємо – взаємодоповнювальна вхідна інформація, яку ще треба обробити, впустити в себе. Немає відчуття, ніби актори більше за нас знають, що трапиться далі. У постановці відчувається наша з ними спільна невизначеність і незахищеність перед смертельною небезпекою та несправедливістю. Не тільки нам як глядачам, але й акторам треба встановити зв’язок із Бейлісом та його історією. Заодно встановлюючи зв’язок зі своїм акторством та його сумними гештальтами з підважування власного вміння.
Коли впродовж частини, де живі акторки і актор мовчать, але мають репліку-доповнення (наприклад, "Шолом Алейхем виїхав з Києва у 1905"), вони її пишуть на білій маркерній дошці. Беруть до рук і простягають перед собою. Іноді, як саморобні плакати. В одній зі сцен письмово відповідають на ті ж питання, на які примусили відповідати заарештованого Бейліса: хто ви? звідки ви родом? якої релігії дотримуєтесь? чи є у вас родичі? Так, є. Багато + собака. Навіть в Америці і Рашці. І – так, в окупації.
Ці написи стають промовистими жестами. Поєднують часові пласти “колись” і “саме зараз”. Показують їхню жаску подібність. Після фрагменту з описом нелюдських умов утримування Бейліса у в’язничній камері і знущань, які він там переживав, акторки і актор пишуть гасла: Тортури. Полонені. Фільтрація. Оленівка.
Справа Бейліса стала нечувано резонансною, сколихнула тодішню правозахисну спільноту по всьому світу. І символічною – справою честі для єврейського народу та всіх людей, хто виступає проти несправедливості. Після року ув’язнення (це наклалося в часі з перевиборами до дерджуми), Бейліс мав шанс на амністію, якби написав прохання на ім’я царя. Але він відмовився це робити. Він наполіг на тому, щоби піти на суд, довести свою невинність і домогтися публічного зняття всіх обвинувачень з себе як людини і як єврея. У момент оголошення вердикту суду присяжних і глядачі, і актори відчувають полегшення – бо він дає надію на досягнення справедливості і покарання винних, якого ми зараз добиваємося.
Менделя Бейліса тоді виправдав суд присяжних міста Києва Російської імперії, набраний наполовину зі селян – корумпована влада ставила на їхній стихійний антисемітизм. Ставка прогоріла – того разу суд присяжних відновив справедливість. Цифри соціологічних опитувань про підтримку злочинної війни в Україні серед громадян Російської Федерації є сухим свідченням: у сучасній РФ немає шансу на торжество справедливості. Замість верховенства права там є систематично принижене правосуддя, Феміда з викрученими руками, яка обміняла свій меч на подачки тоталітарної влади.
Цього серпня пішли чутки, що окупанти готують "маріупольський процес": показове судилище над українськими полоненими воїнами з полку "Азов". З’явилися фото з залізними клітками у приміщенні маріупольської філармонії. Почерк 1930 року, коли в Столичному оперному театрі у Харкові радянська влада влаштувала "процес Спілки визволення України".
На екран документальної вистави паралельно проєктується розповідь про перебіг справи: архівні відео з Бейлісом у день затримання та збережені фото усіх причетних до кримінального процесу. Обвинувачів, наклепників, свідків, суддів, присяжних, незалежного розслідувача Миколи Красовського, який знайшов справжніх убивць.
Після ознайомлення з матеріалами справи, коли глядачі знімають навушники, розпочинається дія, тобто, слухання. Актори займають місця за прозорими кафедрами навпроти одне одного. Тут вони набувають голосу, тому що говорять про те, що сталося з ними самими і про те, що може стати доказом у судах. Перші за півтори години слова наживо промовляє Надія Калинюк: "я хочу свідчити проти військових Російської Федерації".
Оксана Леута свідчить про застрелених і зв’язаних дорослих у підвалі дитячого садочка у Бучі, про бучанську бабусю, що померла від голоду, Пьотр Армяновський – про бабусю Катерину з Чернігівщини, яка вижила, і найбільше шкодує за зруйнованою домашньою бібліотекою. "Я хочу свідчити про те, що я сама пережила," – Анастасія Лісовська розповідає про свої два тижні в окупації у Гостомелі. "Я хочу свідчити про перше мертве тіло, яке я побачив. Наприкінці травня 2014 у Донецьку," – каже Пьотр Армяновський. І продовжує: "я мушу свідчити про українських дітей, у кого російська влада забрала дитинство”. Він згадує серпень 2014, недавно деокупований Слов’янськ. Молодших школярів, що бавилися ножами і показували, як саме готові убивати росіян. Зануреність у війну не залишає вибору ні акторам, ні нам.
Свідчення зі справи Бейліса і з матеріалів майбутніх українських трибуналів про злочини цієї війни нашаровуються. Історія сторічної давності, доступна тільки в уривках відомостей, газетних публікацій, суспільного розголосу, впадає в наш час, який ми саме зараз намагаємося документувати, щоби змогти осмислити. Осмислити і розповісти.
З мемуарів Бейліса: "все вказувало на мирне майбутнє. Хто б міг знати, що “демон руйнування” вже танцював позаду мене." У фінальній сцені Пьотр Армяновський і Оксана Леута легко танцюють під електронну музику, яку для вистави написала Мар'яна Клочко, а глядачам у слухавках чути ще й голос Оксани: "демони танцюють позаду мене, але я буду сидіти у п’ятницю ввечері зі своєю родиною (…). Я повернусь у Крим і Донецьк. На мені буде мій одяг, моє життя. Моє життя. (…) Пригости мене персиками." Під час затримання Бейліса, коли минали Лук’янівський ринок, один із поліцейських купив йому кілька персиків зі словами: "ти йдеш до в’язниці, там тобі їх не дадуть." "Пригости мене персиками," – говорить Оксана. "І визнай у мені людину," – подумки додаю я.
"Кого чути у справі Бейліса?": режисер – Дмитро Левицький; драматургиня – Леся Берездецька; над текстами для монологів методом постдрами працювали: Дмитро Левицький, Леся Берездецька, Анастасія Лісовська, Пьотр Армяновський, Надія Калинюк, Оксана Леута, також у виставі цитують мемуари Менделя Бейліса "Історія моїх страждань"; візуальне оформлення – Сергій Петлюк, музика – Мар'яна Клочко, тренінг – Ніна Хижна, керівництво проєктом – Люба Ільницька і Богдан Грицюк.