Вірте у себе!
Одного разу, коли я була зовсім маленька, ми з мамою їхали в автобусі. І зустріли там сусіда, який спитав: «А ким ти хочеш стати, коли виростеш?» Я відповіла: «Хоровиком». Тобто головою хору. Він не почув і перепитав: «Боровиком?» Мені це запам’яталося. Виходить, що вже з дитинства хотіла бути в музиці.
Я і виступала з маленьких років. Дітей іноді ставлять на стілець, щоб вони прочитали віршик. От мене із цього умовного стільця неможливо було стягнути. Водночас я була дуже сором’язливою, домашньою і закритою — і лишаюся такою. Однак коли починалися творчі моменти, то розкривалася на сто відсотків.
Мій дідусь був відомий майстер музичних інструментів, голова експериментального цеху на Чернігівській фабриці. Це була людина-всесвіт. Саме він навчив мене грати на сопілці, і саме на його честь названо проєкт ONUKA. Хоча вся наша сім’я була дуже музична. Часто вечори проходили так: дідусь діставав гітару, бабуся співала і грала на бандурі, мама за піаніно, брат на трубі. Може виглядати кінематографічно і неправдиво, але так дійсно було. Звісно ж, я хотіла брати у цьому участь, тож уже змалечку щось пробувала підігравати на сопілці.
Перший мій публічний виступ був на могилі Мазепи в Батурині. Була якась кругла дата, туди поїхала капела бандуристів, мене запросили щось зіграти і заспівати. За кілька днів до концерту я впала з велосипеда та розбила собі все лице. Дуже добре пам’ятаю, як брат несе мене до машини «швидкої», все в крові, а я кричу: «Я все одно поїду виступати!» І поїхала.
Коли почався підлітковий період, музика відійшла на другий план, я думала, що це не моє. І досі іноді думаю, що це не моє. Особливо спів — і ніхто мене не переконає в протилежному. Музика мені дуже подобається, однак найбільше я люблю придумувати ідеї, які здаються нереальними для втілення. Та ж ONUKA сформувалася не як суто музичний проєкт, а як взаємодія із Чорнобильською зоною відчуження. Бо якщо серйозно задуматися, ким я хотіла стати, то це фізик-ядерник. Не тому, що мені подобалися рівняння поділу уранових ядер, хоча я вчилася класно і все це знала. Ядерна фізика здавалася єдиним шансом якось наблизитися до сокровенної для мене історії Чорнобиля. Мій батько — ліквідатор, і з дитинства зона стала головною темою мого життя.
Дійшла висновку, що я не стільки музикантка, авторка пісень і точно не співачка, скільки артистка. Мені подобається генерувати ідеї й поєднувати різні змісти. Просто найчастіше це вдається саме в музиці.
У тринадцять у мене відбувся грандіозний злам. Підлітковий вік, жорстке занурення в депресію — і так років десять. Я була ображена на весь світ за те, що музика мене обманула. До цього постійно виступала, багато грала з оркестрами, мене вважали ледве не вундеркіндом. Малесенька дівчинка грає віртуозні твори — це всім подобалося. А тут я підросла, і людям стало вже не так цікаво, бо одна річ, коли на сцені зовсім дитя, а інша, коли підліток — таке не вражає. І раптом гастролі зникають, а тобі треба ходити в школу, як усім. Думаю, це проблема багатьох юних музикантів, спортсменів, танцюристів. На щастя, батьки не реалізовували через мене якісь амбіції, тому не було тиску, що обов’язково треба займатися музикою.
Я ще хотіла поступити вчитися далі грати на сопілці, однак виявилося, що в училищі Глієра немає окремого курсу, є сопілка + цимбали. Тоді подумала: та ну, які цимбали. Тож сконцентрувалася на школі, тим паче вона у нас була жорстка: вісім уроків по шість днів на тиждень, дві мови, соціологія. Я сиділа на першій парті й закінчила школу із золотою медаллю. Однак була настільки виснажена і розчарована в усьому, що з класу єдиної мене не було на випускному.
Після цього я відверто сказала батькам, що вчитися мені не подобається, тому поступатиму туди, де цього робити не треба. І пішла на етнокультурологію.
Першого вересня офігіла. Вісімдесят дві людини в групі, з них двоє хлопців, а половина дівчат говорить таким суржиком, що я подібного ніколи не чула. Тут і зрозуміла: оце поступила так поступила. Після першої сесії в університет майже не ходила, а тільки зубрила конспекти, приходила і все складала. Роками думала, що освіта була даремною. Утім, врешті виявилося, що етнокультурологія дуже допомогла мені з ONUKA. Тож навіть найбезглуздіші, здається, знання можуть знадобитися.
Паралельно я знову почала активно виступати. Разом з братом ми створили групу Tomato Jaws. Тоді я хотіла диджеїти, возилася з вінілами, тому цей проєкт був електронний — перший в Україні із живим вокалом. Гурт проіснував майже одинадцять років, ми грали концерти на 150 людей, однак потрохи у нас просто змінювалися пріоритети, тож проєкт себе вичерпав. І у мене знову настала серйозна криза, я знову була впевнена, що музика — це просто не моє.
Утім, друзі й мій чоловік Женя Філатов (The Maneken) переконували, що я маю створити сольний проєкт. Я ж думала: «Вони хіба не бачать, що в мене немає жодного таланту?»
Одного разу мене притиснули до стінки: «Просто зараз давай назву». Я відповіла: «Ну якщо просто зараз, то є два варіанти — Пломбір і Онука». Вони задумалися, а потім сказали: «Ну, Пломбір — непоганий варіант». Хоча врешті вибрали зрозуміло що. А потім була фотосесія в новому образі. Вийшло, що фотосесія і назва з’явилися раніше, ніж музика ONUKA.
Сам гурт сформувався випадково. Представник одного великого бренду десь побачив мене у складі Tomato Jaws і попросив виступити на їхній події. Я пояснювала, що гурту вже не існує, а сама співати ці пісні не можу. Проте замовник наполягав, що я потрібна їм на сцені, й давав дуже великий гонорар. Тому буквально за два тижні ми знайшли музикантів, щось швидко придумали, виступили — і після цього вони стали першим складом ONUKA. Тобто концепція етноелектроніки народилася просто випадково, у якомусь психозі. Хоча, звісно, все було запрограмовано давно. Просто через мої депресивні стани це світло не доходило до цілі, а коли прорвало, то все склалося само собою.
Чимало людей називає головним успіхом ONUKA виступ під час київського Євробачення. Його дійсно побачило багато людей. Проте для мене головний успіх — це трек Vidlik. Бо він поєднав важливі мені речі — унікальні народні інструменти й Чорнобиль.
В сучасній музичній індустрії зазвичай непростий вибір. Або бути собою — і це в певний спосіб фрагментує й обмежує твою аудиторію. Або шукати великої популярності — тоді треба ходити на всі передачі, сидіти в журі різних шоу талантів, кататися на ковзанах тощо. На жаль для ONUKA, я не можу таке робити через свою емоційну субтильність. Свідомо закриваю багато дверей, які ведуть до більшої популярності. Утім, інакше я просто не можу.
Не люблю талант-шоу. Для мене це шоу трюкачів. Хто голосніше і технічніше заспівав світовий хіт — той і переміг. А потім ці люди зникають, бо не мають свого репертуару та унікальності. Або співають щось про труси.
Талант — це нестандартні рішення, нетипові гармонійні ходи. А ще талант вимагає постійної практики. Ти маєш щодня занурювати голову в цей потік, бо інакше нічого не вийде.
Хейт — велика проблема наших часів. Мене таке явище і жахає, й інтригує. Я багато про це читала — про покоління сніжинок, у якого диджитальний аутизм без емпатії, про людей, що перекладають всю свою відповідальність на екстернальність, а не інтернальність. Це дуже велика тема, яка насправді набагато більша, ніж просто коментар «Та ця ONUKA — фу». Чому зараз у моді оверсайз? Тому що ти як дитина у батьківському светрі. Люди пишуть лайно, щоб показати, що вони існують, щоб крикнути: «Я є!».
Хоч яка ти доросла і зріла людина, хейт ранить. Мене цей лайномет, на щастя, не дуже зачепив. Однак я зрозуміла, що дуже вразлива, коли у мене народився син. Сиділа з ним на руках, читала якісь злі коментарі і раптом подумала: «На що я витрачаю свій час?» Видалила всі додатки соцмереж з телефона і взагалі тепер заходжу тільки в інстаграм, коментарі майже не читаю, але на директ відповідаю.
Музиканту може прилетіти будь-коли і за що завгодно. Музика — це й гроші на запис, зведення, кліп та купу інших речей. Якщо грошей немає, то може вийти не дуже якісно, і тоді бачиш коментарі: «Скотилася, рівень вже не той». А якщо робиш якусь рекламну інтеграцію, аби знайти кошти на те, щоб тримати рівень, то читаєш: «Фу, реклама, відписка». До цього треба бути готовими.
Я роками переживаю, що музика — це не моє. Для музикантів впевненість у собі дуже важлива, тож раджу всім молодим артистам вірити в себе. Думаю, якби у мене не було цього самобулінгу, то змогла б досягти набагато більше. Ще пораджу банальне: дуже багато практики. Треба постійно грати, репетирувати, записувати, виступати.
А ще зазвичай кажуть про «знайти своє звучання». Ну, камон, на старті так чи інакше ми всі орієнтуємося на когось. Не соромся спочатку копіювати тих, хто подобається, адже це теж практика. Просто потім треба не забути все ж створювати щось своє, знайти власні сильні сторони й грати на них — в усіх сенсах «грати». І не варто копіювати тренди, бо поки це зробиш, тренд уже зміниться. Якщо бачиш, що один, другий, третій артист грає етно, то і не думай теж цим зайнятися — буде пізно.
Якби я зараз тільки починала кар’єру артистки, то, якщо чесно, не знала б, що робити. Як взагалі вижити в цьому грандіозному потоці різноманітної музики? Як вижити навіть тим, хто вже сформувався як музикант? У мене немає відповіді.
Ми маємо свій лейбл. Якщо говорити про ту музику, яку нам надсилають, то 80 % — це не дуже добре, 10 % — просто не той жанр, а решта — реально цікава електроніка або інді. Ми надаємо музикантам інструменти, студію, потім Євген Філатов працює як саундпродюсер — і все це безплатно. А далі минає кілька місяців і ці музиканти кажуть: «Та ми, мабуть, не поїдемо на цей фест, щось не хочеться». І ти думаєш: «Ого». Та це ж твоя робота на твоє ж майбутнє. У такі моменти ми з Євгеном згадуємо, як хапалися за будь-яку можливість посидіти хоча б біля студії й бодай десь виступити. Після Чорнобиля тато отримав машину, він продав її, щоб купити комп’ютер, на якому мій брат починав займатися музикою. А тут тобі допомагають, дають сцену, аудиторію — кайфуй! Однак у багатьох людей є якась дуже дивна інфантильність і лінощі. Я думаю, це теж ефект від диджитального світу, коли все має бути швидко. Сьогодні прийшов у студію, а завтра ти вже на сцені не у Києві чи у Львові, а на Гластонбері.
Якщо взяти сучасних артистів української сцени, то це надзвичайно достойно. Поглянь на виступи світових зірок, а потім на концерти наших хедлайнерів — це все на одному рівні. Все наживо, яскраво і талановито. Звичайно, є інтриги, а сама музична сфера — дуже жорстока. Утім я, попри те, що песимістка, дуже щаслива бачити нинішній стан української музики.
Зараз мрію відновити фабрику музичних інструментів, на якій колись працював мій дідусь. Ми вже ремонтуємо садибу, потім думаємо про цехи та концертний простір. Це дуже амбітна мета, але мені здається, все моє життя — це втілювати великі цілі маленької дівчинки.
