ГоловнаКультура

Тамара Трунова: “Історія взагалі квазідокументальна – ми завжди повинні пам’ятати, хто нам її переповідає”

Bouquet Kyiv Stage Festival – ініціатива Українського культурного центру «Дом Майстер Клас» на чолі з Іриною Буданською та підприємця Євгена Уткіна – відбувається вже вчетверте у форматі філантропійного подарунка киянам наприкінці літа. На тиждень територія історико-культурного заповідника “Софія Київська” перетворюється на концертний майданчик, лекторій, кінозал, а також театральний простір. Цього року кураторкою театральної програми організатори запросили головну режисерку Київського академічного театру драми і комедії Тамару Трунову, яка презентувала у двох форматах: вистави-прогулянки та перформансу – спеціально створений для фестивалю проєкт «Говорить Софія». 

За задумом, Софія говорила голосами Рогнеди, однієї із дружин Володимира Великого, Інгігерди, дружини Ярослава Мудрого, їхньої доньки Анни Ярославни та онуки Інгігерди, розповідаючи історії подружніх зрад і сімейного насилля, приголомшливі нюанси династичних шлюбів і справжнього кохання, яке ніколи не вкладалося в рамки державницьких розрахунків. Ці особисті історії із сивої давнини повертають у сучасність: минуле, як і старі фрески Софії, нині уявляється у приглушених пастельних кольорах, хоча сюжети жіночих доль залишаються тими самими. Усе ті ж епізоди ненависті та перемог над стереотипами, виклики собі і суспільству, спроби віднайти власний голос і розповісти про себе справжню. 

Кільканадцять років тому, коли режисура нарешті стала і жіночою професією, ми передбачали якісну зміну феміністичного дискурсу – і на сценах дійсно в рази зросла кількість вистав, де в центрі виникає жіночий образ як альтер-его режисерки. Тамара Трунова – одна з тих, хто розширює коло тем і ніколи не зраджує собі у виборі наступної. Акомпанементом до цієї розмови стала літня тепла злива, що прозорою завісою накрила Софію і перетворила простір у мереживо світла, силуетів, розмитих ліній – мабуть, так і має бути, коли спробуєш зазирнути в позачасся і поміркувати про те, що було, є і буде. 

Фото: Bouquet Kyiv Stage

Історію заведено розпочинати від початку. Як народився проєкт «Говорить Софія»? 

Наші стосунки з «Домом Майстер Клас» та Євгенієм Уткіним – давнє знайомство. Колись я вела дитячу студію на базі цього хабу, і в нас було приємне професійне співробітництво. Минув час, і до мене звернулася Ірина Буданська, запросила на розмову з пропозицією очолити театральну програму фестивалю «Bouquet». На щастя, я не знала, як функціонував театральний блок на попередніх едиціях фестивалю: в попередні роки я відвідувала лише музичну програму. 

Мене привабив момент, який для мене зазвичай є ключовим у будь-якій ситуації: зробити те, що я ніколи не робила, і скористатися шансом, який, можливо, вже ніколи не випаде. Раніше я не була по ту чи іншу сторону вистави-прогулянки. Досвід співпраці з Дмитром Левицьким над аудіовиставою «Справа Бейліса» закінчився для мене в студії, коли я записувала текст – на жаль, не вдалося відчути на собі, як це працює.

Тамара Трунова
Фото: mizanscena.com
Тамара Трунова

Помилок я не боюся, тим паче, коли не заангажована чужим досвідом. Якщо і помилюсь – це буде моя рідна помилка. Єдине, що організатори озвучили навіть не як умову, а побажання – це має бути про Софію Київську і має бути робота з темою цьогорічного фестивалю «минуле – теперішнє». Я прийшла в проєкт з інтенцією продовжити розробку теми жіночого світу, остаточно не відпрацьовану у виставі «Дім» за п’єсою Ніколи Маккартні. Невичерпна тема жіночності та жіночого і в суспільстві, і в театрі, в якому просто в найбільш концентрованій формі виявляється те, що відбувається довкола нас. Також я відчувала брак знань про історичні реалії. Тому вигадала проєкт, завдяки якому я так само зможу дізнатися більше. 

І ще важливо: під час роботи біля мене не було ніяких наглядачів, істориків, які диктували, що і як треба. За мною лишилося право сприймати історію, трактуючи її через власне світосприйняття. І це так круто, коли є свобода говорити про світ власною мовою. Важливо чути “мову” акторів, глядачів. Уважність до мови іншого створює коло довіри, яке стає новою ціннісністю. Звісно, це не інновація з погляду формату. Але особисто для мене це крок уперед.

Я запросила до роботи драматургиню Марину Смільянець. І ми разом, мені здається, дуже вдало в чотири руки працювали. Марина провела пошукову роботу, зібрала історичні хроніки та матеріали з історії України, яких насправді не так багато, коли ми говоримо про жіночий вимір історії. Я займалася композицією та адаптацією цієї інформації для вистави. 

аудіовистава "Говорить Софія"
Фото: Bouquet Kyiv Stage
аудіовистава "Говорить Софія"

Тобто ти ще й авторка тексту? 

Так, співавторка. Хоча в цьому випадку текст невіддільний від задуму. Спочатку в мене була така ідея, що ця історія мала б бути про акторку поважного віку, яка багато чого не встигла зіграти. І оця нав’язлива театральність у поєднанні з документальним і квазідокументальним текстом, як мені видавалося, і могла б стати містком між різними часами та різними історичними постатями жінок доби Київської Русі та нашим часом. Історія взагалі квазідокументальна – ми завжди повинні пам’ятати, хто нам її переповідає. І намагатися розпізнати мету цієї оповіді.

Потім я зрозуміла, що потрібно знайти більш увиразнений конфлікт, а тут не обійтися без персонажа-чоловіка в цьому «жіночому» спектаклі. Так виник герой, який насправді є продовженням, суттю і одним з внутрішніх голосів героїні – це як нав’язане невід’ємне. Поки що невід’ємне, але вже усвідомлене як об’єкт всередині суб’єкта. Власне, хотілося б зафіксувати таку багатоскладову структуру подорожі не тільки в реальному вимірі, але і вглиб позасвідомого. Така собі подорож від першого рівня усвідомленої реальності до останнього, на якому «чорна скринька», що не відривається – це і є особистість сучасної жінки, в якій генетично зберігається пам’ять віків. Пам’ять, яка жонглює нею, зачіпає її власні травми, яка наближується і віддаляється, але міру цього наближення ми ніколи не знаємо. Щойно я зрозуміла, якою буде структура, мені стало подобатися це писати. 

вистава-перформанс "Говорить Софія"
Фото: Bouquet Kyiv Stage
вистава-перформанс "Говорить Софія"

Чи можеш ти ствердно сказати, що ці жіночі історії здебільшого про насилля і подолання бар’єрів – про тебе також? 

Звісно, так. На щастя, мої історії не стосуються сексуального насилля, як це трапилося з Рогнедою чи Гертрудою, але всі слова, які позначають агресивне – для мене, на жаль, не просто слова. І чим прекрасний цей акт творчості через себе – він дає можливість тобі самій в цьому зізнатися. Героїня у виставі є не лише ретранслятором різних історій жінок з минулого, але й частиною чогось безперервного, видимою верхівкою історії. 

В аудіовиставі є згадка про одну з моїх найулюбленіших київських легенд про Оранту, яка тримає руки в молитві, і поки стоїть Софійський собор, доти існує Київ. «Нерушима стіна». І це жіночий образ. 

Я з цією woman power зустрілася, ще коли ставила «Саша, винеси сміття» Наталки Ворожбит. У мене навіть мізансцена така була, коли героїня Вікторії Авдєєнко стоїть на столі з піднятими руками, а її чоловік втикається головою в її лоно. Звісно, це є, але мені завжди хотілося б робити щось, де я залишусь у непевній позиції, у ролі провокаторки для самої себе. Тобто це може бути так, але може і абсолютно по-іншому. Чому в неї підняті руки? Якщо ми будемо вивчати, ми дізнаємося одне, якщо подивитися під іншим кутом – можна знайти іншу відповідь, не в ній, а в собі. Для мене в цій виставі підняті руки Оранти – це знак присутності. Як у давньогрецькій трагедії, присутність на просценіумі як підкреслення суб’єктності.

вистава-перформанс "Говорить Софія"
Фото: Bouquet Kyiv Stage
вистава-перформанс "Говорить Софія"

А чому потрібно було робити два формати – перформанс і аудіовиставу? Як вони співвідносяться? 

Вистава від прогулянки відрізняється розширеним і зміненим текстом. Більше героїнь, по-іншому оповідається історія. Якщо прогулянка – це сновидіння, то тут ми вже можемо побачимо цих героїнь і зрозуміємо, що вони не так далеко від нас, що десь за прозорою стіною вони живуть постійно. Звісно, трохи шкода, що аудіовистава залишається, а вистава – ні. Але насправді я людина процесу. Я свою цінність вже отримала. І ось нещодавно мені на очі потрапило інтерв’ю КLІМа, можливо, не він автор цієї ідеї, але нагадав про опозиційність митця. Митець має завжди сперечатися з панівним наративом: якщо суспільство вважає, що це так, то ти маєш заявити – ні, все навпаки. Мені здається, що в «Говорить Софія» ми саме цим запереченням і займалися. 

У фіналі героїня, яка проходить через ці різні історії з минулого, змінюється – ці зміни незворотні?  

Я нещодавно зняла короткометражний фільм «Синдром Віри». І це той самий напрямок, який розпочався з «Дому», тепер «Говорить Софія» – це все одна лінія, це все одна рухлива камера, яка фіксує жінку. Ось що важливо – усі трансформації, які відбуваються назовні – не справжні, справжня трансформація завжди прихована, а ми потім просто спостерігаємо наслідки і саме за цими наслідками фіксуємо зміни, а насправді ми подолали певний шлях. І в цій прогулянці ми не бачимо зміни, але ми їх передчуваємо. 

аудіовистава "Говорить Софія"
Фото: Bouquet Kyiv Stage
аудіовистава "Говорить Софія"

А як щодо відчуття глядача? Індивідуальна прогулянка, індивідуальні переживання… 

Насправді це дуже хвилююче. І подібний формат – він, як на мене, вже ближчий до кіно, ніж до театру. У мене був знайомий, який під час подорожей знаходив пошту, де б він не був, і надсилав мамі листівку. Вони часто приходили після його повернення. Ось тут відчуття чогось схожого. Я з такою ж довірою надсилаю в простір власну, можливо, помилкову спробу, і я чекаю, що це знайде свого адресата (кого, я навіть не підозрюю). Мені було дуже важливо, що ми домовилися: аудіовистава – це історія для однієї людини. Сьогодні є ця сором’язливість приходити одному в театр, в кіно, на концерт, в ресторан. Але в часи тотальної самотності, мені здалося, мистецтво має стати партнером самотньої людини.

Було цікаво читати текст з акторками. Коли вони плакали, розуміла, що це про нас сьогодні, а не про тих інших жінок. Мені загалом здається, що ця історія про вертикальний зміст – нічого не змінилося, хіба що інструменти та прийоми реалізації насилля. Усе стало в чомусь більш витонченим, у чомусь більш примітивним. Але оце невисловлене переживання, яке вдається озвучити тільки завдяки масці, – у цьому випадку історичній, – це і було метою.

вистава-перформанс "Говорить Софія"
Фото: Bouquet Kyiv Stage
вистава-перформанс "Говорить Софія"

Як вважаєш, чоловікам буде зрозуміла, не кажучи вже близька, ця історія? 

У мене є досвід вистави «Дім», яка зараз у репертуарі Театру драми і комедії, після якої чоловіки діляться на два табори. Перший вважає: о, це щось жіноче. А другий, навпаки: це вистава для чоловіків. Моя цільова аудиторія, звісно, другі. Але я прекрасно сприймаю і відгуки у форматі про це щось жіноче. Так воно і є, це щось жіноче. 

Але мене тішить, що вистави нашого театру сьогодні знаходять свого глядача. Ми це перевіряємо ще під час обговорень після спектаклів. Чи то закладена правильна енергія у самі вистави, що по закінченні озвучена проблема починає хвилювати і аудиторію. Чи то публіка приходить з тією ж потребою, яка була і в нас, коли ми працювали над виставою.

Ти згадала про зйомку короткого метру. Розкажи, будь ласка, про цей досвід. 

Насправді поки що досвіду не так багато, як хотілося б. Я зняла короткий метр «Синдром Віри» з «Трумен Продакшн», продюсер Валерій Калмиков. З повним метром ми тричі подавалися на пітчинги Держкіно, але не пройшли – це сатиричний фільм, який мала знімати та сама компанія. Але за правилами, один проєкт може подаватися не більше ніж три рази, тому очевидно, що тут фінансування вже чекати намарно. Зараз агенція займається розсилкою «Синдрому Віри» на різні фестивалі. 

Судячи з назви, кіно також продовжує жіночий дискурс у творчості? 

Для мене це суперважлива історія. Мені видається, що зараз заохочення отримують патріотичні фільми, в яких переважає лінійний наратив, визначено один кут зору на проблему – це зрозуміло і, мабуть, так і має бути з цим напрямком. Але я люблю складні конструкції. І мені здається, «Синдром Віри» – це саме така складна історія про боротьбу тіла та душі, що розказана нелінійно. Імунна система організму реагує не тільки на зовнішні подразники, але це і реакція психіки на навколишній світ. Інколи наша психічна імунна система може почати приймати рішення замість нас. Тобто в нас є якась програма, яка раптом може почати нас захищати, рятувати. Оце історія одного порятунку. Віра – це ім’я головної героїні і така гра слів. Це і те, у що ми віримо. І віра має, безперечно, свій анамнез у кожної людини, з унікальними симптомами. 

До речі, з продюсеркою Іванною Дядюрою та письменником Мирославом Лаюком ми також подавалася на Держкіно з проєктом «Мати», там чудовий сценарій, над яким ми працювали разом понад рік, зняли тизер. Але поки що ця історія на паузі.

Бажання займатися кіно виникло, тому що театру вже мало? Чи просто цікаво, як працює інший вид мистецтва?

Усе перераховане. Мені і всередині театру театру мало. Останні 13 років у мене є можливість працювати в одному театрі і не наражати себе на додаткові ризики та хвилювання. Тим не менш, хочеться продовжувати працювати зі своїм страхом помилок. На щастя, мені це вдається. Наприклад, я почала по-іншому ставитися до різноманітної критики. І компетентної, на мою думку, і менш компетентної. Тому для мене це такий безконечний тренаж, можливість зустрітися з іншим поглядом – з-поза меж акваріуму, того простору, де ми одне одного якось приручили, тому більш-менш безпечні одне для одного. 

вистава-перформанс "Говорить Софія"
Фото: Bouquet Kyiv Stage
вистава-перформанс "Говорить Софія"

Плюс це можливість побути в іншому процесі – це і написання сценарію, брейншторм разом з командою… Наприклад, коли ми працювали з Мирославом, я принесла ідею, яка насправді стала стартовою позицією для народження абсолютного нової історії. Важливо пережити це перевтілення або сублімацію ідеї в конкретну історію. Потім проводити кастинг, знімати тизер. Такий собі матеріально підтверджений шлях ідеї. Це цікаво. І в кіно абсолютно по-іншому: неможливість впливати на фільм після завершення зйомки і монтажу – сепарація автора і твору. А в театрі ця режисерська «пуповина» стає гумовою і тягнеться, вистава все ще залишається з тобою, хоча вже і живе своїм життям. 

У кіно інший рівень відповідальності. Інший рівень комунікацій всередині команди, інший рівень прискіпливості до зробленого. І якщо знаходяться продюсери, які ходять у театр і які надихаються виставами, бачать привід для розмови про кіно зі мною, для мене це важливо і цінно, і я сподіваюся, що ці можливості будуть з’являтися ще. 

До того ж пітчинги Держкіно – це теж досвід. Я розумію, що заходжу не на свою територію, зберігаючи за собою свою, театр, тому ставлюся до самих пітчингів відповідально, але легко. 

Ти говориш про співтворчість. А взагалі легко пускаєш людей на територію свого задуму? 

Питання складне… І це ж треба відповісти чесно? 

Бажано, але не обов’язково. 

Насправді в мене дуже щільний фільтр для інших на вході в будь-яку роботу. Затаскана фраза «домовитися на березі», але вона дуже правильна. Тому що в кожний новий проєкт ми заходимо «на феромонах», у піднесеному стані закоханості та захоплення колегами, а потім зіштовхуємося з побутом, з авторитарністю одне одного. Дуже скоро з’ясовується, що ми одну і ту саму ідею бачимо з різних позицій і це вже дві різні ідеї. І ось для того, щоб цієї псевдотворчої метушні не трапилося, потрібно від голови домовлятися.

Як і будь-яка розмова про жінок незмінно завершується чоловіками – наступна твоя вистава «Трагедія Гамлета, принца данського». Як ви зустрілися з Шекспіром? 

Ми поки що не зустрілися. Я тільки готуюся до побачення. Одягаю все найкраще відразу – хочу сподобатися. Чесно, в мене ще немає такого стовідсоткового занурення в матеріал, я ще не знаю відповіді на багато конкретних питань. Я зараз багато читаю про п’єсу, працюю з дуже цікавим литовським художником Артурасом Шимонісом, скоро прийду до акторів, поділюся з ними цими дослідженнями... Хотілося б розпочати з пієтету до тексту, щоб потім, зайшовши на цю територію, відчути свободу. 

Для мене ще важлива система полярності у творчості, щоб сусідні вистави не були однієї температури. Наприклад, «Усі найкращі речі» Данкана Макмілана і «Дім». І що буде наступним, потрібно було відчути, аби не зійти з цього шляху. «Гамлет» – це величезний виклик. Текст, який повністю похований під чужими інтерпретаціями – незрозуміло ж узагалі, де в тобі закінчується чиєсь трактування і починається текст Шекспіра. Як позбутися всіх посередників і залишитися з текстом сам на сам? І ще проблема, як зібрати всі голоси п’єси в єдину мелодію, розчути всіх і не загубити? Як увійти з ними в діалог, щоб доповнити і розкрити, а не просто скористатися текстом. Мене завжди цікавить цей складний внутрішній процес.

Чим ти вимірюєш видозміни, які відбуваються в театральному середовищі України? На що орієнтуєшся? 

Я егоїстично визначаю. Фіксую трансформації через аналіз природи власного занепокоєння. Якщо це тривога від пліток, непрозорих конкурсів, якщо це хвилювання від ситуацій, де хтось один зіштовхує всіх і руйнує збудоване не ним – це один варіант змін. А якщо це хвилювання від того, що ти не знаєш, як працювати з текстом, або у вас у команді горизонтальний діалог і всім вам не байдуже, що буде з театром, коли вас не буде в театрі... Ось ці різні природи тривоги і складають спектр змін. 

Звісно, ці відчуття нестабільні. До того ж можуть змінюватися дуже швидко. І ми завжди схильні масштабувати наші відчуття – якщо стається щось негативне, ми бачимо катастрофу планетарного масштабу. Хороше так само може перетворюватися на суцільне відчуття гармонійного світу. Однак чомусь друге трапляється набагато рідше.

Тамара Трунова
Фото: facebook.com oma.trunova
Тамара Трунова

Ірина ЧужиноваІрина Чужинова, Театрознавиця
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram