Шість новел про життя у стані війни, війни для нас конкретної і близької, розповідаються без залучення будь-якої зовнішньої атрибутики, їй притаманній. Жодного хакі, однострою чи то зброї, ніякої політичної емблематики та прикмет часу. Ця умовність та елегантність сценічного костюму (зробленого Христиною Корабельниковою) виступає контрапуктом до жорстких, на межі фолу, текстів, де без зайвого кокетування та прикрашань герої з завзяттям ексгібіціоніста в безлюдному парку, вивалюють свій внутрішній морок, розгубленість, слабкість, конкретно-соціальне, гендерне і політичне. Від усвідомлення того, що йдеться про реальність, до якої ми стоїмо упритул, отруєні, та вже й призвичаєні до цієї токсичної ситуації, — стає ніяково. Пласкі персонажі з телеекранів, яких вихоплюємо краєм ока з сюжетів новин про події на сході, обростають м'ясом. Але попри документальну основу “Погані дороги” — текст художній. До персонажів у авторки ніжний сентимент. Ворожбит завжди залишає героям шанс зберегти, чи то віднайти, втрачену людяність.
Межу авансцени та глядацьку залу розділено високими залізними гратами, звичайними такими, нетеатральними, брутальним нагадуванням про взаємодію натовпу та грубої сили у регулюванні його життя, вилучені вони з контексту реальності (сценографія – Юрій Ларіонов). Зрештою, весь об'єктний ряд художнього рішення простору позбавлений бутафорського забарвлення. Тим виразнішого звучання набувають звичні оку речі у нетиповій для них ситуації. Паркан на лінії розмежування є передумовою і обставинами, у яких опиняються герої від початку — незатишність і безпритульність. Уся дія вистави відбувається або під парканом або за парканом. Втім відстань між залізними прутами є досить широкою, аби герої, за бажання, могли крізь них пролізти. Все це важливо — кожен елемент сценічно простору активно “працює”.
Пори соковиту фактурність реальності об’єктів, використаних у сценографії (корпус справжнього автомобіля, паркова лавка, жестяна гірка з типового дитячого майданчика) всі вони поєднані в спільну поетичну структуру вертепного типу, де є світ людей (середній), світ вищих істот (майже недосяжний) та нижній світ. І якщо підпарканна безпритульність є нормальним градусом існування героїв, їх вищий світ ( райський) це маленька кімната під стелею з тьмяними жовтими шпалерами, самотнім кріслом перед ламповим телевізором та лубочним килимком з лицем Ісуса Христа на стіні. Усі герої переважно перебувають десь посередині — лише подеколи сягаючи доторком кімнату з телевізором, чи занурюючись у пітьму знелюдення світу нижнього (для таких випадків режисерка використовує простір під глядацькою залою). Але навіть вбогий райок кімнати з тьмяними шпалерами є недосяжним для героїв. Тужливий порожній кубик з кріслом поєднано зі світом людей довжелезною жесятною гіркою, якою герої час від часу з різним рівнем успіху намагаються туди дістатися, а от опинитися під парканом — секунда часу (такий соціальний ліфт навпаки).
На заднику сцени – проекційний екран (відео – Дмитро Сухолиткий-Собчук), на якому впродовж дії струмить нічна дорога, зафільмована з переднього скла рухомого автомобіля. Кожну з шести новел відтінено цитатою з відомих полотен-мемів (Марк Шагал, Рене Магріт, Фріда Кало абощо) що мають, напевно, асоціативно посприяти розумінню режисерського висловлення. Прийом, до речі, нетиповий для режисури Трунової, яка зазвичай уникає декодифікації своїх образних конструкцій.
Дія розгортається повільно. Надзвичайно довго глядачів тримають у напівтемряві. Настільки довго, що в якийсь момент починає здаватися, що так буде увесь час і ти вже приймаєш цю умову. Силует героїні першої новели у виконанні Оксани Черкашиної вихоплюється контровим світлом з прочинених навстіж дверей. Тінь силуета. Силуети групи людей. Хор і протагоніст надзвичайно повільно “дрейфуть” від джерела світла уздовж сцени до протилежної стіни. Паралельно з ними повзуть, зростаючи, їхні тіні. Героїня відсторонено розповідає свою історію — вона в центрі групи людей, що синхронізованою пластикою та щільною згрупованістю, відтворюють рух, подібний до руху єдиного організму. Напевно так виглядає те, що називають “соціумом”. Сонний “соціум”, що подібно до колонії синьо-зелених водоростей дрейфує просторами океану до джерела живлення та світла чи навпаки — переміщується подалі від некомфортних умов. “Колонія водоростей” пульсує і дрімотно сопе. Активізуються “водорості” лише під звуки пісень російської та української естради, що виконуються акапельно під завзяте рохкання хору. Рохкання і дрімота — це два стани світу, в який приходить війна. Чи це був свідомий вибір цих людей? Ні.
Так само як Наталя Ворожбит вміє проявити у мелодраматичній ситуації глибину античної трагедії, Трунова поетизує несмак попкультури — естетичний шлак набуває якостей витонченого абсурду. Тут уггі зі стразами, консерви, бруд казарми, вбита курка, соняшникове насіння та пісні Алєгрової співіснують на паритетних засадах з Шагалом і Магрітом — при чому виграють від такого сусідства обидві складові. У цьому примиренні приховано таке непопулярне зараз поняття як милосердя: все тут про звіра і дитину в середні кожного з нас. Про спрагу любові та дивні і викривлені “погані дороги” до неї.
"Погані дороги" йтимуть на Сцені 6 25 та 31 жовтня.