ГлавнаяКультура

Тамара Трунова: "Поле театру – це припустити неможливе"

Тамара Трунова є однією із найбільш активних та самобутніх представниць молодої генерації театральної режисури Києва. Саме крізь її сценічний почерк можна розгледіти прикмети стилю сучасного українського театру - пластичний гротеск та музичне інтонування діалогічної складової драматичного тексту.

Тамара завжди вірна собі і не боїться бути незрозумілою, ніколи не йде на компроміс зі своїми художніми рішеннями, уникає дешевих спекуляцій та загравань з почуттями.

У минулому театральному сезоні режисерка створила три гучні роботи абсолютно різні за жанром та формою у трьох різних театрах столиці: «Як двоє бідних румунів польською розмовляли» Дороти Масловської у Театрі «Золоті ворота»; «Безприданниця» у Театрі драмі і комедії на Лівому березі і «Служниця-пані» Джовані-Батісти Перголезі у Національній опері України.

Тамара Трунова
Фото: Олеся Моргунець-Ісаєнко
Тамара Трунова

Лютий 2017 розпочався прем'єрою «Саша, винеси сміття» за п'єсою Наталки Ворожбит. А у березні готується побачити світ «Під небом синім» Девіда Елдріджа у Національній опереті. Своїм вчителем та охоронцем Тамара вважає Едуарда Марковича Митницького — художнього керівника Театру драми і комедії на Лівому березі.

Сценічне втілення п'єси «Саша, винеси сміття» є надзвичайно важливим кроком у питанні культурного осмислення глибинних травм українського суспільства. За абсолютно побутовим фасадом тексту приховано тоскну глибину соціальної трагедії, де чоловіки, військові, лікарі, фахові спеціалісти у певний час та за відомих всім обставин виявилися у положенні соціально приниженої групи — в них немає можливості реалізувати себе у професії. За таких умов, жінки, що від природи є більш гнучкими у сенсі адаптації та виживання у стиснених соціальних обставинах, почали перебирати на себе функції обох статей, втрачаючи при цьому повагу до чоловіка, як такого.

Саша — військовий. За званням полковник. А за фактом — викладач військової підготовки у непрофільному виші. Саша, якого його за життя дружина та донька тримали за “ніщо”, помирає, лишаючи по собі щемливу порожнечу. Жінки сумують, але живуть. Доки не починається війна і приходить усвідомлення того, що жінка може не все.

Тамара Трунова вирішує п'єсу у стилі магічного побутовізму, де кожна дрібна деталь пересічного життя, звичайної української родини перетворюється на багатовекторний сакральний символ — історія Саші набуває глобальних масштабів, перетворюється на легенду.

Ми поговорили с Тамарою про роботу над новими виставами, особливість музичного театру та про те, яким є "її" театр.

Під час вистави глядачі багато сміялися. Це передбачено концепцією?

Сміх передбачено, але, можливо не в тій мірі, яка проявилася на сьогоднішній виставі. Втім, текст має багато шарів. Три місяці репетицій по п'ять разів на тиждень — ми опрацювали дуже багато різних змістоутворюючих компонентів. А сьогодні, подеколи, виринали ті, що ми їх пройшли на початку, компоненти першого плану. Але це нормально. Вистава має стати собою з часом, почути та відчути різного глядача.

Наталя Ворожбит, як автор, відома своїм педантичним ставленням до достеменності відтворення авторського тексту на сцені. Ти щось змінювала у п'єсі?

Я трохи змінила третю дію. Ми перевели сюжет із побутової, горизонтальної площини у вертикальну. Твердопаливний котел і лантухи з овочами, про які розповідає Катя (дружина покійного героя вистави - авт.), у моїй версії просто не існують. Це лише плід уяви героїні. Коли повертається вдруге вагітна донька, у Каті “наче” все влаштовано, є котел, консервації, овочі. Повертається мертвий Саша... Тоді у мене, як у глядача, постає питання: якщо мертві почнуть повертатися, чи будуть народжуватись нові люди?

Вистава Саша, винеси сміття
Фото: Facebook / Молодий театр
Вистава Саша, винеси сміття

Можливо, цей погром уявних котлів і консервацій, учинений Оксаною, яка відмовляється приймати фантазії матері, рятує планету від того, щоб не повстали мертві і не вмерли усі маленькі. Відмовляючи у поверненні мертвому, жінка бере на себе відповідальність за рівновагу в усьому світі. Стверджує таку, часом важко прийнятну, справедливість життя і смерті. Без претензій та істерик приходить усвідомлення власної причетності до війни, поділ провини, єдність. Таке прочитання дало мені більшу амплітуду для вирішення конфлікту. Як би не вабила ідея повернути свого близького, теплого, тут є усвідомлення відповідальності за якісь глобальні речі.

Як авторка поставилася до такого прочитання матеріалу?

Я змінюю авторські задуми не тому, що я така безсовісна людина і мені треба обов'язково зруйнувати те, що вже кимось створено. Всі зміни відбуваються виходячи з логіки репетицій. І з «Сашою», насправді, у мене мінімальна кількість змін та втручань. Але якісь акценти змістилися. Існує життя всередині репетиційного процесу. І це життя не менш змістовне і вірогідне, ніж сама п'єса. Створюється нова драматургія.

Текст змінюється, він сам себе читає через нас. Ми ніколи не дізнаємось, чим насправді надихався автор, коли писав свій твір, ми ніколи не дізнаємось усі першопричини його виникнення.

Я маю на увазі, що мене цікавить не те, що автор може розповісти про власний текст, а те, що текст розповідає про автора, про мене, про глядача.

Вистава Саша, винеси сміття
Фото: Facebook/Rusya Aseyeva
Вистава Саша, винеси сміття

В п'єсі Наталі Ворожбит присутній момент спроби реабілітації чоловічого єства, вона дає шанс на самоствердження нашим чоловікам, нехай і в досить химерний спосіб. У тебе жінки так і лишаються самотніми. З'являються діти, але чоловіки в історії присутні номінально. Саша — це тінь.

У п'єсі, як часто і у житті, присутнє “якби”. Це “якби” драматичне вже саме по собі своєю неможливістю. “Якби не було війни”, “якби Саша міг повернутися”, “якби країна була іншою”... У Максима Курочкіна є коротка п'єса «Вимикач», де старий впадає у маразм через те, що його вимкнено соціальною системою. Тобто система як вимикач, країна як вимикач. Мені здається, що Сашу теж вимкнено як військового, як чоловіка. І виникає “якби”. Припустити неможливе – це поле театру.

Як актори сприйняли текст? У них було своє бачення історії та можливість його виявити?

Множинність різних професійних думок зумовлює якість майбутньої вистави. Акторський склад «Саші» – це саме той випадок, коли важливою була кожна думка. Вистава непроста і досить амплітудна. Актори мають точно діяти у досить вузькому сюжетному коридорі. Акторська харизма Вікторії Авдієнко здатна пробити стіну. Але при цьому вона дуже точна, делікатна та відкрита в роботі з роллю. Авдієнко на сцені може все. Настя Євтушенко — унікальна драматична актриса непересічного рівня. З нею можна домовитись. Не показати, що треба робити, а пояснити. А вона вже пропустить це крізь свою природу, свою усвідомленість. Дуже цікаво працювати з Валерієм Легіним. Він йде до персонажа через раціональне, аналітичне. Мені близький такий підхід. На щастя, всі ми виявилися однодумцями.

Тамара Трунова (праворуч), Анна Топчій та Юрій Радіонов під час репетиції
Фото: Олеся Моргунець-Ісаєнко
Тамара Трунова (праворуч), Анна Топчій та Юрій Радіонов під час репетиції

Репетиції в молодому проходили паралельно з роботою над виставою «Під небом синім» за п'єсою Девіда Елдріджа в Національній Оперті. Як вдається суміщати два проекти, адже це велике емоційне навантаження?

Мене це навпаки рятує. Тому що коли я займаюся роботою, матеріал мене аж надто поглинає. От сьогодні, наприклад, йду Прорізною, а назустріч мені п'ять хлопчиків в уніформі, як у Саші у виставі. Йдуть і дивляться на мене так, ніби щось про мене знають. Я наступаю на замет і опиняються надто високо, — не можу зійти. І перехожий чоловік каже: “дозвольте я вам допоможу, мене Сашою звати, а вас?” І це все тут біля Молодого театру. Якщо мене не “вибивати” з цієї історії, є ризик не повернуся в реальний світ, а перетворитися на когось із героїв цієї п'єси. Тому два проекти — це як робота на різні групи м'язів.

Ти режисер драматичного театру, але останнім часом багато працюєш з музичною драмою. В чому ти бачиш складнощі та переваги цього жанру?

Драматичний театр у будь-якому разі є музичним, просто там музика в іншому. Музичний театр — принципово драматичний. Музика для мене — це вершина драми. От зараз проходять репетиції в опереті. Люди сидять за фортепіано, співають і говорять. І мені, як глядачу, тут навіть мізансцени не потрібні — зі мною вже все відбувається. Музичний театр безсумнівно є складним і багатокомпонентним. Хоча, у драматичному театрі свої, інші глибини.

Чому ти вирішила текст «Під небом синім» реалізувати саме у музичному театрі?

Текст п'єси «Під небом синім» сподобався мені найбільше із запропонованих на конкурсі від Британської Ради в Україні «Taking the Stage». А потім, Національний театр Оперети запросив мене подати спільну заявку. Мені здалося, що це чудова можливість попрацювати з новим колективом, у новому жанрі.

Під небом синім, реж. Тамара Трунова
Фото: Олександр Пілюгін / British Council
Під небом синім, реж. Тамара Трунова

Як ти обираєш акторів? Як розумієш, що це “твої” актори і ти з ними зможеш працювати?

У випадку з «Сашою» я керувалася виключно інтуїцією. Від самого початку ми всі прагнули досягти достеменності та охайності і обережно йшли на зближення. І актори почали орієнтуватися не на успіх, а на досягнення наших творчих цілей. Тому що я, перш за все, прагну не розголосу, а точності у відтворенні творчих завдань.

Ти інколи говориш, що робота в репертуарних театрах дещо обмежує твої прагнення у виборі матеріалу для роботи. Який твій ідеальний текст і умови його реалізації?

Час від часу моя відповідь на це питання змінюється. Коли я задоволена процесом і результатом, як от було з «Безприданницею», «Сашою» та іншими виставами, мені здається, що текст обирає мене і це цінніше за реалізацію мого вибору. Та іноді, коли я знаходжу текст, який, на мою думку, потребує термінового втілення, але я не можу знайти такої можливості, я, м'яко кажучи, буваю незадоволеною. У мене є декілька назв, досі нереалізованих. Однією з них була «Саша, винеси сміття». Дякуючи Андрію Білоусу, п'єса стала виставою. Українська п'єса на українській сцені.

Вистава Саша, винеси сміття
Фото: Facebook / Молодий театр
Вистава Саша, винеси сміття

Як би ти визначила свій театр?

Це театр глибокого занурення та споглядання деталей. Це наче у музеї мініатюр, коли на вишневій кісточці вигравіювано портрет. Саме така дрібна деталізація те, від чого я божеволію. Мені весь час здається, що я не можу сягнути цього дна: все можна завжди зробити глибше і точніше. Завжди лишається щось таке, чого ти не розгледів.

Анастасия ГайшенецАнастасия Гайшенец, Журналист, театральный критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter