Напівтемрява. На краю сцени вишукувалося чоловіче та жіноче взуття різної форми та кольорів. Картинка, що викликає асоціації радше з Голокостом, ніж Німеччиною 1928 року. На думку спадають відомі світлини з Аушвіцу та меморіал жертвам Голокосту у вигляді взуття на березі Дунаю в Будапешті. Але саме так починається вистава «Три товариші», яка йде в київському театрі імені Франка з грудня 2016 року. З метафори смерті — теми, що останнім часом набула в Україні нової актуальності.
Питання, чому саме зараз і чому саме Ремарк зацікавив режисера Юрія Одинокого, не постає. За майже три роки війни на сході України ледь не всі друзі та знайомі встигли прочитати та перечитати німецького письменника, щоби після всіх «тільки б не було війни», повторюваних протягом ХХ століття як мантра, знайти в творах Ремарка відповіді на питання, чому все це трапилося саме з нами і що нам із всім цим робити.
Нагадаю, що роман «Три товариші» — одна з найвідоміших книжок ХХ століття про «втрачене покоління», в центрі уваги якого майже ідилічна дружба трьох хлопців — Роберта Локампа (Євген Ніщук), Отто Кестера (Андрій Романій) і Ґотфріда Ленца (Олександр Печериця), які, пройшовши Першу світову війну, намагаються позбутися спогадів про цей страшний досвід, багато пиячать і тримають не дуже прибуткову автомайстерню. Ще одна важлива сюжетна лінія — кохання Роберта Локампа та Патріції Хольман (Анжеліка Савченко), яка помирає в юному віці через сухоти.
На тлі подій на Донбасі чотирьохгодинна вистава виглядає як спроба дослідити, як війна впливає на свідомість, на життя, як військовий досвід змінює людину, як руйнує її і водночас перетворює на більш міцну конструкцію. А заразом — й порівняти побачене з сучасним контекстом, із реакціями співвітчизників на війну в країні. І щось підказує, що ці реакції далекі від шанування вічних цінностей на кшталт щирої дружби чи кохання до труни. В очікуванні українського «втраченого покоління» з фронту суспільство встигло страшенно втомитися, зануритися в травму та впасти у депресію.
І якщо порівнювати, як і в українському суспільстві, у виставі війна майже не називається на ім’я, на першому плані — кохання Роббі та Пат, але стає таким тлом, від якого нема куди подітися. Те, як Роберт падає на землю, почувши звуки салюту, нагадує, який тваринний переляк з’являється в очах деяких наших співгромадян під час звучання цього неодмінного атрибуту свят, за яким безпомилково можна вирахувати вимушених переселенців із зони АТО. А згадка про липень 1917 року миттєво повертає пам’ять у липень 2014-го із початком гарячої фази та «Градами». Війна стає річчю, про яку можна забути лише на певний час, але не вичавити з пам’яті назавжди.
Жорсткішою за війну виявляється лише смерть Пат — молодої, розумної, красивої, яка у виконанні Анжеліки Савченко наче зійшла з картин прерафаелітів, а в сцені смерті на руках у Роберта виглядає майже як копія «Офелії» Мілле. Війна не звільняє від необхідності вмирати. Смерті та війні не звільняють від необхідності жити далі.
Але найбільш приголомшливою сценою у виставі є танок вдовиць — момент, коли жінки танцюють зі стільцями, що відіграють роль уявних чоловіків, на яких лежать взуття та особисті речі справжніх чоловіків, які загинули на війні. Мертві одяг та взуття, які вже нікому ніколи не стануть у нагоді, як метафора безмежної кількості втрат. Під час цього танку смерті приходить розуміння, що війна — це не тільки вбиті на передовій, це тисячі покалічених тіл, душ, зруйнованих родин, травмованих дитинств.
Проте в цілому вистава витримана в досить мінімалістичному дусі. Жодних зайвих предметів, жодних зайвих емоцій. Навіть музика підібрана із вражаючою точністю, органічно доповнюючи дію як таку. Звісно, є у «Трьох товаришах» і елементи комедії (здебільшого в першому акті), і елементи трагедії (відповідно, у другому), але ці кумедність та трагічність скоріше життєві, ніж театральні. Більш того, під час перегляду вистави взагалі зникає враження, що ти знаходишся у театрі, бо все, що діється на сцені, виглядає так, ніби це історія про твою країну, про тебе, твою родину, твоїх друзів та сусідів, про хлопчиків у формі кольору хакі, яких кожного дня бачиш на вулицях та в транспорті.
Виходячи з зали, зауважуєш, що очі вологі не лише в тебе. З полегшенням думаєш, що не все втрачено, раз попри всі випробування, ми все ще здатні відчувати катарсис та лити сльози від мистецтва. Не знаю, з якими питаннями приходять кияни та гості міста до театру Франка на виставу «Три товариші» і чи дає вона їм відповіді, але на питання «що нам із всім цим робити» у Ремарка відповідь є — «жити, Роббі, жити».