ГлавнаяКультура

«ДНК»: Генні мутації роману

Якось непомітно (але не безболісно) актуальна література поділилася на Творців і Проекти. Творці надалі працюють «на безсмертя». Проекти відтак працюють «на продукт». Прагматика Проекту зрозуміла. Кілька професіоналів збираються разом, застосовують навички, якими оперують найкраще, створюють продукт і розходяться, задоволені результатом своєї роботи. Настає момент для споживача.

І вже точно проектні стратегії будуть реалізовані в гіпертекстовому романі, написаному одночасно сімома прозаїками. Колективний «ДНК» задумали двоє – Сергій Жадан і Фоззі. Окрім них книжку писали ще Юрій Винничук, Ірена Карпа, Андрій Кокотюха, Володимир Рафєєнко, Макс Кідрук. З огляду на учасників проекту, співавторство як таке  категорично виключається: вони всі – автори гранично різних проз. Кожен має свій стиль, свої уподобання щодо тем, свою мову (тут буквально – російська чи українська). Зрештою, своє відоме, помірковано відоме чи хітове ім’я.

Суто технічно колективний роман продуманий незлецько. Кожен із авторів «ДНК» написав окрему частину, де є свій сюжет: новий герой, новий час, нове місце дії. Можна з сусідом по книжці і не зустрітися ніколи. Так свого часу (безуспішно, але масово) намагалися писати інтерактивні епопеї. І як із цього всього зробити роман, щоб книжка не залишилася збірником оповідань «з нагоди»?.. Ви передбачаєте відповідь: «Ніяк»? Боюся, такою вона і є. Найкращій відгук на «ДНК» із тих, що зустрічала: «Була б хороша книжка, аби не сюжет».

Фабульна «рамка» тут – презентація наукового проекту китайських генетиків. Стало можливим «зчитувати людську пам'ять із ДНК», але тільки шокові спогади. Тобто відтворюються події, які сам учасник пережив дуже емоційно і які «намагалися нам передати наші пращури». Історичну пам'ять, за «ДНК», отже, складають виключно адаптивні фактори: якщо батько обпікся, син не полізе у вогонь (начебто).

Для експерименту обрали іноземного студента з України, щоб уникнути юридичних проблем. А ще в цьому майбутньому Україна є сильним стратегічним партнером, бо експортує чисту воду. Андрію Чумаку 20 років і «це не просто його приватні історії, це ще й історія його народу». Організатори наукового проекту знаходять сім українських письменників, які з семи (не)випадкових спогадів роблять сім оповідок, що нині їх і презентують на конференції.    

Доповідач згадує, що сім – щасливе число, якщо китайцям повірити. Радше згадав би розплату за гріхи до сьомого коліна, класичне родинне прокляття. Бо Чумаки, здається, принципово з діда-прадіда лізуть у той самий вогонь.   

Сказала про гіпертекст, а воно важливе. Ця техніка означує особливу «пливкість» твору: такі романи розростаються майже довільно, не мають центру і стержню. Але не «ДНК».

Сімейна сага – настільки жорстка форма, що тримати її довелося всім авторам і їхньому експериментальному роману.

Поєднати жанрову за суттю футурологію з самим мейстрімівським різновидом української великої прози, із родинною сагою тобто – хід красиво-прагматичний. Зокрема, щоб розхитати кордони між елітарною (даруйте) і популярною прозою. Це як зробити героїчний епос про всяку потойбічну нечисть, чи написати психологічну репортажку з життя роботів (ой, таке у нас теж уже є).

«ДНК» як заявка включало ігровий, навіть хуліганський момент, якого страшенно бракує, коли заходяться у нас про історію народу як історію роду. Тільки в результаті переміг все одно серйозний сімейний роман. Інакше, як через драматичні сценки зі стражденного життя предків, нам себе мислити поки що не пропонують. Обіграти родове прокляття, може, і склалося би при цьому, аби не виглядало воно аж занадто по-фройдівськи. Бо з генерації у генерацію героїв «ДНК» переслідують ті самі проблеми: сина не любить батько. Або Батько – як кого.  

Якщо «ДНК» і пародія на родинну сагу почасти, то це сакральна пародія. Тут читачу радять по-новому викрити у правді історичного міфу (і така буває) свою персональну біографічну правду.

1886–1915: Марко Попель. Глумлива новелка Жадана про зеро-пацієнта Попелів. Син священика з Харківського повіту кидає семінарію, куди його спровадив батько (бо криза віри, бач). І подається до Харкова. Щоб там вершити революцію і одружуватися з лютеранками (німкеня Аглая; а казали ж, не бери за себе чужинок!). Результат? «Благість служіння суспільним ідеалам зазвичай завершується родинними прокляттями й викреслюванням твого імені з батьківського заповіту». Центральна подія новели – Люботинська республіка: 10-денне захоплення залізничної станції робітниками. Після Люботину Марко переховується за кордоном: Румунія, Італія, Польща (десь там буде шлюб з єврейкою Анною). Родина батька від нього відмовилася, своїх дітей покинув уже він. Загинув як вояк УСС.

Гнат Хоткевич, БУНД, УНП, Микола Міхновський, «Оборона України», Петро Болбочан, «доброчинна природа системного терору»... Як на юнака-революціонера з палаючими очима, Жаданіський Марко аж занадто уїдливий. От в Харкові готується символічний замах на пам’ятник Пушкіну, в якому юнак бере участь (жертви цілком реальні, до речі). Пам’ятнику, як нам Марко розкаже, – закидалося викривлення образу Мазепи. «Треба, до речі, почитати, – подумав я. І в цей момент рвонуло». Часом Жадан так захоплюється сарказмом, що Марко зникає. Хіба це малолітній напівсемінарист зубоскалить із дієслівного римування в «Кобзарі»?

Головна «біографічна» ідея Марка: Батько в нього не вірить, в Бога не вірить уже він сам. Син священика, нагадаю. «Як можна бути залюбленим в те, чого не існує?» – натомість це Маркове питання не про Бога, а про Україну. Не набута (ще) держава, втрачена разом із батьком віра, знята з себе відповідальність за власне життя – то спогад Марка, який задасть «вектор» історії його роду.   

1908–1998: Андреас Попель. Цілком завершене, цілком автономне в «ДНК» оповідання Винничука (хто читав його «Цензор снів» побачить багато спільного). Воно про Андрія, Маркового сина від Аглаї, котрого батько ніколи так і не побачив. Головна історична подія тут – Друга Світова і Голокост. Місце дії – Львів, куди Аглая переїхала з Харкова.

Якщо Марко – професійний революціонер, то Андрій професійно вміє виживати. Перше і головне, що він повідомляє про себе: «У мене ніколи не було жодних політичних переконань, зате було велике бажання жити». І це насправді так: не просто вижити, а «жити в гаразді» і за будь-яку ціну. Можна з такого матеріалу зробити нудне моралізаторство, а можна – захопливий шахрайський роман, точніше «батярський». Винничук зробив друге, і Андреас – очевидний антигерой його «роману».

Польське, німецьке і радянське панування у Львові, і всюди то українець Андрій, то фольксдойче Андреас – в теплі і ситості. Тримає кнайпу, здає поляків червоним, здає гестапівцям євреїв, здає гестаповців совєтам, підживлюється майном знищених сусідів, одружується шантажем із вдовою Меланією (єврейка, яка видає себе за польку). Меласю вдовою він сам і зробив. Це один із двох героїв-чоловіків «ДНК», які доживуть до глибокої старості, до речі. Другий теж так собі людинка.    

Наскільки може бути примітивним людське виживання, настільки є банальним зло, яке спричиняє Андрій. Він ніц не має проти євреїв, просто треба повернути собі хату і чужу дружину сильно хочеться. Андрій – жахаюче нормальний щодо мотивації (мабуть, таки єдиний автор, якого б це не злякало, Винничук). І отож «коли-небудь ми зустрінемося всі разом у пеклі й добряче посміємося з наших пригод».

1945–2010: Гафія. Камерний розділ штибу «роман виховання» Карпи про онуку Марка по Аниній лінії (саме так, через жіночий родовід). 1960-і, Париж, 15-річна емігрантка другої хвилі Гафія, яка знається на солодощах і непересічних жінках.

Це єдиний текст про жінку в цій книжці. Чого варта лише Гафійчина фантазія про виступ капели діаспорних бандуристів з Білі Голідей! Про саму Гафію ми дізнаємося небагато. Більше – про її старшу подругу, Софію Яблонську-Уден, відому мандрівницю і письменницю. Софія розповідає юнці про свої пригоди – ті, про які зазвичай вголос не говорять. Разом із розповідями Софії в книжку приходить опис якихось паризьких дрібничок, деталі емігрантського побуду, діаспорні плітки і сварки (Винниченку дістанеться на горіхи, зокрема). Говорити про і за себе, розказуючи історію іншої жінки. Це дуже типовий хід для «жіночої історії». Автобіографія контрабандою – пізнаваний прийом жіночої прози. В цьому сенсі розділ Карпи зроблений тонко. Він про фантазії і фантазми: «Я би так хотіла бути з якихось інших країв».

І, як годиться в добротній жіночій прозі, фантазми (одним із яких є історичний прогрес) найкраще карбуються безпосередньо на тілі. В дещо комедійному фіналі оповідання Гафія уявляє собі сексуальну сцену з Софією (вона очевидно закохана в неї) і вперше в житті доводить себе до оргазму. Цієї митті в її кімнату вривається юний Остапко, щоб повідомити: французи «взірвали атомну бомбу в Сахарі» (так, це таки 1960-й). Перший оргазм і вибух атомної бомби збіглися. Фізіологічно пережита Історія… А до речі, єдиний із героїв «ДНК», для якого шоковим спогадом є оргазм, – це жінка.

1952–1974: Гена Попель. Біографічне оповідання типу «скаутські оповідки» Фоззі й однозначна удача «ДНК». Про Андресового сина. Разом із Фоззі Попелі знову повертаються до Харкова.

В «ДНК» Чорнобиля немає, його мав би запам’ятати герой Кокотюхи, але ні. «Регіональна Хіросима» Фоззі від того ще більш вражає. Центральна подія оповідання – «факел», промисловий ядерний вибух в Харківський обл. в 1972-у. Людей евакуювали до 8-км зони, але повернули до своїх сіл через півгодини. Наслідки, здається, очевидні. Гена опиняється на місці пригоди, бо щойно народився його син, і він привіз малого знайомитися з бабцею і дідом. Після «факелу» дружина втікає якнайдалі від небезпеки, прихопивши дитинку (тут теж дружина-чужинка, росіянка). Рідня Гени помирає від променевої хвороби. Подивіться на дату уже його смерті, і фінал я вам можу не розказувати. Але історію цю Фоззі розповідає без надриву і трагічного пафосу – це така собі чесна пацанська біографія. (Хіба що у Фоззі, як і у Жадана, люті проблеми з анахронізмами).

Батька свого Гена не знає: той скоро-скоро після шлюбу «по зальоту» опинився у тюрмі. Гена теж не сильно соціально благополучний персонаж – ПТУ’шник із ХТЗ. (А красиво, до речі, житловий масив ХТЗ, ідеальне Соцмістечко Майбутнього, і просто на його вулиці помирає молода людина від хвороби внаслідок атомного вибуху; таке карикатурне злегка втілення майбутнього).

Час від часу Гена згадує, що там серед родичів десь був піп, який жорстко обійшовся з синами. В такому контексті катастрофа, жертвою якої стає Гена, набуває масштабів чи не біблейських. Єдиний праведник, котрий спроможний врятувати той охоплений вогнем содом (радянський союз доби Холодної війни), аж ніяк не праведник. Просто шпана-пролетарій із типовою біографією. Ніхто не спасеться. Послання більш-менш очевидне: є народи, які потребують героїв, а є народи, що потребують ідеальних жертв.     

1970–2047: Борис Чумак. Писемна творчість Кокотюхи. Борис – генерація Генникового сина, але походить із лінії Маркового кузена, що мав із Марком спільного прапрадіда-священика. Локація – Чернігів. Час – «благословенні дев’яності». Регістр: сатира.

Цей намагається щосили змінити свою біографію і повернути собі владу над долею. Борис побував ким-хоч, керуючись виключно своїм природним талантом робити дурниці, котрі скидаються на нонконформізм і принциповість. Здає в макулатуру «домашнього» Дюма – і піонер хороший, і борець зі споживацьким суспільством. Пропонує дизайн партійного значка «Ленін в Горках» – і от уже в ідеологічній опозиції. Друкує вірші на горілчаних етикетках (жага прекрасного бо) – і от уже розбори з бандюками, з яких виходить переможцем. Від паленої горілки прямий шлях у дисиденти. «Сам додумався» – його мото: «Реформи неможливі, тільки напалм». Закінчить такий персонаж чим? Правильно, політикою. У фіналі Борис – відомий політик, іміджмейкер, експерт, стяг і звитяга незалежної України.  

Швейківщина від Кокотюхи про ініціативного «офіційного ідіота», що рухається в ногу з часом, тобто стоїться на місці.   

1991–2047: Василь Чумак. Новела Рафєєнко (книжку варто читати уже заради цього твору). Байстрюк Бориса, Вася – ще один із родоводу Чумаків-Попелів, який ніколи не бачив батька і щиро його ненавидить.

2016 року в Києві, наливаючись в барах до втрати свідомості, Василь згадує свою юність в Донецьку. Недавно там, на сході, загинула його мати, відмовившись втікати з рідного міста. А тоді, у 2000-х: терикони, кустарний рок, «папа-гондон», який випадково запліднив фанатку його політичних промов, бандитські розборки, махінації з наркотою, зайди і найкращі друзі, один із яких загине в тих розборках. І «прекрасный украинский городок», з якого «Россия сделала буфер, чтобы через нього загонять в Украину политико-мистическое дерьмо ручного изготовления». І в оповіданні порівну між тим: політики і містики. Остання натомість правдоподібніша: по смерті (неймовірно сильні описи штибу психоделічного роману) друг приходить до Василя (ним галюцінує Василь) і вмовляє їхати зі сходу якнайшвидше.

Нас п’ять новел поспіль готують до того, що реальні витоки травми пам’яті – у фронтових окопах. І от текст Рафєєнко несподівано поглиблює головну ідею «ДНК». Виявляється, що пам'ять про померлих та історична пам'ять, вони взаємодіють, так, але виключно на правах конкурентів. Василь це назве «трансцендентальною образою». Комунікація між поколіннями безальтернативно переривається, коли вичерпується фонд спільного для них знання. А щоб оновлювати цю «базу спільних знань», ми маємо уміти забувати: «Ненавидеть отца или презирать его – это дело житейское. Почти инстинктивное. Чтобы не погребло тебя вместе с твоей собственной жизнью всё то дерьмо, которое называется родовой памятью».

2019–2056: Захар Чумак. Це НФ від Кідрука. Захар – син Василя і батько Андрія, того самого піддослідного студента. Мати Захара – онука Гени, варто зазначити. Андрійова ж мати, до речі, походить від «діаспорної» Гафійки. В сімейних романах без відгомонів інцестуальних фантазій ані руш.   

Київ майбутнього. Нейрохірург (схожий на залишки чогось невикористаного зі «Зазирни у мої сни»), у котрого щойно на столі померла маленька дівчинка. Успішний син-студент десь там у Китаї. Громадянська війна на Марсі між поселенцями першої хвилі та їхніми уже марсо-народженими дітьми. І страшенно глибокий підсумок: «Я про те, що ми всі ростемо в конкретних мовах, і різні умови формують різних нас». Буття визначає свідомість, амінь.

Є прекрасне визначення літературної футурології – архівація сміття; мені воно щось зараз згадалося.  

Відповідно до умов заявленого експерименту, мають бути відтворенні спогади, визначні для народу, – ті, які вплинули на формування кожного з групи. Зауважте, шість із семи – погані спогади, дуже погані: масові розстріли, насильницька смерть, техногенна катастрофа, війна, війна, вигнання. «ДНК»-генетики бачать символізм у прізвищі Андрія – Чумак, купець-мандрівник. Отже, цей чумак «помандрує» крізь віки. Але старт задають не Чумаки, а Попелі. Спадкові хвороби того чумацько-попельного роду: гіпертонія, схильність до інсультів, алкоголізм, сирітство, безвір’я, віктимність, госте відчуття сорому за себе. Попелі – від «попелу»? Що на тому згарищі ще ми збиралися знайти, га?

Три з семи. Хороша десь на 40% книжка… Чомусь згадуються семеро няньок та їхнє однооке дитя. Але згадаю тоді ще й одноокого, який стає королем в правильно підібраній для того країні спілих.

ДНК: роман / Автори ідеї Сергій Жадан і Фоззі. Харків: КСД, 2016. 240 с.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter