21-22 вересня в Національному центрі Олександра Довженка відбулися публічні театралізовані читання сучасних британських п'єс, поставлені режисерами-фіналістами театральної програми Британської Ради в Україні.
Натомість, завдяки театральній програмі британської ради в Україні Taking the Stage у нас з'явилася нагода пройти “майстер-класи” на тему взаємин з інтелектуальним продуктом та, власне, відчути на смак якість нової британської драми.
Конкурс для молодих українських режисерів за право постановки та фінансову підтримку проводиться вже вдруге, — минулого року переможцем стала Ольга Турутя-Прасолова, а її постановка за твором шотланського драматурга Девіда Гарровера “Ножі у курках” посіла чільне місце у репертуарі Національного театру ім Франка. Цього року квота на підтримку п'єс зросла з однієї до чотирьох. Кількість аплікантів теж стала більшою: заявки подали 42 претенденти, які представляли 20 театрів з різних міст України. З них було обрано 10 фіналістів, сценічні читання яких київська публіка і мала можливість побачити цього тижня у Національному центрі Олександра Довженка.
Форму театралізованих читань, запропоновану оргкомітетом, було потрактовано учасниками конкурсу досить широко: від ескізного лаконізму з папірцями тексту в руках, до, фактично, довершених уривків майбутніх вистав з залученням струнних ансамблів або відеоарту. Конкурс Британської Ради став своєрідним тренувальним майданчиком системи пітчингу, що вже встигла вкорінитися у кіновиробництві, але залишається новою для театру.
Треба зауважити, що те, від чого напередодні конкурсу застерігала одна із членів журі, драматург Наталка Ворожбит, таки трапилося — тексти британських драматургів вибухнули строкатою палітрою “півників і мальв” режисерських інтерпретацій, що подеколи завело митців надто далеко від оригінальних текстів. Ця нестримність творчого лету, була відмічена британськими членами журі, що звикли до текстоцентричності театру, де буква автора — понад усе. Але ми без “килима” нікуди — схильність до побутової орнаменталістики у народній культурі так чи інакше відбивається і в світогляді. Це не добре і не погано: це просто факт, доречність якого визначається лише наявністю чи відсутністю у митця художнього смаку.
Найближче до європейських стандартів подібного формату виявилася робота режисера Павла Юрова у партнерстві з Першою сценою сучасної драматургії “Драма.UA” зі Львова - він взяв уривок з п'єси Лі Голла “Шахтарі-художники”. На тлі інших робіт це читання виглядало мінімалістично, але, на щастя, позбавило текст акторського награшу, який у нас править за “золотий стандарт” сценічного існування акторів у ролі.
Попри те, що п'єса Лі Голла є найменш універсальним із запропонованих текстів, п'єса припала до душі іще одному конкурсанту Олені Авдєєвій, що зробила досить цікавий ескіз вистави з харківським театром “Арабески”. Постмодерний, сатиричний текст про лівацький індустріальний район Ньюкасл, де у 1934 році група шахтарів вирішила опанувати професію художника. Тим самим шахтарі розпочали один із найбільш незвичних експериментів у історії британського мистецтва: згодом їх роботи потрапили до престижних колекцій, а вони, як і раніше продовжували працювати у шахті. До роботи над сценічним читанням було залучено художника Романа Мініна — відомого інтерпретатора індустріальної естетики Донбасу у мистецтві. Візуальні образи Мініна стали центральним елементом ескізу і саме під їхню пластику було підлаштовано манеру акторського існування, де легко зчитуються цитати на агітпроп раннього СРСР з його розвиненою культурою плакату і художньою самодіяльністю комсомольців. Головним у цій роботі став відеоарт, а, власне, театр став лише доповненням до візуальної концепції.
Найбільш затребуваною у конкурсантів стала п'єса “Легені” Данкана Макміллана. Цей текст взяли до роботи три учасника конкурсу: кияни Дмитро Захоженко (у партнерстві з Новим драматичним театром на Печерську) та Влада Бєлозоренко (Молодий театр) і Євген Мерзляков з Луганського обласного музично-драматичного театру, що зараз переїхав до Сєвєродонецька. П'єса Макміллана - про пару закоханих, що перебувають у полоні вагань, щодо можливості, бажання і страху завести дитину. Вони усвідомлюють свою відповідальність і відчувають глобальні небезпеки, але продовжують цей діалог.
Кияни Дмитро Захоженко та Влада Бєлозоренко вибрали для роботи з цим текстом комбінацію драматичної гри і відеопроекції. Треба зауважити, що використання вебкамери та відеопроектора аж занадто часто ставало інструментом роботи з текстом і почасти осучаснення підходу до роботи з матеріалом обмежувалося цим нехитрим технологічним прийомом. Але жодна технологія не затьмарить старий добрий фірмовий стиль піднесеної акторської манери декламації, притаманної випускникам акторського відділення театрального університету Карпенка-Карого. Євген Мерзляков же здійснив спробу пластичного вирішення сюжету, де гармонія тілесних взаємин закоханих контрастує з відсутністю взаєморозуміння у питаннях, ширших за інтимні стосунки.
П'єса “Як боги впадуть, то безпечно не буде” Сельми Дмітрієвич про непрості стосунки матері і доньки, де крізь повторення буденного діалогу, проявляються різні аспекти непростих взаємин. Надзвичайно простий і водночас виразний ключ до сценічного вирішення тексту віднайшла режисер Вікторія Філончук у партнерстві з Чернігівським обласним академічним музично-драматичним театром. Невелике фронтальне джерело світла в залежності від того, хто домінує у наступному циклі (здавалось) нескінченного діалогу, спочатку перетворює маму на демонічну чорну тінь, поруч з якою донька виглядає крихіткою у полоні злого демона. Наступний оберт діалогу змінює диспозицію, і тепер велетенська тінь доньки агресивно жестикулює і тисне на жалюгідно маленьку самотню маму, закутану у ковдру.
У прочитанні тексту режисером Кірою Малініною, що подала заявку від харківської “Лабораторії театру” побутовий полон, який тягне матір у небуття зображено метафорою тенет, що не пускають матір відірватися від крісла, на якому вона сидить загорнута у плед — чотири стіни, крісло і діряве горнятко, прив'язане до руки — ось кліть, куди загнано людську істоту на порозі смерті.
Чи не найбільш контроверсійним текстом конкурсу є п'єса “Чорний дрізд” Девіда Гарровера. Це текст про “стокгольмский синдром” і ширше. 27-річна Уна приходить побачитись з чоловіком 55-років Реєм, який 15 років тому, коли дівчині було лише 12 років, спокусив її і вивіз до іншого міста. Ця історія вплинула на все подальше життя Уни. “Я все ще в тій кімнаті” — говорить дівчина, яка вона повертається до свого ката, аби повернути себе.
Напевно, найбільш дивною та складною до сприйняття роботою стала читка цього тексту, здійснена харківським режисеркою Розою Саркісян. Режисерка розподілила олі літнього чоловіка та молодої дівчини між чотирма чоловіками у ділових костюмах, три з яких мовили за дівчину. Дефрагментація особистості, гра з ритмом та інтонацією виводять психологічну драму Гарровера у поле сюрреалістичого театру, де образи підсвідомості отримують своє фізичне втілення у просторі сцени.
Зовсім інакше прочитання “Чорний дрізд” отримав у виконанні Сергія Корнієнка та Закарпатського обласного театру з Мукачево. Напевно, з-поміж тих робіт конкурсу, які мають претензію на відтворення психологізму на сцені, саме ця робота демонструє розуміння режисером природи конфлікту та органіку психологічних образів, створених акторами.
Фаворитом вечора серед глядачів стала роботи режисерки Тамари Трунової, читання якої створено разом з Київським національним академічним театром оперети. П'єса “Під небом синім” Девіда Елдріджа, яку обрала Трунова, складається з трьох новел-діалогів, де три пари вчителів намагаються віднайти порозуміння у питаннях любові та налагодити інтимні стосунки. Уривок, представлений на читаннях, — це вже готовий фрагмент майбутньої вистави, чітко вибудований та продуманий до найменших дрібниць.
Сцена невдалого сексу між колегами по роботі напідпитку відтворена у гротесковій формі, з використанням витонченої буфонади, ніжно та іронічно. Інтерлюдії до головного дійства виконують чоловік і жінка, наділені фактурою зовнішності кабаре-нуар, вдягнені у концертні фраки та жабо. Вони академічним вокалом коментують стосунки між героями. Все це огорнуто оксамитовим звуком фрі-джазу, виконаного живими, присутніми тут же, на сцені, музикантами. Дуже хочеться, щоб цей ескіз переріс в повноцінну виставу, яка стане репертуарною складовою Театру оперети.
Результати конкурсу будуть оголошені 26 вересня: журі обере чотирьох переможців, які, за допомогою британських колег будуть працювати над повноцінними виставами, прем'єри яких мають відбутись вже навесні.