Відкриті на початку року групова виставка "Згадати той день коли" і персональна Микити Кадана "Камінь б'є камінь", а також камерна "Vukojebina" Ніколая Кaрабіновича, що стартувала в липні, ніби всі доповнюють одна одну в спробі вловити дух часу через заломлення сучасного в гранях особистої, національної та наднаціональної пам'яті. При цьому кожен проєкт по-своєму із цим завданням не справляється.
"Згадати той день коли" позиціонується як початок нового циклу виставок, де роботи українських художників з колекції ПАЦ з дев'яностих-нульових будуть представлені в діалозі з мистецтвом, спеціально створеним для конкретної виставки. Істотно обмеживши інвестиції в будь-яке закордонне мистецтво за рамками проєкту Future Generation Art Prize, тобто переставши поповнювати колекцію роботами художників-селебриті на кшталт Деміана Херста, Джефа Кунса або Мауріціо Каттелана, титульний спонсор артцентру свого імені "прирік" його на те, чим йому варто було займатися з моменту заснування - фокус на українському середовищі і контексті, з рідкісними вилазками у світ. Головний куратор Гельдхоф ідеально вписався в цю ситуацію, довівши до досконалості технологію створення одноманітних кураторських висловлювань на теми, що зійшли зі сторінок журналу Economist, на кшталт "Fragile State" або "І знову демократія?". Ну а тепер він вельми ефективно застосував цю технологію до українського мистецтва та історії.
Як і у випадку з двома згаданими виставками Гельдхофа минулих років, "Згадати той день коли" — це "вінегрет" з робіт з колекції ПАЦ і наданих або спеціально створених робіт українських художників, виданий за повний рефлексії діалог. Діалог тут безумовно відбувається - у тому сенсі, що він неминучий, коли в один простір поміщена картина "Червоніє Схід, або Сон поета" Олександра Ройтбурда і, наприклад, MOBY-DICK Сергія Браткова, де величезна хмара поглинає небо, або роботи Олега Голосія "Жовта кімната" та "Ті, що тікають від грози" протиставлені серії Wasted Youth Саші Курмаза, щоб проілюструвати тривожне передчуття радикальних змін.
Незважаючи на всю цю спонтанну діалектику, основна проблема із "Згадати той день коли" — це невідповідність масштабу кураторського висловлювання масштабу заявленої теми. Осмислення історії України від Голодомору до сучасності через роботи різних поколінь українських художників навряд чи можливо успішно реалізувати у двох залах артцентру дюжиною творів. А якщо все ж спробувати реалізувати, то вийде саме те, що вийшло в ПАЦ — повна аналітичної серйозності листівка про "Україну-у-свідомості-куратора-експата", де був Голодомор і дев'яності, а тепер рейви, декомунізація і тривожність.
Цілком очікувано в серйозності і відсутності самоіронії не відмовляє глядачеві головний художник "покоління ПАЦ" Микита Кадан зі своєю великою персональною виставкою "Камінь б'є камінь". У випадку з Каданом реактуалізація минулого в сьогоденні за допомогою мистецтва тісно пов'язана з практикою художника останніх років, і тому виставка виглядає куди більш цілісною, обміркованою та витонченою, ніж сусідня групова.
У цьому дослідженні й інтерпретації травматичних подій двадцятого століття і сучасності художник представив роботи за останні кілька років у діалозі зі спадщиною авангарду. Використовуючи концепцію філософа Вальтера Беньяміна "Стрибок тигра", заявлений у тому числі в рамках виставки в однойменній роботі, Кадан раз по раз відправляється в минуле, вириває його з лінійного контексту і наповнює актуальним змістом. Так, наприклад, натхненні Василем Єрмиловим і Казимиром Малевичем конструкції доповнюються елементами ворожої реальності на кшталт спаленого будинку або посуду, знайденого на руїнах у зоні бойових дій.
Для інституції на кшталт ПАЦ у її поточному стані Микита Кадан - ідеальний художник. Він вчасно схоплює актуальні тренди, його мистецтво є зрозумілим і прийнятним на міжнародній артсцені. Також Кадан цілком самодостатній як куратор своїх проєктів, і "Камінь б'є камінь" не виняток — ступінь участі куратора Гельдхофа в ній або невелика, або настільки філігранна, що ледь відчутна.
Своєрідною антитезою до двох описаних вище проєктів виступає виставка-жест Ніколая Кaрабіновича "Vukojebina". Нецензурне хорватське слово, що позначає буквально "місце, де спаровуються вовки", було використано місцевими медіа для перекладу фрази Дональда Трампа про країни з великою кількістю емігрантів ("shithole countries"). У невеликому залі ПАЦ Карабінович вельми прямолінійно розгортає цей гіпотетичний простір з переплетеними в поривах пристрасті опудалами вовків, неоном, музикою Джорджа Майкла, а також забавним і трохи страшним відео про українку, яка застрягла в паркані на кордоні України з Польщею.
Серед тих, з ким активно співпрацює ПАЦ, Карабіновича вирізняє в першу чергу наявність продуктивної іронії та самоіронії. Черпаючи натхнення з низової та масової культури, час від часу дозволяючи собі заступити за червоні лінії кон'юнктури, кітчу і концептуальної зауми, художник і його "Vukojebina" повідомляють нам про сучасний світ куди більше, ніж злободенні групові проєкти артцентру, а також нагадують про те, що серйозним бути не тільки страшно, але й неймовірно нудно.
