ГлавнаяКультура

Мілєнко Єрґович: (Не)надійне алібі

Перша нехудожня книжка Мілєнко Єрґовича українською: збірник газетних колонок, які він писав і оприлюднював під час війни на Балканах у 1990-х, і його воєнні щоденники, опубліковані після війни.

Дивлюся на назву, питаю друга: «Тобі в ній нічого не здається зайвим?». «Жертвам війни сниться велика воєнна перемога». Каже: «Мені слово “велика” зайве. Перемога – та і по всьому, як її вимірювати, за велику чи за незначну». Дивлюся на назву. Мені тут два слова зайві, з різних світів походять – «жертви» і «перемога». Жертви і злочинці. Переможці і переможені. А як так – жертви і переможці? Не стикується. Хіба перемога належить злодіям? Хіба ті, хто програли, є жертвами автоматично? Хто переміг і ким пожертвували?

А питання головне, либонь, має тут стосуватися слова «війна».

Фото: Читомо

Проза Єрґовича – його «Срда співає в сутінках, на Трійцю», його «Сараєвські Мальборо» – була і є свідченням того, як можна пройти скрізь війну, причин і наслідків якої не розумієш (або занадто добре розумієш, і вони є жахливо «простими», щоб слугувати виправданням всьому, що коїлося); як можна пройти через таку війну і вийти людиною. Власне, зберегти людяність там, де стає все менше людей і люди стають все меншими, – про це книжки Єрґовича. Але не ця книжка. Ця книжка – якраз про те, що пережити війну без ціннісних втрат ніяк не вийде, нізащо не вийде, ніколи.

Перша нехудожня книжка Мілєнко Єрґовича українською. З таким Єрґовичем доведеться знайомитися наново, знайомство буде складним і не завжди приємним.

«Жертвам сниться велика воєнна перемога» (Žrtve sanjaju veliku ratnu pobjedu, 2006) – це трішки більше за вісімдесят есе, в яких рефлексують, коментують, аналізують події 1993–1995 років. Це повсякденність, але не проста (і не тому, що воєнна), це – інформаційна повсякденність. Це війна, яка висвітлена в пресі і показана в новинах, та автор книжки сам є її частиною і солдатом. Це, якщо завгодно, «гібридна війна, тестова версія» у її найбуденніших проявах. Тому і пише Єрґович здебільшого не про саму подію, а про те, як вона висвітлювалася в офіційних промовах і неофіційних переказах. Його не так війна цікавить, як те, у який спосіб формується дискурс «балканські війни 90-х». І цілком до цього завдання надається, що воленс-ноленс «Жертви» стануть частиною дискурсу, який описують.

Перше есе в книжці зветься «Дванадцять років по тому», і воно задає перспективу всьому томику «Жертв». От буквально перспективу: в першому ж реченні ми бачимо Боснію в ілюмінатор транспортного американського літака, бачимо очима бійця-миротворця. Весна 1993 року, «прекрасна і спокійна країна». Такою країну споглядали ті, хто прилітав сюди на переговори і скоро відлітав: з холодними кришталевими озерами, які виблискували на сонці, – як красивий туристичний об’єкт. З ілюмінаторів «Геркулеса» (літак так зветься) не видно було страху і відчаю. Люди, які мали порятувати країну, не знали про неї чогось надважливого, не хотіли знати і не дізналися зрештою. Геркулес – напівбог-герой, до людей йому ще треба би спускатися довго. Разом із тими американськими військовими на борту літака були привілейовані журналісти, вони скористалися нагодою покинути небезпечний регіон. В ті хвилини на борту літака, інфіковані силою погляду-зверху і погляду-з-безпеки, вони знову зачаровувалися Боснією, вона теж для них перетворювалася на чарівні озера. Журналісти переставали знати Боснію. Єрґовича на тому літаку не було, він працював в Сараєві, потім в Загребі. Він відмовився від спокус «зворотної перспективи», його тексти – це безжальна «пряма перспектива».

Це есе-передмова абсолютно невипадково відкриває книжку. Він пише, що для публікації нічого не коригував в своїх колонках і спогадах, він наголошує на об’єктивності свого свідчення. Але він свідомий: об’єктивність – це лише готовність читача розділити авторський погляд на події. Об’єктивність – це збіг перспектив. Є досвід, є його інтерпретація, яка стає згодом частиною досвіду, і є контекст, який впливає на інтерпретатора. А контекст – це якраз інформація, якою оперує Єрґович, яку споживає і яку пропонує споживати (критично!) своєму читачу «дванадцять років по тому». Допоки сонце, що відбилося від прекрасних озер, і остаточно не засліпило тих осіб, що за герметичним склом ілюмінаторів. Тому в есе важить останнє речення, конче важить: «З часом змінилася внутрішня логіка і сенс тексту. У ньому не задокументована історія, а лише стан подій чи спогади». Це речення – про конфлікт контексту і потрактування, про спокусу і обмани поінформованості. Ця репліка перетворює «Жертв» на те, чим книжка є, – на етичний жест.

Головна тема «Жертв» – перехрещенні інформаційні потоки, а також їхні складові і чинники, а в ролі останніх: тероризм, ксенофобія, популізм. Саме так: геноцид як чинник інформації, воєнізація як складник інформації, самознищення як мета поінформованості. Відповідальність того, хто висловлюється, і безпека того, хто свідчить, постають в ролі тих базових елементів роботи з інформацією, про які на часі можна забути. Війна ж бо зпише.

Українське видання «Жертв» відкриває не те есе, про яке я розказала щойно. В нашій книжці є ще передмова автора, написана спеціально для нас – громадян країни, де триває війна.

Він пише: війна – це переважно очікування миру; війна – це зневірене чекання правди та встановлення справедливості; війна призводить до великого та непоправного розчарування в житті. Всі головні для автора категорії прозвучали: очікування, (зне)віра, правда, справедливість. Згодом прозвучить і слово «перемога»: «У жодній з воєн неможливо перемогти ». І надалі: « Наші вороги колись були нашими братами. Але чи перестали вони бути нашими братами?». Якщо перемога неможлива, то залишається примирення. Ні, наші війни різні (пише він), але ті «зрадники», які й надалі вірять, що ворог є нашим братом, закінчують зрештою війни… «Двадцять років по тому» написала та саме людина, що і цю передмову, та сама людина, яка не так давно оприлюднила текст, в якому назвала Київ російським Косово. (Не кажіть, що ви ту колонку Єрґовича не помітили). Передмова до українського видання щодо «Жертв» уже виходить за межі етичного жесту, це чистої води мораль. Це той таки акт оцінки красоти озер з-за ілюмінатори комфортних літаків.

«Справедливість» часто звучить і в цій передмові, і у всій книжці. Справедливість має тут передумову – правду. Але, якщо правда стає лише небоязкою складовою інформації, породженням медіа-дискурсів, точкою зору автора, то і справедливість – так само. Не існує тут справедливості? Ні, гірше: за таких умов не існує несправедливості. Жертва володіє тільки однією зброєю: вона може розказати про те, як все було насправді. Правда ж по різні боки ілюмінаторів – різна.

Фото: durieux.hr

«Крижаний жах стає надійним алібі для довгого, майже натхненного споглядання». Це цитата з одного з есе «Жертв» і це одна з магістральних тем книжки. Жах натхненого споглядання – насправді надійне алібі, і теж дослівно: доведена відсутність на місті злочину. От так: є або ти, або твій жах. Поруч із тим «алібі» раз-по-раз в книжці випливає «прокляття»: безповоротний осуд, повний розрив комунікації. Власне, прокляття і алібі для світу, який ладнає Єрґович, є синонімами – вони означають, що спостерігач примусово чи добровільно виходить із ситуації, яку він описує. Либонь, обидва слова в назві зайві: і «перемога», і «жертва». Про що, між іншим, мріють ті «титульні» жертви? Відповідь є в однойменному есе: Мілошевіча прилюдно страчують і його приниження перед смертю стануть сатисфакцією років боснійського приниження за життя. В тому ж есе є репліка, що мрія про перемогу сильніша за патріотизм. А коли патріотизм і перемога стали антонімами, до речі?

Тексти «Жертви» дивовижно переконливі: туга, сором, злість, образа, багато злості, багато кривди. Біль. Саме цей емоційний малюнок воєнних колонок робить їх зрозумілими і переконливими. Кілька есе для прикладу, щоб стало видно, про що я оце тут говорю весь час.

«Перша бабця Сербії» . Вивезли югославських письменників на публічні читання, ще до війни. Була там одна капелюшкова бабця, що незугарно нанизувала рими про перше кохання. За кілька років вона стане однією з провідних сербських поетес, читатиме про любов і ладнуватиме офіційну ідеологію на прихильності пересічних мас, спраглих простих рим. Фейлетон за всіма правилами гострого ядучого пера, а за ним – питання: Мистецтво може бути поза політикою? І коли мусить бути поза політикою? І чи всім, бува, личитимуть милі зморшки і шляхетні капелюшки? Молоді автори регочуть на читаннях старої пані, вони не уміють передбачати майбутнього. Там ще одна аналогічна колонка, про кіно. Зауважує, що мало показують класичного хорватського кіна, бо в ньому часто задіяні сербські актори. То пропонує саркастично: нумо робити компіляції і вставляти акторів з одних кіно до інших. Бо культурний продукт не винний!

Терор дрібних відмінностей, так це називається. Так це він сам називає. Терор чи уже тероризм?

«Втрачені предмети». Люди втікають з міста, прихоплюючи з собою саме необхідне. Давній пешкун, старий Коран, кінський повід, новенький телевізор – вони не влізли в поліетиленовий пакет з необіжними пожитками. За ними тепер сумують ті, хто вижив і врятувався. Особливо за телевізором! Новенький був, дорогий. Це теж про систему, подібну до культури і спорту (Єрґович багато пише про футбол, скажімо). Речі творять систему, коли стають речами-на-згадку, артефактами. Говорить професура і воєнні герої, говорять на рівні не статистики біженців, а колективної травми, що живе тоді, коли звучить. І до речі, рівно стільки ж і живе – поки звучить. Любов до дрібничок – це любов до минулого часу, пише Єрґович. Ширше за ностальгію, вужче за спогад. Одержимість сараєвських біженців до втрачених дрібничок він мислить як тугу за війною, що ще не закінчилася, але обов’язково закінчиться. Його герої переживають останню війну, велику війну, війну світового масштабу, від якої здригнеться і прокинеться нарешті світ. Тоді, в 1990-х і Єрґович мислить війну як останній сакральний бій, на який вийдуть всім світом проти всього зла – і не буде переможених. І так злиться, що речі просто не можуть залишитися речами, а мусять стати спогадами.

Одна штука: речі не для всіх мають бути артефактами, хтось на тому телевізорі просто дивився старе кіно чи чергову олімпіаду.

«Ясна Шекарич». А цей есей якраз про спорт, на перший погляд. Олімпійські ігри – ігри політичні, якщо радикальніше: тоталітаристичні, тут завжди загине слабкий, тут перемога очевидна і однозначна, а жертв не буває. «Спортивний фашизм», цитує він вчасно. Під час підготовки до Олімпійських ігор в Парижі зі «країн колишньої Югославії» обрали Ясну Шекарич, щоб вона несла олімпійський вогонь. Її висунули белградці, вона – сербка. І вона – стрільчиня з дрібнокаліберної зброї. Вона – снайперка, незалежно від того, чи брала участь у бойових діях. Саме професійні спортсмени під час бойових дій були найуспішнішими снайперами, літом 1992-го в Косово саме вони зібрали свої криваві жнива. Професіонали ж бо.

Це одна з найсильніших колонок в книжці, бо за нею стоїть жах, чистий і переможний, який не можна пояснити тому, кому треба щось пояснювати. І цей жах намертво (даруйте) замурований під сарказмом. Аж до останнього абзацу, де автор намагається сам збагнути, чому взяв таку інтонацію для такої розповіді. Він пише: можете і далі мене звинувачувати в тому, що я параноїк і всюди бачу заколоти світової спільноти проти Боснії, але «потрібно бути цілковитий ідіотом», щоб не побачити, що ті заколоти існують. Не спортивні змагання, а політична гра – і ми в ній програли.

В ідеї світових заколотів є одна безперечна терапевтична річ: ти комусь настільки небайдужий, що проти тебе змовилися сильні світу цього. До тебе не байдуже, значить, ти не одинокий. Це страшна колонка, бо вона – не про страх, вона про надію: може, комусь не все одно, га?

«Пінгвіни». Герой колонки просить припустити, як би відреагувала спільнота, якби десь раптом знищили десять тисяч пінгвінів? Щойно він дізнався, що в сараєвському трамваї поранили пострілом дочку друга. Двоє чоловіків-боснійців обговорюють геноциди і пінгвінів в вирах Франкфуртського книжкового ярмарку. «Боснійці – це люди, які належать до екзотичного виду тварин на межі вимирання». І ні, це не гіпербола, це не параноя і не вимоги до стурбованих європейців попіклуватися про людей з таким же завзяттям, як вони турбуються про тварин. «Смерть перебірлива». І досі гинуть боснійці, щоб могли жити аматори книжок, серед натовпів яких триває та розмова.

Віктимність завжди іде рука об руку з ідеєю обраності. Жертва має мати сенс. Бо от найперше, як в давньому «чорному» анекдоті, закортіло ж спитати: а за що пінгвінів? Жертва локальної війни, яка не буде розділеним болем того, на чию дитину не чатує куля, стає сакральною жертвою. «Жертвам» і жертвам делеговано право страждати, наразі право відтерміноване. Війну Єрґович порівнює з чумою (в той же час починається уже буквальний спалах хвороби на Сході). Війна – не боже провидіння, не хвороба; війна – система, така ж як спорт, індустрія розваг і пошматовані на зручні секції-стенди міжнародні ярмарки. Про що, відвідувачам здавалося, говорять ті двоє в проході, цікаво?

Здається, нема в назві зайвих слів. Бо протиріччя між словами «жертва» і «перемога» в назві книжки (і в змісті її) немає. Існують кілька варіантів морально-етичних практик, в ідеалі – послідовностей, які супроводжують капітуляцію: розкаяння, покаяння, виправлення, перевиховання. Тільки щоб цей процес запустився, треба а) зрозуміти, що ти – переможений; зрозуміти, що ти – жертва; б) зрозуміти, що наявний морально-етичний комплекс уже не діє… А і Б сиділи на трубі.

Мілєнко Єрґович. Жертвам сниться велика воєнна перемога. Журналістські хроніки (1993-1995) / Переклад Ірини Маркової. Київ: Комора, 2019. 432 с.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter