ГлавнаяКультура

​Максим Курочкін: "Все мистецтво Росії, яке не говорить про провину Росії перед Україною, мені не цікаве"

Наступного тижня на «Сцені 6» в Центрі Довженка покажуть виставу «Рюссяфобія», яку поставила режисерка московського Театру.doc Варвара Фаєр за п'єсою відомого українського драматурга Максима Курочкіна.

Курочкін зробив хорошу мистецьку кар'єру в Москві - навчався у Літературному інституті імені Горького, став важливим голосом нової драми, його п'єси публікували і ставили на сценах в різних країнах, співпрацював з Бруснікіним, Калягіним, Угаровим, Мірзоєвим.

Після того, як Росія анексувала Крим, Максим повернувся до Києва, включився в українське театральне життя і продовжує працювати над міжнародними проектами.

«Рюссяфобія» - п’єса про війну без війни. Навіть швидше про її далекі відлуння - для Фінляндії - за багато років, для України - за багато кілометрів. І про трансформації історичної мудрості чи історичного конформізму, коли вияв ненависті до давнього ворога і страх образити зневажливим прізвиськом «рюсся» свого сусіда називаються майже однаково.

Фото: Александр Чекменев

Максиме, поясніть цей фокус із назвою вистави: «Русофобія» і «Рюссяфобія» - це ж різні речі. У нас назву одразу читають політично - викривання Росії, засудження агресії. А коли доходиш у п’єсі до кінця, то розумієш, що вона про виклики внутрішньофінської політкоректності - про те, як уже фіни бояться називати росіян зневажливим, хоча і поширеним прізвиськом «рюсся». І все стає набагато дифузнішим, складнішим, і взагалі неоднозначним. Що хотіли ось цим фокусом показати ви?

У мене прохання: залишіть своє перше запитання, як воно є. Ви усе сказали.

А якщо серйозно, це дійсно важливо. Ми довго шукали назву. І добре що вона із фіксації, зі зрозумілого всім «ієрогліфа», як знак «стоп» чи «йди», перетворюється на якийсь процес, на виклик, який треба розшифрувати, якось ум’яти собі в голову.

Фіни теж не одразу розуміють, що таке «Рюссяфобія». Але вони рюссяфоби. Вони бояться. Це у них в генах: щоб ніяким чином не розсердити того звіра, який поруч із ними. Бути «рюссяфобом» це дуже вигідно.

Подібні процеси чекають і на нас. Путін не вічний. Буде новий історичний етап і буде багато дискусій про те, як жити поруч з росіянами далі. Будуть і в нас «рюссяфоби». Їх і зараз до біса.

Тобто ця історія - не порівняння різного досвіду взаємин із Росією України і Фінлядндії, а прогноз для нас?

Якоюсь мірою, так. Фінляндія - це ми за певну кількість років. Дай Боже, щоб це так було. А водночас це погано, що так буде. П’єса про те, що підстав для оптимізму не так вже й багато: історичні травми залишаються з нами у несподіваних формах.

У цій виставі вражає вже саме порівняння України і Фінляндії - півтори тисячі кілометрів, 80 років між війнами, і раптом такі явні перетини. Як проект народжувався, і що він означав для режисерки-москвички Варвари Фаєр?

Варвара - дівчина дуже радикальна і максимально чесна. Вона - справжня зірка Театру.doc. ЇЇ вистава «Берлуспутін» - це вибух, приклад неможливого: актори просто не вірили, що вони грають це, що вони ці слова промовляють зі сцени. Це була така школа свободи. Варвара - героїчна дівчина, і, як і багато хто в «Театрі.doc», вона не терпить несправедливості. Оскільки я за характером не такий реактивний, мені бувало з нею не дуже комфортно. Але зараз я відчуваю, тільки із нею мені і комфортно. Бо я розумію, що у неї нема ніяких напіввідтінків і невизначеності. Вона щира і говорить, як є.

В цьому проекті ми обрали максимально непарадоксальний шлях. П’єса «Рюссяфобія» - це вербатім (документальна п’єса, заснована на інтерв’ю). У мене тут не було особливої авторської свободи. Я просто спілкувався з людьми - з фінами, з українцями - і просто фіксував їхні слова про війну у їхніх життях. Але від початку була ідея брати тільки людей мирних професій, аби не спекулювати ефектними історіями і щоб сенсаційний матеріал не працював за нас. Я - людина сумнівів, поміркована і компромісна, навіть погана. Тому мене цікавили просто «хороші люди» у важких обставинах. От і вийшло полотно без яскравих кольорів. Що у ньому прочитала моя радикальна режисерка - побачите у виставі.

Сцена из пьесы «Рюссяфобия»
Фото: molnet.ru
Сцена из пьесы «Рюссяфобия»

Фінський театр послідовно приїде у Київ і Москву. 23 березня - показ у Театрі.doc. Як може реагувати публіка тут і там? І, вибачайте, це уже продиктовано попередніми культурними травмами: для вистави і для вас має значення те, що спершу Київ, а тоді вже Москва?

Я взагалі не хотів, щоб вони до Москви їхали. Театр.doc і без того прекрасний. Його глядачам наша вистава ніякої нової правди не відкриє. Черговий раз тестувати таким чином Театр.doc мені б не хотілося.

А от Київ - це важливо!

Я не дуже вправний у документальних виставах, це не дуже зручна для мене форма театру. У певному сенсі, [документальний театр] - це така оздоровча процедура.

І знаєте, щоб там не було, що б нас не чекало попереду, у нас все одно є надія. А яка надія зараз є в умовно нормальних людей у Москві, я не розумію.

Багато років ви жили і творили у Москві, але називали себе українським автором. Чому ви були українським драматургом у Росії і чому після революції і початку війни ви повернулись у Київ?

У 90-х я був знайомий із людьми, які цікавилися новою драмою в Києві, і був знайомий із тими, хто цікавився нею у Москві: в усіх палали очі і вони розповідали, який вони зроблять театр. Але була різниця. Мені про це не дуже приємно говорити, але це правда. В Москві вони говорили: ми зробимо театр (майбутній Театр.doc) і будемо ставити тих, кого зараз не ставлять, хто зараз неможливий для театру - тих і тих. А в Києві говорили: «Ми зробимо театр і поставимо себе. Нас не ставлять, і тому ми самі будемо ставити себе». Це принципово різні підходи. І, як ми бачимо, вплив проектів «в ім’я себе» на розвиток нової драми в Україні наближається до нуля. І ми бачимо, що зробив Театр.DOC: для російської - він зробив значно більше.

Я звик говорити, що завжди використовував Москву як засіб не бути щасливим. Бо коли я щасливий, я п’єси не пишу. Навіщо мені це робити? А у Києві в мене дуже багато інструментів для щастя. У Росії я розумів, що закапсулювався і можу навіть з дому не виходити. Як для культурної людини, я дуже мало взяв із дарів, які може дати театральна Москва. Кількість того, що я не бачив, просто неприпустима. Але для роботи це місто комфортне.

Фото: Александр Чекменев

Я ніколи не переставав бути киянином за своїм позиціонуванням у світі.

Хоча певний час не протестував, коли говорили, що мої роботи мають відношення до нової російської драми. Тоді це не було для мене так нестерпно, як зараз: тоді про це можна було дискутувати, були напівтони.

Але з початку 2014-го залишився один простий вибір: або-або. Навіть традиційний комплекс українського автора, що пише російською, відступив на другий план. Хай інші розбираються: фен-шуй це чи не фен-шуй. Не важливо! Просто тепер, коли тебе називають російським драматургом - це образа!

Звичайно, є втрати. Об’єктивно не маю зараз тієї якості співбесіди щодо проблем театральності, проблем реалізму. У мене немає співрозмовника Михайла Угарова (драматург і театральний режисер — прим.). Мені кожного дня не вистачає Лєни Греміної та Володимира Мірзоєва.

Є одне вульгарне, але доволі популярне порівняння: Київ - новий Берлін. Ви під таким можете підписатись? Відчуваєте тут творчу енергію?

Так.

А у чому?

Не чекайте від мене тут розумної відповіді. Для мене це завжди було так, навіть коли насправді було зовсім не так. Я за типом мислення такий собі краєзнавчик - локальна людина, закохана у свій квартал, у кілометри сусідніх вулиць, чи ось ці гори над Подолом. Що мені той Берлін? Я можу бути людиною всесвіту тільки тоді, коли буду вірний собі і своєму маленькому шматочку землі. Я можу роздувати його масштаб, як мильну кульку, мушу його захищати, чи, принаймні, фіксувати, надавати йому голос, говорити від його імені.

Від імені кого чи чого я ще можу говорити? Тільки від імені топографії.Я ніколи не переставав бути киянином за своїм позиціонуванням у світі.

Я можу чогось не знати, не читати, але я точно проповз всі ці гори, і не було жодної шпарини, куди би я не сунув носа. Це база, яка не підлягає відчуженню.

Вам цікаво зараз опинитися в українському театральному середовищі? Є за чим стежити у театральному Києві, Харкові, Львові?

Я і раніше намагався стежити, радів, коли мене запрошував «Тиждень сучасної української драматургії». Я розумію, що в людях тут є історія, реальне життя, яке ще не занапастили подрібненням сенсів. Це відкритий новий і дуже цікавий світ.

Цікаво бачити, як живе пробиває собі дорогу. Приємно, що вперед виходять люди, яких досі тримали на других ролях, з’являються чудові тексти. «Меня волнует вся х***я» Наталі Блок - головна п’єса минулого року. Її треба ставити! Вона міняє світ.

І хоча зміни на краще очевидні, ситуація загалом все одно залишається поки поганою: нема серйозної державної стратегії, нема віри в те, що слова, драматичний твір і вистава за сучасною п’єсою - це ресурс, що може бути індустрією, і що це засіб для зміни суспільства.

Сцена из пьесы «Рюссяфобия»
Фото: okultureno.ru
Сцена из пьесы «Рюссяфобия»

Максиме, а як із реакцією в суспільстві? Театр став найактуальнішим мистецьким голосом на межі революції: як гриби, почали з’являтися різні незалежні проекти. Це нагадувало період кінця 80-х, коли в Києві були створені десятки нових експериментальних театрів. Є відчуття, що за чотири постреволюційні роки запас енергії цього театрального вибуху вже потроху вичерпується. У що виллється цей процес? Чи зараз уже не потрібне ось це промовляння політично і суспільноважливих речей зі сцени?

Думаю, що потрібне. Але всі прості автоматичні способи уже відпрацьовано. І прекрасно, що вони були, що ця реакція митців була вчасною, що вона зафіксувала унікальний історичний момент. Українські митці не пропустили «свій хід»: «Щоденники Майдану», документальні проекти «Театру Переселенця» залишаться назавжди в історії.

Зараз мистецькі волонтери їздять до східних областей і витягують дітей із ситуації, коли вони нікому не потрібні, це переростає у якийсь театральний рух, і це прекрасно. Я уважно слідкую за тим, що робить Євгенія Відущева, за її проектом Vidlikproject.

Але треба шукати вже інші серйозні моделі. На часі інституціалізація і якийсь круглий стіл про те, як загалом змінити долю українського театру і зробити його інструментом миттєвої реакції - інструментом суспільних змін.

Про що сьогодні має бути театр? Як глядачу мені хочеться на сцені пізнавати себе. І хто ж цей я? Людина війни? Емігрант-заробітчанин? Пенсіонер у черзі за субсидією? Індивід, загублений серед вороху політичних гасел?

Все це правда. Все важливо. Я не теоретик театру і мені важко вивести якийсь тип героя чи тему.

Театр має фіксувати жах і продукувати несподівану поезію краси. Завжди має бути парадокс. Цей інструмент ніколи не підводив.

Моя претензія до української нової драми, і до російської попередніх років, полягає в тому, що вона була недостатньо парадоксальною. Були натяки, але життя перекрило всі парадокси і воно було сміливішим. Що б це не означало.

Фото: Александр Чекменев

А новий Інститут драми у Києві буде? Ви теж були причетні до анонсів цього проекту.

Дуже на це сподіваюсь! Буквально сьогодні мені писав Георг Жено, що він приїде у квітні, і у нього будуть якісь фантастичні новини. Але бажано, щоб держава була задіяна у цьому процесі.

Потрібна інституція, ду була би системна освіта драматургів, режисерів, акторів, художників, критиків у єдиному просторі, де би на перших етапах навіть не було розподілу за професіями, а просто існувала універсальна система. Це нагальна потреба. Молоді люди, які вступають до унверситету Карпенка-Карого, вже не вірять, що навчання їм гарантує адекватність викликам часу.

Але треба і багато дивитися. Шкода, що у Київ не привозять сучасний закордонний театр, нема фестивальних програм і послідовної роботи в цьому напрямку.

А, скажімо, Театр.doc може приїхати в Київ? Російська культура бодай у найкращих ліберальних зразках зараз має для нас якесь значення? Ми готові зараз мати із нею якийсь контакт? Чи не час?

Для мене Театр.doc - це окремий всесвіт. Звийчайно, я його виношу за дужки. Це єдине, фактично, що у мене залишилось із моїх московських років і з російської сучасної культури.

Розумію, що людина, яка втрачає цікавість до чогось стає вразливою. Можливо, це не є позиція сильної людини, можливо, я передаю куті меду, але все мистецтво Росії, яке зараз не говорить про провину Росії перед Україною, мені не цікаве. Якщо воно не аналізує те, що відбулося, ігнорує чи обирає якісь інші теми - воно для мене, фактично, не існує.

А Театр.doc існує. Вони долею своєю підтвердили можливість протистояти російському політичному безумству, антилюдському вибору.

Цей театр варто показувати в Україні.

Олексій Ананов , Журналіст
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter