ГлавнаяБлогиБлог Яны Бариновой

Україні потрібна Асоціація музеїв катастроф

Ландшафт історичної пам’яті України помережаний лініями й точками болю і розпачу. На жаль. Недаремно американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер назвав землі, на яких ми живемо, кривавими. Хвилі військових конфліктів та злочинів різних режимів прокочувалися тут одна за одною. Обидві світові війни пройшли саме українськими землями страшно та нелюдськи. Нацистський режим саме тут почав розгортати трагедію Голокосту, перетворюючи на пекло життя тих, хто опинився в окупації, та забирати з рідних осель молодь на примусові роботи. Радянський режим знесилив українські землі Голодомором, репресіями проти тих, хто спромігся вціліти у війні, депортаціями, політичними переслідуваннями незгодних. Трагедії вплелися в історичну пам’ять українців.

Фото: EPA/UPG

Чи можна розповісти про одну трагедію, не згадуючи інші?

Чи можна депортацію кримських татар, Голокост, політичні репресії або Голодомор винести на окремі сторінки української історії?

За радянських часів осмислити ці трагедії було неможливо: їх або замовчували, або свідомо розчиняли в ширшому контексті: бо говорили про «жертви серед радянського народу», а не про акти Голокосту, померлих від Голодомору тощо. Це створювало простір брехні та наруги над пам’яттю загиблих і скалічених. Десятки років пам’ять про трагедії була полем глибоких ідеологічних фальсифікацій. Дійсні спогади про злочини зберігали окремі люди і передавали їх із вуст в уста. Після розпаду Радянського Союзу заборона пам’ятати минуле була знята, але мову спільної пам’яті не змогли виробити: не таку, що створює узагальнену картинку, а таку, де кожну трагедію пам’ятають в її специфіці, але в нерозривному зв’язку з іншими катастрофами. Коли біль не лікують, він із часом не тамується, а стає хронічним. Колективна пам’ять України є таким болем. Напевно, вилікувати численні травми, які залишило по собі криваве століття, можна тільки спільними зусиллями.

Для Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» ці питання не є теоретичними чи абстрактними. Трагедія Бабиного Яру багатошарова: це місце змушує нас згадувати не тільки жахи Голокосту, але й убитих тут військовополонених, противників нацистського режиму, що працювали в підпіллі, й багатьох інших — аж до жертв техногенної катастрофи на Куренівці 1961 року. В цьому місці говорити про щось одне було б аморально. Кожну жертву необхідно згадувати окремо, в унікальності саме її катастрофи. І водночас неможливо відсторонитися від єдиного тла всіх трагедій.

Сьогодні Бабин Яр втілює специфіку пам’яті про трагедії ХХ століття. Тут встановлені тридцять монументів, кожен з яких окремо вшановує пам’ять про жертв серед євреїв, ромів, військовополонених, остарбайтерів, діячів українського підпілля тощо. Для кожного, у кого біль минулого — це частина історії власної родини, важливо закарбувати у пам’яті саме цю трагедію. А державного запиту на опрацювання минулих подій досі немає.

Тридцять монументів у Бабиному Яру — це своєрідне дзеркало комеморації (від англ. Collective memory — колективна пам’ять. Процес публічного згадування і поминання знакових подій, образів і персоналій минулого. Для здійснення актів комеморації служать місця пам’яті, — прим. ред.) в Україні. Територія нашої країни суцільно вкрита пам’ятниками, що меморіалізують окремих жертв чи власних жертв, бо надто багато місць, де вбивали людей за певною ознакою — етнічною, ідеологічною тощо. А Бабин Яр, де поряд опинилися люди, чиє життя обірвалося з різних причин, — це своєрідний мікрокосм українських трагедій ХХ століття. Топографія Бабиного Яру віддзеркалює топографію пошуків ідентичності сучасним українцем. На чому сфокусувати свої спогади, щоб побачити майбутнє? Які цінності покласти в проєкт майбутнього, в розуміння сутності української нації? Хто ми як нація? Хто ми як люди? Як частина людства в глобальному масштабі? За відповіддю на ці питання ми й зазираємо в минуле — і жахаємось багатьох облич лиха, що пройшло нашими землями.

Вже не перший десяток років в Україні співіснують декілька ліній травмованої пам’яті, що часто сприймаються як «не моя пам’ять». Це чітко бачив письменник і науковець Іван Дзюба: у 1966 році він виступав у Бабиному Яру і говорив про те, що хоч трагедія і сталася на українській землі, пам’ятати про неї має усе людство, бо такі трагедії починаються з неповаги до людини, а кінчаються знищенням народів.

Українські музеї мають серйозний досвід опрацювання різних трагедій ХХ століття. Наприклад, в останні роки розгортаються ініціативи музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» (Дніпро) та меморіального музею «Територія терору» (Львів), спрямовані на створення оптики бачення всіх трагедій ХХ століття як невід’ємної частини української історії.

Необхідність створення Асоціації музеїв катастроф

Працюючи зі складним і багатошаровим ландшафтом трагедії Бабиного Яру, ми бачимо необхідність запропонувати музейній спільноті України створити Асоціацію музеїв катастроф. Це не бажання зробити лакримозну ноту головною в баченні історії України чи закарбувати образ України як вічної жертви. Навпаки. Ми не можемо змінити минуле, ми можемо тільки його опрацювати. Проєкт асоціації — це об’єднання зусиль у засвоєнні минулого з відкритими очима. Ми маємо не тільки заглиблюватись у фактологічний вимір кожної окремої трагедії (що і коли відбулося), а й глибоко аналізувати той каркас цінностей, що дозволив відбутися трагедії, прокреслювати контури спільного зусилля, що не дало б повернутися жодній із геноцидних чи розлюднюючих практик. Це проєкт роботи з пам’яттю крізь призму прав людини.

Бачення історичної трагедії крізь призму цінностей прав людини потребують не лише музеї, пов’язані з історією Голокосту. Такий фокус вже присутній в концепціях музею Голодомору та майбутнього музею Майдану. Відстоювання прав людини, як ціль меморіальної установи, створює необхідне тло для формування Асоціації музеїв катастроф у нашій країні. Знову поставимо питання: хто ми як суспільство, коли думаємо про минуле? Важливо те, що жертви різних трагедій є частиною нашого спільного минулого, що люди, яких убивали різні режими, були сусідами, жили на одній вулиці, їхні життя були переплетені. Проєктуючи майбутнє, ми маємо навчитися бачити спільне минуле, якими би болісними не були його уроки. Це один зі шляхів створення оптики свого буття в світі, що будується на вищій цінності життя та гідності людини.

На території України відбувалися загальносвітові трагедії. Ми бачимо пам’ять Бабиного Яру як місце перетину оптик — локальної, загальноукраїнської, європейської, світової. Якщо упускаємо якусь із них, потрапляємо в простір неправди. Як нам залишитися людьми, не дати маніпулювати собою, щоб не допустити нової біди — ось питання, яким задається Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», ініціюючи створення Асоціації музеїв катастроф.

Чому важливо об’єднуватися саме музеям?

Звісно, не тільки музеї опікуються пам’яттю про минуле. Але саме музеї мають унікальну можливість створювати особливий світ, де зустрічаються академічна наука, сучасне мистецтво, простір для комунікації та освіти. Музей може створювати особливу емоційну атмосферу та впливати на відвідувача не тільки раціонально. Тут чітко відчувається можливість емоційної маніпуляції, створення «атракціону». Говорячи про абсолютну пріоритетність цінності життя, музей має настільки ж серйозно ставитися до гідності свого відвідувача, як і до гідності людей, пам’ять про яких є метою створення музею.

Асоціація музеїв катастроф — це, в першу чергу, методологічний хаб, який дозволить аналізувати способи опрацювання конкретних трагедій, що вже вироблені музеями України. Місце, в якому можна познайомитися з доробком у пам’ятанні специфіки різних подій, розширює фокус уваги колег, дозволяє побачити нові шляхи роботи у власному полі. Це допомагає віднайти спосіб подолання конкретних травматичних досвідів, досягти синергії у роботі з минулим і візуалізувати ціннісні настанови, які музеї як культурні хаби пропонуватимуть українському суспільству в дуже складний момент його розвитку. Музеї, як простори опору війні пам’ятей, допомагають рекрутувати людей у гарячі конфлікти. Музеї можуть допомогти становленню в Україні громадянського суспільства, яке мало б сили опиратися ідеологічним маніпуляціям, розлюднюючим закликам, конкуренції жертв, безвідповідальному виправданню «своїх» через дегуманізацію «чужих». Місія музеїв полягає в становленні української нації як спільноти, що підтримує вищу цінність життя та гідності людини. Об’єднання зусиль, спрямованих на опрацювання конкретних шарів травматичного минулого України у всій їхній специфіці, може створити єдине ціннісне поле для всієї держави.

Чому не долучитися до існуючих світових музейних асоціацій?

Серед найпотужніших організацій — Міжнародна рада музеїв (International Council of Museums, ICOM), що діє під патронатом ЮНЕСКО. З 1992 року працює український національний комітет ICOM. Є Міжнародна рада з питань пам’яток і визначних місць (International Council on Monuments and Sites, ICOMOS). Є Міжнародний альянс пам’яті про Голокост (International Holocaust Remembrance Alliance, IHRA) та Міжнародна асоціація місць совісті (International Coalition Of Sites Of Conscience), афілійована з ICOM. Чому ми пропонуємо створити окрему асоціацію, а не просто працювати з уже існуючими поважними інституціями? Ми вважаємо, що всередині українського суспільства назрів запит на серйозне опрацювання такої моделі роботи з минулим, де ми б змогли бачити контури спільного майбутнього. У нас є внутрішнє спільне завдання, яке ми маємо вирішити самостійно.

Досягнувши синергії в засвоєнні наслідків різних катастроф України, ми зможемо запропонувати те, що буде цінним не тільки в межах держави. Для сучасного Європейського проєкту поворотним пунктом саморозуміння стало поняття Голокосту, яке змусило перевірити ціннісні орієнтири і визнати, що на вершині ієрархії мають бути життя та гідність людини. Кожна європейська держава має меморіал жертвам Голокосту як підтвердження такої ціннісної ієрархії. Навіть країни, де Голокосту не було, беруть у цьому участь: у Великій Британії конкурс на такий меморіал завершився минулого року. Для України картина складніша через досвід різних катастроф. Але, мабуть, саме український досвід може допомогти перезавантажити європейське розуміння. Ми можемо гранично прозоро показати, що будь-яка ціннісна ієрархія, на вершині якої життя та гідність людини, приведе її прихильників до Бабиного Яру, до Аушвіцу, до геноциду. Саме тому ми закликаємо музейну спільноту об’єднатися і в точці перетину різноманітних травматичних досвідів віднайти релевантну для України мову пам’ятання.

Яна Баринова Яна Баринова , Исполнительный директор Мемориального центра Холокоста «Бабий Яр»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter