12 червня 1929 року народилася Анна Франк. Всього дев’яносто років? Цілих дев’яносто років? Анна Франк – однолітка Крісти Волф і Андрієни Річ, вона на рік старша за Ліну Костенко і Еліс Монро... Можете уявити собі дев’яносторічну письменницю Анну Франк?
Смерть відкриває, розкриває і звільняє досвід. Смерть – та позиція, з якої ми можемо говорити про пережите, і з якою ми (з очевидних причин) говорити не здатні. У всій світовій літературі є тільки одна авторка, якій делегували це право – говорити з позиції смерті. Це Анна Франк та її роман-щоденник «Сховище». Один із читачів обурливо відгукнувся на графічну адаптацію «Сховища» (вона здалася йому невдалою): «Останні сторінки схожі на кінець книжки, а не на кінець життя». Жахливо точне формулювання. Від жодної книжки ми не очікуємо, що її фіналом має стати кінець життя авторки; окрім щоденників Анни Франк.
Чи могла Анна вижити?
Досліджень із таким ключовим питання є уже сотні, либонь. Як і в якій модальності вираховувати шанси на виживання однієї єврейської дівчини? З 1942-го до 1944-го з Голландії були депортовані 107 тис. євреїв, 5 тис. вижили; залишилися в країні і переховувалися приблизно 30 тис. євреїв, дві третини з цієї групи вижили.
Анналіза Марі Франк народилася не в Нідерландах, а в Німеччині – 1929 року у Франкфурті. Вона мала німецьке громадянство, допоки за законами Рейху не стала «особою без громадянства». Але ще 1933-го року, після перемоги на виборах нацистської партії, родина Франків почала планувати втечу з Німеччини: спочатку змінили велике місто на маленьке поодаль, потім скористалися бізнес-пропозицією для батька в Амстердамі і переїхали в Голландію. Франки були серед 300 тис. євреїв, які покинули нацистську Германію між 1933-і та 1939-м.
1940 року починається окупація Голландії. Бізнес Франків налагоджений, Анна та старша Марго навчаються в єврейських школах (спільне навчання уже неприйнятне), сегрегація наростає. Франк подає папери на виїзд до США. Навіть відмови не приходить, їхній запит не розглядався. Повторно подається на візу до Америки, але знову тиша – посольство США закривають, заява на візу від Франків губиться. Батько подається на візу до Куби, отримує відмову. Всі налякані потоком євреїв-європейців: часто, маючи родичів у Німеччині, вони під тиском погоджувалися на співпраці з зовнішньою розвідкою Рейха (таке офіційне пояснення тих емігрантських пересторог існує нині).
Коли стало абсолютно очевидним, що виїхати з країни не вдасться, Отто Франк почав ладувати секретний «задній дім» в конторському помешканні своєї фірми з продажу джемів і спецій. Поспіхом (бо Марго отримала виклик в гестапо) в липні 1942 року родина переселилася в ту схованку. Згодом до них приєдналася родина Ван Пельс – двоє дорослих і хлопець-підліток. А потім і восьмий мешканець притулку – літній дантист Фріц Пфеффер. Анна прожила в сховищі двадцять п’ять місяців.
Скільки шансів було у Анни вижити?
В серпні 1944 року притулок було викрито. Франки потрапили в концтабори. Анна з сестрою і матір’ю перебували спочатку в Освенцімі, згодом – уже без матері – у Берген-Бальзен. Анна померла, певно, від тифу наприкінці лютого 1945 року. Відомостей про поховання, навіть достовірних відомостей про смерть Анни катма. Щоб довести справжність Щоденника, наприкінці 1950-х розпитували чоловіка, який проводив арешт Анни.
Чому взагалі виникає таке питання, могла б саме ця дівчинка вижити?
Одна з її дуже чуйних читачок припускає: Анна виросла б у прекрасну письменницю, їй випало б зробити щось визначне в прозі 1960-х, «за траєкторією ближче до Надін Гордімер, аніж до Франсуази Саган». Тобто, навіть по смерті Анні пропонують писати літературу соціальної дії, протестну політичну дієву прозу. А один письменник-дебошир створив роман, де Анна вижила, але втратила особистість – і прожила життя грубуватою жіночкою-єврейкою з буремним сексуальним життям (він розвинув ті фрагменти щоденника, які нині не сильно обговорюють – лесбійські фантазії Анни). Попри жахливу профанацію, його версія здається милосерднішою: Анні придумали нормальне пересічне життя, якого у неї не було і не буде. І тут же ті фантазери альтернативної реальності осмикують себе: міркувати про Анну, що вижила, – це аморальна спекуляція, це значить втручатися з вигадкою-життям в реальність правди-смерті. Це значить відмовляти Анні в праві говорити з позиції смерті.
Анна, що загинула, виконує в світовій культурі непересічну роль, яку ніхто інший на себе взяти неспроможний. Вона свідчить про досвіди за межею терпіння. Прімо Леві, свідок Голокосту, який вижив, перфектно змоделював цю її (інтер)позицію: «Одна Анна Франк хвилює нас більше, ніж незчисленні інші, які страждали так же, як вона, але чиї обличчя залишилися в тіні. Можливо, це на краще. Коли б ми могли прийняти в себе всі страждання всіх цих людей, ми б не змогли жити». Прімо Леві покінчив із собою, це відомий факт. Свідчення – буквально: передача власного досвіду «у користування» і «на користь» іншій людині. Анина проза – свідчення, буквально. «Учора крізь шпарину я побачила небувале диво – двох євреїв, я пережила химерне відчуття, ніби зрадила цих людей і нишком підглядаю за їхнім нещастям» [переклад Михайла Туптала]. Це фрагмент зі «Сховища». В цьому зокрема є шалена сила книжки Франк: ми відчуваємо саме те, про що пише Анна, у повній неспроможності навіть приблизно пережити її досвід – переживаємо химерне відчуття, ніби підглядаємо нишком за тими, кого зрадили.
Найцитованіший уривок «Сховища» – вигук: «Я хочу жити далі навіть після моєї смерті!». Вона перед тим міркує, що не хотіла б собі типової долі матері і сестри, що має талант, який воліє розвинути і передати на користь людям. Вона хотіла жити в книжках. Нині вони кажуть: так, Анна мала шанс вижити, і вона ним скористалася – причиною її безсмертя є її сильна і страшна книжка. Який потужний сплав сентиментальності і цинізму! Але якраз «Сховищу» він личить: прекрасно, насправді сильно написаний роман (саме так) і є вибуховою сумішшю сентиментальності і цинізму. Як це і буває, коли авторці чотирнадцять років.
Щоденник Анна починає писати як приватний діаріуш, уже в схованці цей текст стає романом. А з моменту першого видання 1947 року, яким опікувався Отто Франк, – добре цензурованим романом. Анна писала не рідною німецькою, а голландською, яку вчила змалечку (і якою погано володіли дорослі у сховищі; вона відкидає мову батьків, зокрема, а не тільки мову того, хто їй загрожує). В книжці є пара заклеєних сторінок, їх уже згодом прочитали – вони про секс і там є непристойні жарти. Але головне, що книжка має додаткові папірці і вкладиші з правками. Анна редагувала написане, вибудовувала чіткіший сюжет. На певному етапі дала всім персонажам нові імена – Анна Уаліс, потім Анна Робін; Ван Пельси стати Ван Даанами, Петер – Альфредом, Фріц – Альбертом і таке інше.
Щоденник насправді став романом, із серією зіткнень і конфліктів: матусі двох родин в стані позиційної війни, пані Ван Даан залицяється до пана Франка, Анна має жорсткий конфлікт із матір’ю, Марго і мама Франк об’єднуються проти Анни. між Анною і Петером починаються любовні стосунки. Останній сюжет – найбільше цензурований: Петер Анну не приваблював, був занадто тихим для її буйного темпераменту, та і в минулому залишився хлопець, про якого вона писала з більшою теплотою. Але після першого поцілунку Анни і Петера в записах до-сховища активується репліка, що потай вона зажди саме цього юнака і любила.
«Сховище» справляє таке потужне психологічне враження, бо всі його пограничні емоції і конфлікти – опис абсолютно нормального розвитку дівчини-підлітка. В ситуації, яка в межах норми до осмислення не надається.
Перший запис зроблений в день народження Анни – 12 червня, тоді їй подарували картатий червоно-білий альбом для автографів. Останній запис – 1 серпня 1944-го. Франк звертається до вигадано ї подруги – Кітті, якій буцімто пише листи. Кітті вона позичила з серії популярних книжечок для дівчат Циссі ван Марксвелдт. Там у невгамованої головної героїні, що вічно потрапляла у неприємності, була подруга-за-листуванням Кітті. Інтенсивність інтимного щоденника Франк сягає динаміки майже-от такого пригодницького роману.
Коли ідеться про свідчення Голокосту, то мало коли акцентується швидкість і через те максимальний психологічний тиск події. Фото-от, на яких зафіксували групи людей між вивантаження з вагонів і моментом селекції, виглядають так, наче люди навічно застигли в очікуванні. Немає криків, нема руху. Немає уявлення, що максимум селекція тривала двадцять хвилин, після яких більша частина людей на фото помре. Роман Анни Франк передає подібне до тих фото відчуття часу, і навіть не тому, що його дія триває більше за двадцять хвилин.
Запис 29 вересня 1942 року. Він – про особисту гігієну і слідує за довгим міркуванням про нескромність і непристойність, яких не позбавлений. На вісім мешканців є один таз і один шанс на тиждень викупатися в ньому, в суботу. У кожного є своє місце для того: Петер миється у кухні, де є скляні двері; тато Франк у кабінеті; тато ван Даан – в спальні, мама ван Даан не миється взагалі (Анна ту пані не любила); мама Франк – за каміном; Марго і Анна – в конторі. Згодом Анна починає митися в зачиненому туалеті. Просте перерахування, яке окреслює не тільки побутові складності і брак приватності, а й все більшу потребу Анни в усамітнені, все більше – наростаючу тривогу. Абзац. Розповідь, як три дні внизу працював водопровідник, і не можна було ні рухатися, ні говорити, ні користуватися навіть тими обмеженими благами – туалетом і водогоном. «Не рухатися і не говорити – складно», – підсумовує. Пів сторінки тексту, короткі речення, просте перерахування фактів – майже нейтральними списками. І показ-в-динаміці, як зщулюється приватний простір, поки не зникне останнє невідчужуване твоє – голос.
Чому тодішні кінохроніки не записували звук? Завжди є в хроніках елементи, які психологічно неприйнятні. Масові знищення – крик. А хроніки про них – німота. Анна була ще та пащекуха, ні миті мовчання, від чого впадали у відчай її учителі; її дратує мовчазний Петер, сама вона є джерелом фрустрації для переляканих дорослих. Франк балакучість вважала достоїнством, єдиним, нею успадкованим від матері. Дорослі ж просто боялися. Шуміти – смертельно небезпечно. Говорити – значить, виказати себе. Говорити за інших – по будь-який бік смерті – ризиковано і нестерпно. Ми уповноважили зробити це за нас 14-річну дівчинку.