Для режисера фільм був спробою порозуміння людини з міста з гірською місцевістю, тутешніми людьми, далекими від “цивілізації”. Фільм є своєрідним дослідженням часу. “У результаті роботи виникли деякі метаконструкції – час, тепер і тоді, він існує одночасно. А пам’ять – це щось умовне, майже невловиме. Образи стали точкою входу в цей вічний час. Зараз фотографія є сучасним відбитком образів. А раніше це були фаюмські портрети чи наскельні малюнки. Фотографія – це сучасний метод фіксації образів”, – каже він.
Максим розповідає, як композитора для фільму. Святослав Луньов раніше створював музичний супровід до масштабної виставки “Тіні забутих предків”, яку організовувала “Я Галерея” спільно з Мистецьким Арсеналом. А вже до цього фільму композитор написав музику, не схожу на музику, яка б і відповідала враженню від Криворівні, але яка б натомість символізувала діджитальність і сучасність, яка є в опозиції до природи. Ця музика радше нагадує нам про те, що люди теперішні є спомином про тих, які жили з первовіку, та про те, що гори виросли на місці моря.
Згодом Руденко, за його словами, шукав режисера монтажу, який би зміг відчути кіномову, яка була б гармонійною і цілісною поряд з музичними темами та атмосферою. Монтаж є дуже важливою складовою цього фільму, тому режисер присвятив стрічку своєму вчителеві з монтажу Едуарду Іочу, про що дізнаємося з першого титру. Петро Цимбал, який раніше також монтував фільм, пов’язаний з цією місцевістю, – "Жива ватра", – взявся до цієї справи.
“Я мав документальний матеріал, і згодом отримав аудіокомпозиції. Мені потрібно було досягти того висловлювання, коли документальний матеріал змішується з електронікою і перетворювється в сни, – продовжує Максим Руденко. – Але цього не вдалось досягти традиційним монтажем, і тоді я розповів Петру про роботу Пелешяна, показував його фільми. Петро є досвідченим режисером монтажу, радше поетом монтажу, бо мислить цим мистецтвом на іншому рівні. Він зрозумів, що тут потрібен інший монтажний принцип, коли звуки складніше працюють зі склейками. Бо це не просто склейка двох кадрів, це монтаж в ще одному вимірі”.
Насправді, сила цього фільму і є у його монтажі, який став враженням від кіномови Артавазда Пелешяна, вірменського режисера, який заснував метод дистанційного монтажу. “Я ідентифікую цей документальний фільм як фантазію, тому що Параска сама була фантазеркою. Щоб передати її дух творця, ми знайшли форму вигадки”, – розповідає режисер.
Але тут є межа, бо вигадки у фільмі власне немає, а є радше інтерпретація сьогоднішньої реальності, яка є справжньою. Але завдяки поєднанню монтажу, музиці та мовчазних портретів все коливається на межі реального і містичного.
Історія створення фільму почалась кілька років тому, коли режисер Максим Руденко та мисткині Інга Леві та Катерина Бучацька поїхали до Криворівні. Те саме село, куди їздили Франко і Грушевський, де знімали “Тіні забутих предків”, де щороку відбувається коляда, де просто, як кажуть місцеві люди, “рай на Землі”. Ця мандрівка перетворилась на дослідження, коли вони потрапили в хату Параски Плитки-Горицвіт. Хата, де вона колись жила і присвячувала себе мистецтву, тепер стала музеєм: там зберігають її картини в стилі наїву, вірші, казки, філософські оповідки, книги та інші творіння. В її хаті Максим, Інга та Катерина помітили фотографії на стінах та в різних куточках кімнати, і як каже Інга, зрозуміли, що таке ремесло було нетиповим у селі, де зазвичай реальність жінки – це догляд за дітьми та господарством.
Відновити вдалось 4000 світлин, які восени помандрують виставкою до Мистецького Арсеналу. Серед них багато портретів людей, багато фотографій на тему Великодня та інших ритуальних миттєвостей, трохи побуту і карпатські краєвиди. На виставці будуть представлені також і тексти Плитки-Горицвіт, книги, серії малюнків, індійські тематичні ілюстрації до книги “Індійські заграви” і все, що вона малювала на цю тему. Це буде найбільша колекція її архіву за весь час. А взагалі ця історія почалась зі світлини, яка є метафорою цих жителів і місцевості: гуцул стоїть на паркані з книжкою в руках.
“Я її не шукав, але Інга наполягла і привела мене в цю хату-музей. Насправді, це дуже цікаво, що Параска Плитка-Горицвіт була не тільки художницею, і мене вразило, що в неї стільки книжок. Там відчувався такий арт-простір і я зрозумів, що ця жінка має стосунок і до нас, до тих, хто займається мистецтвом”, – розповідає Руденко.
Для пані Васили, котра доглядає будинок, історія з фотоплівками не була чимось таким, про що відразу говорять, коли згадують Параску, бо плівки лежали у коробці під ліжком з купою сміття. В Криворівні, в основному, згадують про те, що вона була письменницею, філософом, складала пісні та казки, збирала фольклор і малювала ікони. Але ніколи не згадували про те, що Параска фотографувала.
“Для мене ці фото є цінними, в тому що це відбиток того часу. Але це є лише на поверхні ціннісної категорії. Важливіше є те, як вона бачила людину і світ навколо неї. Її оптика була чистою – як на мене, це дуже рідкісна якість, тим паче, зараз, коли все стає дуже швидким. А в її світлинах є і той спокій і чистота – це дуже цінно для кожного з нас і тепер”, – каже Інга Леві.
Параска фіксувала реальність Карпат як і на свята, так і просто фотографуючи людей в звичайні дні. Дуже часто вона використовувала у портретах привітальну рамку, яку режисер відтворив у фільмі. Дехто з односельців виростає на знімках, бо спочатку когось сфотографували дитиною, потім дорослим, а потім з сім’єю. У фільмі є епізод, де чоловік починає непомітно плакати, бо йому показали фото батьків у молодості, котрого той чоловік не мав. Або ж криворівнянці згадують себе у тому віці в якому сфотографувала їх Параска, приміряють наново на себе рамку. Момент з рамкою у фільмі є цікавим, тому що з’єднує не лише різний час в одному місці, але й людей, які змінились за майже півстоліття.
“Людей вона бачить чистими і майже святими. При тому людина може вийти з кадру і бути собою, не святою. Портрети Параски – це портрети для вічності, майже фаюмські портрети”, – мислить Інга в самому фільмі.
Особистість Параски в селі та поза її межами багато хто поетизує, міфологізує, бо вона вела усамітнений спосіб життя в горах, пережила табори в Казахстані; бо мислила себе і світ в інший спосіб, ніж ведеться в горах; бо любила книги, малювати та фотографувати. Коли Максим, Катя та Інга почали дізнаватись про життя Параски, місцеві жителі розповідали різні історії. Народилася в сім’ї коваля Штефана та вишивальниці Анни Плитки; закінчила чотири класи школи, але завдяки батькові знала іноземні мови. Кажуть, що вона мріяла навчатися в Німеччині, але, швидше за все, поїхала туди як заробітчанка. А коли їй вдалось повернутись, то якимось чином була пов’язана з УПА. За що її і засудили на десять років заслання у таборі. “Я вважаю що її справа була сфабрикованою як і ще сотні тисяч справ молоді з західної України. Вона попала в табори ні за що, це дуже важливо розуміти”, – стверджує Максим.
Але “Портрет на тлі гір” – не про її біографію, а радше про її відчуття світу, яке відобразилось у фотографіях. Не так легко вгадати, що могла відчувати ця жінка, але саме намагання зайти глибше, ніж в біографію – варте пошуку.
Є один чоловік, котрий знає Параску змалку, – це Василь Прокоп’юк, котрий є одним з героїв фільму. Пан Василь – старший тренер зі стрибків на лижах з трампліну Івано-Франківської області, тренер вищої категорії. Він з дитинства приходив до Параски, бо вона дозволяла дітям бути разом із нею. Параска надрукувала його перші вірші на печатній машинці. До речі, саме Василь допомогав відтворити рамку для фільму, з якою Параска фотографувала людей. І він, як її учень, допомагав фантазувати режисеру. “Ми брали рамку і вирушали з нею подорожувати і знімати реальність навколо цієї рамки”, – розповідає режисер стрічки. У фільмі ця рамка виявляє сприйняття фотографії і її цінності загалом. Цікаво спостерігати те, як люди себе поводять навколо рамки, як вони фіксують себе для фото або ж і не думають про це зовсім.
Параска дуже мріяла потрапити до моря, але вона так і не виїхала за межі свого села. І тому першу фотовиставку її робіт “Сонце гір” презентували в рамках Odesa Photo Days 2018 – аби вона змогла хоч таким чином побувати біля морських хвиль, що нагадують горбисті схили, які вона бачила з вікна своєї хати.
З цього вікна їй були близькі космос та індійська філософія. Параска збирала окремі вирізки газет про космічні досягнення в тодішньому Радянському союзі, радше тому, що її цікавило космічне світобуття, а не якісь технічні нюанси. Крім цього, її цікавила індійська філософія, яку вона відкрила через фігуру Ганді. Втім теж невідомо, з чого саме почалось її зацікавлення. Її дуже приваблювала миролюбність Ганді і прагнення до справедливості. Зацікавлення Індією підксилювалось тогочасним культурним обміном Радянського Союзу та Індією, бо Брежнєв їздив до Індії, по радіо почали транслювати індійську музику і видавати журнал “Індія” – все це Параска передплачувала і слухала.
Крім того, що Параска фотографувала своїх односельчан і свої твори, вона також фотографувала себе. Інга Леві припускає, що, з одного боку, вона робила автопортрети для фронтиспісів своїх книжок, котрі сама ж і зшивала. А з іншого боку, можливо, це був спосіб саморефлексії і можливості побачити себе відсторонено.
“Вона сама себе вивчала, і зробила 400 фотографій-селфі, де вона виглядає зовсім як не українська жінка з Гуцульщини. Можливо, вона перетворювала себе на когось іншого. Фотографії більше ставлять питання. Ти розумієш, що Карпати – це гори, а вона ніби іноземка, що створює візуальний конфлікт”, – розповідає Руденко.
Ця місцевість дає можливість таким феноменам, як світлини Параски, відбуватись. Бо, можливо, деінде цього б не сталось.
“Коли ти душею є вільний , то і тіло може літати”, – говорить Василь Кузьмович у кадрі. “Її самотність – це умова великої внутрішньої свободи і плата за спробу літати і порушувати гравітацію”, – звучить у фільмі. Не всі мають сміливість прийняти цей подарунок, навіть якщо він несе за собою самотність.