Кажуть ще, табурет символізує народження дитини (якщо сниться) або успіх у великій кампанії (якщо на очі часто потрапляє). Книжка Леоніда Кантера і Павла Солодька «З табуретом до океану» починається з народження дитини і розказує про великий проект, в якому був той самий ідеальний з багатьох параметрів табурет задіяний.
Книжка 2019 року – перевидання книжки 2014-го, доповнене інформацією про цьогорічну прем’єру стрічки «Людина з табуретом». Формально «З табуретом до океану» – нотатки про подорож. За суттю ж книжка є складником ширшої мистецької акції, власне, «табуретної» (те саме стосується де факто і кіно). Такі ж книжки пише, скажімо, датчанин Нільсен (його «Всесвітня історія» перекладена), щоб ширше пояснити і прокоментувати свої перформанси. Так ті книжки стають частиною перформансів, які тепер тривають у часі уже без безпосередньої участі художника. У прози Кантера і Солодька – той самий принцип: не просто оповістити про мистецький проект і відтворити етапи його реалізації, а зробити так, щоб вистава тривала. Перевидання природно увійшло в контекст біографічної стрічки про Леоніда Кантера, не тільки на правах ре-актуалізованого сценарію.
Слово «вистава» тут доречне, саме таке сприйняття реальності накидають читачу автори «Табурету» і роблять це вельми послідовно. Не в версії «світ як театр» чи «спільнота як спектакль», а в варіанті «життя як атракціон» і «(само)пізнання як гра». Там на початку є розповідь, як хлопці «водили козу», тобто грали по регіонах політичну виставу «Коза». Глядачі перейнялися ідеєю, що можновладці деруть народ, як мовчазних кіз. Це було в середині 2004 року. Початок Помаранчевої революції хлопці природно привітали з гострим відчуттям причетності: «Чудове продовження нашої вистави!». В будь-якому атракціоні, зрештою, важлива не причина-наслідок, а одночасність і відтак співпричетність.
Показовий момент, розповідь у книжці починається якраз із 2004-го. Так, наче всі історії у нас починаються з якоїсь з революцій тепер. У випадку ж «Табурета» все ж починалося зі скромнішої за Помаранчевий майдан рольової гри: групи однодумців несуть через весь світ по табурету, щоб встановити його на березі океану – чотири табурети, чотири океани. За правилами раз на місяць всі учасники гри збираються на фестивалі, де грають вистави і ладнають концерти. От команда Кантера в «табуретному турі», наприклад, співає в вишиванках «Весну» і ставить інтерактивні вистави за оригінальною п’єсою «Курник» і фрагментами зі «Сну літньої ночі» Шекспіра. Мета подорожі – пізнання себе і знайомства з людьми, відкритими до спілкування. «Табурет» описує останню місію – четвертий етап гри, яка припала на 2011 рік.
В книжці щедро тасують кілька мандрів, часом зазираючи в попередні три подорожі з табуретом, часом – забігаючи наперед, у фінал четвертої. Складати цей пазл в єдину лінійну історію, певно, потреби і немає. Люди, часові відрізки, країни тут пошматовані і зшиті в новому порядку грамотно і спеціально. В романі є тільки одна річ, яка відзначається предметною цілісністю, стабільністю і стійкістю, відданістю ба – табурет. І навіть він не до кінця.
Найкращий сюжетний хід «Табурету» підкинуло саме життя. Той четвертий стілець, який мали б оставити на мисі Горн і тим завершити масштабну гру, дорогою загубився. Таке бувало і раніше, але зараз втрата назад не повертається (як то бувало раніше). Той, хто табурет загубив, намагався своїми руками зробити новий стілець і загрузнув в пущі самоосуду. І так уже сталося, що в цей момент наростає невдоволенням один одним гравців, і мандрівники розпадаються на кілька конфліктних команд. Уже на першій сторінці книжки: «Мандрівка тривалістю в один рік добігала кінця. І тепер я опинився на краю світу, супутники лишили мене, командний прапор утрачено, грошей немає, дружина народжує в таксі і, схоже, все, чим я можу їй зараз допомогти, — це продовжувати знімати цей фільм» (підміна «книжки» «фільмом» в «Табуреті» системна, зйомка і щоденникові нотатки, які лягли в основу книжки, створювалися паралельно). Але вихід із кризової ситуації знайшовся: всю дорогу мала Маґда, офіційна учасниця табурет-акції, носила з собою символічний невеличкий табуретик. Він і потрапив на берег Тихого океану. Себто довів, що годний довіри навіть не на матеріальному, а от суто на символічному рівні.
Злегка абсурдний розклад, в якому тільки від меблі чекаєш найкращих людських характеристик? Саме те слово, абсурдний. У «Табурета» є меблевий кревний родич, «Стільці» Ежена Іонеско. В вітальню старого, якому трішки не вистачило честолюбства, щоб стати імператором, прибувають (невидимі переважно) гості, і кожному виносять стільця. А за вікнами кімнати бурно плещеться вода. Ну і чим не міна-табурет на березі океану? Зрештою, історично табурет був одним із регалій вищої влади Риму; майже імператори, майже океани, майже глядачі.
В «Табуреті» спостерігачі різних штибів рано чи пізно включаються в гру: розказують свої історії, а то і приєднуються до експедиції. Такого ж очікують від читача цього роману. Адже мета «Табурета» – не так поділитися враженнями від непересічної подорожі, як повідомити невтаємниченим правила гри.
Правила ж – чесні і пості: правила обміну і взаємодії. Випадкова людина приходить в твоє життя, щоб віддати те, що згодна віддати. Ти береш від людини те, чого наразі потребуєш. Хтось прийде в книжку з пляшкою пива, хтось із гарячим душем, хтось із палким поцілунком, хтось із запасом «народних мудростей». Інколи ці «візитери» починають взаємодіяти уже між собою, і Леонід (головний герой і розповідач) стає тоді просто посередником, який переказує послання від людини до людини. Різні послання, не завжди вони стосуються сенсу буття – інколи це просто кумедні фрагменти гри.
Два поцілунку до порівняння. В канадському метро хлопці співають українських пісень – їм просто гроші потрібні. Серед публіки виділяється одна сильно нетвереза пані, яку захопила пристрасть (до) співаків. Вона жадно цілує Леоніда, але грошей за виступ таки не залишає. Другий поцілунок – від темношкірої богині. Вона проститутка, любов заради любові її не цікавить. Але вона цілує Леоніда, оцінивши його до неї увагу. На інше ж він грошей не має. Це ж насправді дівчата обмінялися поцілунками, це історія про них і за їхніми правилами. І щось нам тут розказали цікаве про емоційний обмін між людьми, який в чомусь подібний до перехрещення валютних потоків на ринку. В книжці, яка свідомо критикує практики споживання, емоційна і сексуальна взаємодія стає одною з них, практикою споживання.
Магістральний же сюжет роману Кантера і Солодька творить протиставлення правил (гри) і закону, протистояння навіть. Закон передбачає можливість порушення закону, воно прошите як вихідна опція; порушення закону відбулося, але сам процес, який закони нормує, триває. Правила такої опції не мають, порушення правил гри призводить до того, що гра закінчується або потребує повного перегляду мети. Грубо кажучи, на буквальному якомусь рівні закон можна порушити, правило гри – ні.
У героїв «Табурета» – постійні проблеми з законом. То в Канаді звинуватять у крадіжці коштовностей, то їм в Гондурасі заманеться перейти кордон нелегально, то несанкціонований мітинг в Росії владнають, то підсядуть в Мексиці до п’яного водія і влаштують перегони з травмами різного ступеню складності. І тощо, і тощо – таких авантюрних сюжетів в книжці чимало, вони тут і тримають сюжет власне.
Зрештою, сюжет же теж авантюрний: герой приходить в книжку з одним уявленням про реальність, а йде з нею – з геть іншим. Подорож-з-табуретом насправді мети своєї не виконує: гравці не міняються, як планували, міняється світ навколо них. Складне стає простішим, просте – непотрібним. Змістом гри стає поява «якого нового почуття». З кожної нової пригоди Леонід виходить з новим сильним почуттям, він не відразу може його назвати, на наступному етапі мандрів з’являється і назва: він гостро переживає любов до батьківщини, обурення від несправедливості, запевняється у власній правоті і таке інше. Світ тут міняється, бо розширюються спектр емоційний реакцій людей-в-світі.
Закон в цьому світі має одну функцію (властивість ба): пред’являти обвинувачення. Втім, там, де звинувачують, той, кого звинувачують, завжди має право бути вислуханим. Якщо пощастить – то навіть почутим. І там, де апелюють до права, має існувати захист. І там де є сила, є можливість протидії. Власне, це і є правила табурет-перформанса. «Народ завжди за партизанів». Це іронічна ремарка Леоніда, котрий відзначає, що людина (коли має вибір) завжди віддасть перевагу незмінності правил, а не закону, в якому передбачена можливість схибити. В ролі партизанів ясно що – гравці з табуретом. І коли провівши пів дня в канадській тюрмі, Леонід співставлятиме свій досвід із життям чоловіка, що пройшов десятиліття ГУЛАГу, ці досвіди насправді будуть надаватися до співставлення.
«Біля дверей стояло кілька службових автівок. На номерному знаку було виведено: “Будь вільним або помри”. Я подзвонив у двері». Це абсолютно прекрасний фрагмент є абсолютно прохідним моментом у книжці. Зустріч із тим, хто за дверима нічого не змінить і ніяк не вплине на сюжет. Бо важить в цьому світі саме мить, коли ти дзвониш в двері, яка щойно висунула тобі ультиматум. А двері ті точно відчинять, бо такими є правила гри. І в вітальню запросять, і стілець принесуть. Точніше, табурет.
Леонід Кантер, Павло Солодько. З табуретом до океану.
Київ: Люта справа, 2019. 312 с.