Чому мене це питання зачіпає? У зв’язку з дипломатичним життям, з яким нашу родину пов’язують вже 28 років, мені довелось багато разів змінювати місце проживання і в Україні, і за кордоном. Всі ці роки нас усюди супроводжують два основні болючі питання українського виміру в контексті світового – права людини і культурна присутність. Перше стосується вимог реформування українського законодавства відповідно до світових демократичних стандартів, друге – недостатніх представлення і утвердження у світовому культурному просторі українських культурних надбань. Те, як нас бачить і сприймає цивілізований світ, залежить в першу чергу від розвитку цих двох напрямів.
Обидва вони, вважаю, пов’язані з нашою самоідентифікацією. Як посттоталітарне суспільство ми маємо відмінні погляди на багато соціальних тем і проблем. Зокрема, у нас існує дивний «перекрут» - реагувати на насилля в чужій родині ніхто не буде, але натомість буде жвава реакція на духовну, культурну, сексуальну, матеріальну орієнтацію, засудження, втручання, спроби перевиховання та впливу (боротьба). Те, що має бути виключно особистим, стає засобом маніпуляцій і впливів, а те що потребує реальної уваги і реакції, лишається непоміченім.
Це наслідки складного минулого, коли подібні суспільні погляди були вимушеними нормами. Сформувались певні страхи, упередження і стереотипи. Сьогодні ж, зі свободами і можливостями розвитку є необхідність кардинальних змін і у ставленні, і у встановленні меж особистих кордонів, і у визнанні пріоритету права кожного на самовизначення. Якщо ми хочемо приєднатися до суспільств розвитку, а не виживання.
Не секрет, що різновиди насилля є розповсюдженим явищем у нашому соціумі і як елемент виховання, і як засіб впливу або вияв самодурства. Тим, що наслідком насилля завжди є страждання, ми не обтяжуємось, бо завжди винуватимо жертву, через що питання відповідальності, зокрема, за домашнє насилля як за злочин викликає у багатьох людей іронію, а то й сарказм. Але ж ми не дивимося далі, бо найбільша небезпека насилля полягає у наслідках травм. Той, хто піддавався насиллю, сам часто згодом вчиняє подібні дії відносно своїх близьких чи доступних до впливу людей, бо виріс з таким патерном поведінки, та має травми, які не може усвідомити і вийти з них психічно здоровим.
Через насилля в принципі страждають не лише конкретні люди, страждає усе суспільство. Постраждалі втрачають відчуття впевненості, довіри, безпеки, щирості, їм непритаманні почуття особистих свобод і можливостей, вони ризикують стати залежними від інших маніпуляцій, зокрема й інформаційних. Відсутність адекватної відповідальності за насилля продукує подальшу пандемію безкарності і свавілля. І тут навряд чи можемо мріяти про багатогранний культурний і соціальний вимір.
Я маю доволі широкий досвід дотику до різних проявів насилля навколо. Від особистого втручання через виклик поліції для захисту жінки з дитиною у сусідній квартирі, до силових погроз за слова підтримки, чи до неадекватної реакції несамовитої мами, яка б’є дитину в публічному просторі.
Втім статистика говорить більше за особистий досвід. Насильство над жінками – одна з найболючіших проблем сьогодення в Україні, адже кількість постраждалих сягає 1,1 мільйона щорічно. По допомогу при цьому звертаються лише 10%. Під час карантинного періоду число випадків домашнього насильства суттєво зросло. Так, в Україні вже існують центри допомоги жертвам насилля, але для того, щоб постраждалі звертались по допомогу, має існувати суспільна культура протидії насильству, - обізнаність, усвідомлення прав, віра в можливий захист та підтримку. Для цього в першу чергу мають ефективно працювати норми закону.
Противники ратифікації Стамбульської конвенції бояться слово «гендер».
Гендер – це соціально-культурний термін, по суті – соціальна стать, тобто особистість у вимірі суспільства. Гендерна рівність означає право бути вільним у виборі і рівним у правах і можливостях відносно інших, оскільки насильство виникає в першу чергу через нерівність, яка дозволяє принижувати різними способами ті верстви, які зневажаються чи іншим чином дискримінуються. Тому гендерна рівність – це усунення обмежень у можливостях та ресурсах кожного, незалежно від біологічної статі.
До прикладу, і чоловік, і жінка мають рівні права на використання внутрішнього ресурсу – мати високу самооцінку і самоповагу, економічного ресурсу – отримувати рівнозначну платню, політичного ресурсу – бути лідерами, освітнього ресурсу – отримувати відповідну бажанню та здібностям освіту.
Що ж змінить ратифікація Стамбульської конвенції? Міжнародні правові норми мають пріоритет над національними, тому вони будуть імплементовані в українське законодавство, де немає достатніх відповідних регуляцій, а є спірні або нечіткі моменти.
Застосування норм Стамбульської конвенції дозволить удосконалити відповідно до міжнародних стандартів систему боротьби з домашнім насильством та насильством над жінками. Від ефективного запобігання, включно з освітніми, роз’яснювальними програмами, можливостями їх фінансування, створенням нових центрів допомоги, до чіткішого визначення злочинів і встановлення відповідних покарань за них.
Попереджувальні заходи сприятимуть інформуванню і будуватимуть сучасну культуру нульової терпимості щодо домашнього та інших форм насильства, психологічно здоровіший суспільний вимір, багатшу і цивілізованішу культуру міжособистісних відносин.