До речі, чому ми досі не в НАТО?

7 лютого 2019 року курс на НАТО та ЄС Україна офіційно закріпила в Конституції. Маємо, таким чином, нагоду відзначати другу річницю цієї вельми неоднозначної події. До неї я ще повернуся пізніше. А поки нагадаю, що за декілька днів перед тим президент Зеленський заочно запитував американського колегу Байдена, чому Україна досі не в НАТО?

Але із цим питанням (яке справді є важливим) глава держави звернувся дещо не до того адресату.

А втім, й справді: чому ми досі не в НАТО? Спробую відповісти на це замість Байдена.

Фото: president.gov.ua

2008 рік: «забалакати» Альянс

Ми всі пам’ятаємо Вільнюський саміт Східного партнерства 2013 року, коли Україна відмовилася від асоційованого членства в ЄС. Як пам’ятаємо і наступні події, котрі розвернули історію країни зовсім в інше русло. В історії з НАТО також був свій визначний саміт – без грандіозних наслідків та ламентацій громадянського суспільства, але доволі значимий.

Мова про бухарестський саміт НАТО 2008 року. Україна брала в ньому участь і задекларувала бажання стати членом Альянсу. Якщо максимально спростити відповідь західних партнерів, то вийде наступне: так, ви можете вступити в НАТО (теоретично), але є певні критерії такого вступу. Докладайте зусиль і ваша заявка буде розглянута. Стукайте і вам відчинять.

Якою була реакція на це з боку України? Такою, як завжди: пообіцяти і не зробити. Інакше і бути не могло, якщо навіть тодішній лідер держави перманентно міняв свою точку зору на Альянс. Віктор Ющенко то казав про те, що Україні слід «укритися під захисною парасолькою НАТО», то заявляв, що питання це «заполітизовано» і що рішення відносно вступу буде прийматися виключно «демократичним шляхом», себто більшістю українців, які чи то на референдумі, чи то шляхом телепатії мають висловиться за Альянс.

Всі ці коливання пречудово відчули у Бухаресті. Саміт 2008 року, який мав стати переламним, таким не став.

Потім було президентство Януковича, яке, зрозуміло, не вписало жодної нової сторінки в історію з НАТО. А потім до влади прийшов Порошенко.

2014-ий: ані «так», ані «ні»

Він поводив себе так само непослідовно, як і Ющенко. На початку травня 2014-го Порошенко заявив, що для вирішення питання про вступ до НАТО йому потрібна консолідована позиція соціуму. Тобто мав місце натяк на потребу у референдумі, проводити який ніхто навіть не планував.

А восени 2014 року був проведений саміт НАТО в Уельсі, участь у якому брав особисто президент України. Цей саміт було потрактовано як його беззаперечну перемогу. Адже Порошенко привіз додому обіцянку поставити в Україну високоточну зброю.

Однак насправді подібні поставки – це разова, «точкова» акція, прив’язана до контексту війни з Росією. Погодившись на них, Порошенко нагадав селянина з української казки, котрий виміняв коня на теличку, теличку – на гуску, гуску – на курку, а у підсумку лишився з кравецькою голкою, але й ту загубив.

Замість грати на пониження, Порошенко мав би ставити питання про надання нашій країні Плану дій щодо членства України в НАТО. Але за ПДЧ для України тоді висловилася лише Раса Юкнявічене – екс-міністр оборони Литви.

У 2014-му колишній чиновниці з Литви НАТО було потрібніше, ніж Порошенкові.

Бо президент був впевнений у тому, що коли вже є високоточна зброя, то членство в НАТО не потрібне. Так, принаймні, випливало з його відповіді кореспонденту Бі-Бі-Сі Стівену Сакуру. Порошенко сказав журналісту, що Україні надали зброю «не для того, щоб ми могли перемогти у конкретній війні, а для того щоб ми могли створити у себе європейську систему безпеки». Але система безпеки не ґрунтується виключно на наявності сучасної зброї.

Проте Порошенко було простіше відповісти саме так, аніж визнати, наприклад, факти корупції та розкрадання коштів у міністерстві оборони, яке він як головнокомандувач мав би курувати та контролювати.

Цікаво, що до президенства Порошенко вважав інакше. У січні 2010-го у ранзі міністра закордонних справ він теж давав інтерв’ю, і теж – Бі-Бі-Сі. Але при цьому припустився іншої помилки: заявив, що всім необхідним параметрам НАТО Україна вже відповідає. Настільки, що навіть не потребує ПДЧ.

«Замість голослівних емоційних заяв треба переходити до практичної, експертної, рутинної, наполегливої роботи. Ця робота була організована нами у вигляді виконання річної національної програми, де всі елементи боротьби з корупцією, демократизації, підвищення ефективності органів державної влади, відповідних безпекових компонентів – все це підписано і зроблено. Україна виконала ті зобов’язання (перед НАТО), які вона мала виконати у 2009 році», – говорив він.

На уточнююче запитання журналіста, чи означає це, що ПДЧ Україні вже не потрібно, Порошенко відповідає так: «Ніяких ПДЧ не потрібно! Країни вступають до НАТО без будь-яких ПДЧ. Треба переходити до практичної роботи, яку за нас ніхто не зробить. Україна є піонером, є лідером, який сьогодні демонструє, що треба робити іншім країнам. Тут має бути абсолютно виважена, блискуча, професійна і кропітка робота, яку ми зараз робимо» – це цитата від 30 січня 2010 року, Бі-Бі-Сі.

Чотири роки по тому «блискуча й професійна» робота мала наслідком зданий без єдиного пострілу Крим, а також тривалий конфлікт на Сході і ситуацію, в якій «піонер» та «лідер» був змушений звертатися до Заходу по зброю.

2017-2019 рр.: пізня відмова від позаблоковості

Але перенесемося з 2010-го у 2014 рік. Треба визнати, що Порошенко дуже сильно розчарував західних партнерів. Саме тому він і отримав зброю замість членства, тобто рибу замість вудки.

В НАТО констатували три моменти:

1) Ніякого відчутного поступу України між 2008 роком (Бухарестський саміт) та 2014-м (саміт в Уельсі) не було. Бо поступ в даному контексті – це не лише сучасна армія, це й наявність демократичних інституцій та подолана корупція. Що, до речі, не завадило би взяти до відома президенту Зеленському.

2) Позиція щодо вступу до НАТО різних регіонів України (читай: Сходу та Заходу) є настільки протилежною (а такою вона лишається і дотепер), що не виглядає на те, ніби ці протиріччя можна було примирити.

3) Погано те, що, заявляючи про відмову від позаблокового статусу, Україна так і не оформила це законодавчо. Висновок: держава більше занята виборюванням влади для ключових гравців, аніж прагненням приєднатися до Альянсу. Бо таке прагнення вона просто імітує.

У 2014-му віце-президент Атлантичної Ради Деймон Уїлсон ставив закономірне питання: «А чи варто намірам вступу до НАТО бути частиною української політики?». Іншими словами: воно вам треба?

Біда в тому, що Україна і справді не знала і не знає, що їй треба. Законопроект №6470, котрий закріпляє курс України на вступ до НАТО, ухвалили лише в червні 2017-го. А зміни до Конституції, які декларують той таки курс, були внесені в лютому 2019-го. Пізнувато, як для людей, котрі справді прагнуть бути в НАТО.

Але чому я згадую саме початок каденції Порошенка? Тому що протягом наступних п’яти років його президентства конкретних кроків по набуттю членства в НАТО зроблено так і не було.

На певному етапі патріотично налаштованому обивателю почали згодовувати наступний варіант: а давайте-то ми будемо боротися не за членство в НАТО, а за статус союзника США поза Альянсом, так званий мajor non-NATO Ally. Цю альтернативу, яка не могла стати повноцінною заміною Альянсу, Україна, певна річ, не виборола також.

А щодо змін, внесених до Основного закону, то я, хоча й є прихильником вступу України до НАТО, не вважаю перекроювання Конституції під це членство такою вже блискучою ідеєю. Прихильники ідеї змін про те, що закріплення у Конституції положення про Альянс та Євросоюз зроблять ходу у напрямку «європейського вектору» незворотною, але це нонсенс, бо ще не родився той президент України, котрий не взявся би переписувати Основний закон «під себе». Так чинив і Янукович, і Ющенко, і Кучма, і Порошенко, а тепер так само чинить і Зеленський.

Однак будь-який його наступник (навіть якщо він сам у себе наслідуватиме президентську булаву) зможе перекроїти Конституцію так, як цього вимагатиме «злоба дня». Кон’юнктуру у поводженні із законодавчими актами в Україні ще ніхто не скасовував й навряд чи скасує, хоч мова зараз й не про це.

2021-ий: дефіцит демократії

І от, якби все, викладене в цьому блогу, було відомо президенту Зеленському, він би не став звертатися із питанням «чому ми не в НАТО?» до Джозефа Байдена. Він би спитав про це у свого попередника Порошенка. І у попередника свого попередника Ющенка. Та й собі самому варто поставити те ж питання.

Бо, хоча про це й говорилося вище, варто наголосити ще раз: НАТО – це не лише оборонна спілка, це й тест на демократію. Згідно з критеріями, крізь призму яких НАТО дивиться на пошукачів членства в організації, на першому місті зазначена далеко не військова потужність країни.

А демократичному світові вже зараз не сподобався стиль поводження Зеленського із Конституційним Судом. Яким би не був той суд і чим би не керувався президент. Так само не сподобалось традиційним демократіям і те, що поступу у ділі боротьби з корупцією ми не маємо жодного.

Тож перш, ніж по-пацанськи наїжджати на Байдена в стилі «НАТО є? А якщо знайду?», варто критично подивитися на самого себе. І, звісно, на країну, яка то ухиляється від роботи над вступом в НАТО, то галасливо вимагає його собі. А галасу тут бути не повинно. Як казав один діяч, котрий і запоров членство в Альянсі ще на початковому етапі, «не словом, а ділом!».

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram