Європа підтримує Україну, але розчарована
У Брюсселі довелося поспілкуватися з різними людьми. Зокрема з представником групи «Альянс лібералів і демократів за Європу», колишнім віце-спікером литовського Сейму Петрасом Ауштрявічюсом, який одночасно очолює міжфракційну групу «Друзів України», з представником групи «Європейських консерваторів та реформістів», головою підкомітету Європарламенту з питань безпеки і оборони, колишнім міністром закордонних справ Польщі, що представляє правлячу партію Польщі “Право і справедливість” Анною Фотигою; представником групи «Зелені/Європейський вільний альянс» Бронісом Ропе; представником Європейської народної партії Андреєм Плєнковічем; представником групи «Прогресивного альянсу соціалістів і демократів» Тібором Сані. Також відбулася зустріч із керівником Відділу східного двостороннього партнерства Служби зовнішніх відносин ЄС (аналог Міністерства закордонних справ) Дірком Шюбелем.
Кілька загальних висновків після розмов з європейськими чиновниками з Єврокомісії та депутатами Європарламенту:
80% європейських політиків позитивно ставляться до України і готові допомагати. Лише крайні ліві і крайні праві не те, щоб негативно, а скоріше насторожено.
У Європі детально знають ситуацію в Україні. Починаючи від наших криз, внутрішніх чвар, боротьби за владу. Від цієї боротьби власне у Брюсселі і стомилися. Розвал коаліції “Європейська Україна” багато з представників міжфракційної групи “друзі України” сприймають, як і власну поразку. Бо європолітикуму доводиться нелегко пояснювати своїм виборцям, чому витрачався час і ресурси на країну, де відбулося занадто мало реформ.
У Європі не можуть зрозуміти, чому українські політики намагаються обдурити своїх європейських партнерів і самих себе. Чому є тільки слова і прохання про матеріальну допомогу, але немає дій на самообмеження власних апетитів у країні, яка воює. Чому ніхто не хоче ламати стару систему. Для європейців немає, на жаль “нових” і “старих” політичних сил в українському парламенті. Усіх оцінюють, як представників старої системи, котра хоче нажитися на корупції. Одні більше, інші менше.
Крим поза увагою
Очевидно цим загальним розчаруванням і пояснюється ставлення до війни в Україні. Є дві позиції. Перша — це позиція Служби зовнішніх відносин ЄС. Вона полягає в тому, що Україна повинна беззастережно дотримуватися Мінських домовленостей, вносити зміни до Конституції і проводити вибори на окупованій території.
Друга — це позиція більшості депутатів Європейського парламенту, які скептично ставляться до Мінських домовленостей, зокрема, щодо потреби внесення змін до Конституції і реальних можливостей проведення виборів на окупованих територіях. У більшості груп Європарламенту вважають, що Росія на сьогодні абсолютно нічого не зробила для того, щоб врегулювати конфлікт, і що Мінський формат не є оптимальним для завершення війни, що потрібно повертатися до переговорів у форматі Будапештського меморандуму, який дозволить прийняти дієві рішення.
Європа буде продовжувати санкції проти Російської Федерації до завершення війни на Сході, у цьому немає сумнівів. Але про Крим фактично ніхто не говорить. Обговорюється винятково ситуація на Сході. Питання про повернення Криму взагалі не стоїть на порядку денному у політичних колах Європи. Вони не готові за нас вирішувати наші територіальні проблеми, відновлювати наш суверенітет. Тому доволі дивними і смішними виглядає апеляція окремих українських політиків до відновлення суверенітету України за допомогою міжнародного тиску.
Замість післямови
Поїздка до Брюсселю і спілкування з європейськими політиками дозволила зрозуміти кілька простих речей. У Європи є свої інтереси. Вони багато в чому збігаються з інтересами України. Але Європа не буде за нас робити нашу роботу.
Європейська спільнота дає можливість Україні передихнути у війні із зовнішнім агресором, але нам самим доведеться перебудовувати свою економіку таким чином, щоб виграти у війні. Тут є два аспекти. Перший — це здатність української економіки утримувати сильну армію, котра є, як показує практика, єдиним реальним способом гарантій суверенітету країни. Другий — це здатність забезпечити високий рівень доходів населення і подолання бідності, що є єдиним гарантом внутрішньої соціальної безпеки в Україні.
Адже саме невирішені соціальні та економічні проблеми створили сприятливі передумови для російської пропаганди в Україні.
І третій, напевно головний аспект, українська політика повинна бути активною. Це значить, що український політик повинен орієнтуватися у першу чергу на інтереси власної держави і власного народу, а не реагувати виключно на зовнішні подразники, як це відбувалося досі. У нас поки є позиція всіх: Європи, Росії, МВФ, але дуже бракує позиції України. Поки у нас немає наших інтересів, нам нав’язують чужі, і навіть наші друзі у світовому співтоваристві не здатні цьому запобігти. Україну хочуть бачити демократичною. Але її не хочуть бачити сильним конкурентом, у першу чергу в економічній сфері. Цього поки, як видається, не враховували при формуванні зовнішньої політики нашої країни.