Спочатку трохи цифр. Держкомстат на офіційному сайті повідомляє, що за перше півріччя 2016 року Україна експортувала до РФ товарів на суму 1 527 845,6 тис. дол., що становить 65,4% від аналогічного періоду за минулий рік. Обсяг імпорту натомість становить 2 136 980,3 тис. дол., або 57,6%. З України за північний корон їдуть живі тварини, крупи, олії рослинного походження, кондитерські вироби, какао та вироби з нього, продукти переробки овочів, оцет та безалкогольні напої, тютюн, сіль, сірка, руди і шлаки, мінеральні палива, продукти неорганічної хімії, мило, ефірні олії, пластмаси та полімери, деревина, папір, картон та інше.
А з Росії на наші терени потрапляють риба, зерно, тваринні жири, нафта та продукти її перегонки, органічні хімічні сполуки, фармацевтична продукція, добрива, дубільні екстракти, порох і вибухові речовини, каучук, синтетичні нитки, бавовна і багато російської вати (в буквальному розумінні). Обидва списки, звісно, далеко не повні, але хліб у Держкомстату підбирати не хочеться. Зауважу лише, що найбільше своїх товарів, не дивлячись на війну на Сході, Україна експортує саме до Російської Федерації. Ця країна входить й у ТОП-5 (наряду з Білоруссю, Польщею, Німеччиною та Китаєм), звідки до нас приходять найпотужніші обсяги імпорту.
Товарообіг не зупиняє не тільки війна. З 1 січня 2016-го року діє російське ембарго на ввезення з України м'яса, ковбаси, риби і морепродуктів, овочів, фруктів, молочної продукції. У відповідь на це Київ затвердив власний список-табу з 70 позицій. Під заборону потрапили, зокрема, хлібобулочні вироби, м'ясо, сири, шоколад, обладнання для залізниць і локомотиви. Але це не так суттєво, як «помста» Росії у вигляді перекритого кордону до Казахстану. Через заборону транзиту російською територією наша держава втратила цьогоріч 158,8 млн. доларів.
Але, не дивлячись ні на що, Україна та Росія залишаються торговими партнерами. Передусім тому, що російському ринку збиту складно знайти альтернативу. Хтось не може та / або не хоче утруднювати себе такими пошуками. Щоправда, не все так погано, адже з початку року в рази збільшилися поставки (в основному за рахунок продажів вершкового масла і соняшникової олії, сирів, м'яса) в країни Південно-Східної Азії та Африки: в 25 разів (до 36,1 млн. дол.) в М'янму, в 3,7 рази (81,2 млн. дол.) в Індонезію, на 57% (46,8 млн. дол.) в Пакистан, в 22 рази (17,7 млн. дол.) в Конго, в 10 разів (3,1 млн. дол.) в Сомалі.
Найважче у ситуації, що склалася, доводиться представникам харчопрому – виробникам м'яса, молочної продукції, плодів і овочів. Українським компаніям довелося самотужки шукати ринки збуту в Європі, Африці, Азії. Держава не допомагає їм у цьому, лише спостерігаючи за відчайдушними спробами виборсатися зі скрути. Перед «делегатами» харчової промисловості, по суті, є три шляхи: спробувати закріпитися на внутрішньому ринку, шукати зачіпок на Заході або ж легалізуватися на теренах СНД – під іншою вивіскою.
Щодо зовнішніх ринків, то із цим складніше за все. Маленьким компаніям туди не пробитися. До того ж, якщо говорити, приміром, про торгівельну експансію до Китаю чи до Казахстану, то тут місія ускладнена вже згадуваною вище забороною транзиту російською територією. Надсилати до Азії товари «в обхід» контрпродуктивно, а іншої логістики поки не існує. І хоч останнім часом говорять про «новий шовковий шлях», подібний варіант іще не реалізований.
Що стосується внутрішнього ринку, то на ньому панує завелика конкуренція. Хтось із представників малого чи середнього бізнесу намагається закріпитися там, бронюючи за собою донедавна вільні ніші – екологічно чистої, органічної продукції, вирощеної без нітратів та добрив абощо. Однак і тут ексклюзив вже перетворюється на інклюзив, що значно ускладнює виживання маленького фермерського господарства. І все це на тлі відсутності зусиль з боку чиновників та законотворців, котрі не поспішають зі зниженням кредитної ставки для бізнесу або із започаткуванням кредитно-експортних агентств (які допомагали б із пошуком ринків збуту та брали б на себе клопіт із оформленням дозвільних документів).
В умовах, коли держава не дбає про підняття конкурентоспроможності на зовнішніх ринках, для виробників сільськогосподарської продукції найбільш прийнятним лишається третій варіант, а саме – переходити на виробничі потужності країн СНД або ж створювати спільні підприємства з компаніями з Білорусі чи Казахстану. За таких умов ринок РФ для українських компаній залишиться відкритим, а щодо моральної сторони питання, то вона, як бачимо, лишається другорядною.
Ще більше про «мораль» торгових взаємин з ворогом може розповісти великий бізнес України або навіть її державні підприємства. Такі, наприклад, як харківське ДП «Завод «Радіореле» або ж миколаївське ПАО «Завод «Екватор». Або відома за межами України компанія «Мотор Січ». Або ПАТ «Турбоатом», завод «Азовмаш», ПАТ «Азот». Підприємства, за якими стоїть український олігархат, пречудово почуваються й в умовах війни, реалізуючи Росії так звану «продукцію подвійного призначення». Дивлячись на цих «акул ринку», дрібніший бізнес не відмовляє й собі у бажанні вижити за всяку ціну, хоч шляхом утворення СП, хоч шляхом прямої торгівлі з РФ.
Плекаючи сподівання на чергове пролонговування Заходом антиросійських санкцій, Україна сама грає, м’яко кажучи, не за правилами. На що нашій державі вже не раз «натякали» ті, від кого ці санкції залежать. Та навіть попри чітко висловлене невдоволення наших європейських партнерів, Україна не квапиться перебудовувати стосунки з Росією. Відтак Україна й надалі наповнює російську казну, з якою наш північний сусіда черпає кошти на нові озброєння, а значить, і на нові злочини.