Кордон між Європою і Африкою пролягає по африканській землі
Щоб зрозуміти, чому десятки тисяч людей штурмують саме цю точку на карті, варто зробити короткий географічно-історичний відступ.
Сеута, Мелілья та низка прибережних островів утворюють так звані «суверенні території Іспанії» (plazas de soberanía) у Північній Африці. Оскільки Мадрид володіє цими землями ще з XV століття, після скасування іспанського протекторату та проголошення незалежності Марокко у 1956 році Іспанія зберегла над ними повний контроль, обґрунтовано вважаючи їх невіддільною частиною власної держави.
Сьогодні Сеута і Мелілья мають статус автономних міст і є повноцінною територією Європейського Союзу, де діють європейські закони та валюта. Натомість Марокко категорично не визнає іспанського суверенітету над цими володіннями.
Найважливіший статус Сеути та Мелільї сьогодні полягає в тому, що ці анклави перетворилися на один із головних вузлів, куди стікаються потоки нелегалів з усієї Західної та Субсахарської Африки. Червоні стрілки міграції на картах тягнуться на тисячі кілометрів – із Сенегалу, Малі, Нігеру, долаючи пустелю Сахара, – і сходяться саме на підступах до Сеути та Мелільї, перетворюючи їх на важливу лінію оборони для прикордонних патрулів ЄС.
Дежавю п’ятирічної давнини
Аналізуючи події минулого тижня, неможливо оминути увагою схожий епізод, який трапився навесні 2021 року. Тоді до Сеути всього за кілька днів безперешкодно потрапили близько вісім тисяч мігрантів. Проте п'ять років тому інтерес Рабата в такому розвитку подій простежувався доволі чітко і зводився до одного із головних питань марокканської зовнішньої політики – Західної Сахари.
Марокко претендує на цю територію вже понад пів століття. За незалежність регіону збройну боротьбу веде повстанський рух – Фронт ПОЛІСАРІО, підтримуваний Алжиром. І цей факт є критично важливим для розуміння аспектів як минулої, так і сучасної міграційної кризи.
У 2021 році марокканська розвідка дізналася, що Іспанія таємно прийняла на лікування лідера Фронту ПОЛІСАРІО Брахіма Галі. Те, що відбулося далі в Марокко називають «Галігейтом» (по аналогії з багатьма міжнародними скандалами): прикордонна поліція Марокко показово «заплющила очі», дозволивши потік мігрантів до іспанського анклаву. У відповідь Іспанія розгорнула армію для швидких масових депортацій, а криза вщухла лише після того, як Марокко наказало своїм силовикам знову перекрити кордон. Варто зазначити, що Іспанія та Марокко мають двосторонню угоду, спрямовану на контроль над прибуттям мігрантів на територію Іспанії і тоді – в 2021-му – Марокко свідомо її порушило.
Такий тиск спрацював – Мадрид у 2022 році скасував свою давню політику нейтралітету і публічно підтримав марокканський план інтеграції Західної Сахари. Після цього вимушеного примирення у 2022 році Мадрид і Рабат почали тісно і доволі успішно співпрацювати у стримуванні нелегалів.
Однак ця геополітична поступка Рабату мала свою ціну для Іспанії – вона спровокувала дипломатичний розкол з Алжиром, який розцінив дії Мадрида як зраду. На відновлення довіри знадобилося кілька років, і ключовий зсув у відносинах відбувся якраз напередодні нинішньої міграційної кризи. 20 липня цього року прем'єр-міністр Іспанії Педро Санчес здійснив офіційний візит до Алжиру – перший приїзд глави іспанського уряду за останні чотири роки. Санчес назвав цю зустріч початком «нового етапу», а сам Алжир – «стратегічним партнером і дружньою країною».
Прихильники простих відповідей, найімовірніше, скажуть, що за міграційною хвилею минулого тижня стоїть саме зближення Іспанії та Алжиру, а Марокко просто витягло з рукава той самий козир, що й п'ять років тому. Проте ця версія має суттєві прогалини.
Читайте такожДим пожеж, який побачили в Мадриді
По-перше, липневий візит Педро Санчеса до Алжиру не призвів до жодних реальних дипломатичних змін щодо статусу Західної Сахари. По-друге, сьогодні Марокко позиціонує себе як одну з найуспішніших країн Африки і Рабат дорожить своєю співпрацею з ЄС. На кону для марокканської влади стоїть надто багато: міжнародна довіра, багатомільйонні інвестиції та, зрештою, імідж держави. Кадри, на яких 60 тисяч молодих людей намагаються втекти, прориваючись через кордон саме в державне свято на честь монарха – День трону, – відверто дисонують з образом надійного та стабільного партнера для Брюсселя.
Скепсису щодо прямої причетності Рабата додає і тісна інтеграція з Мадридом. Марокко готується приймати наступний Чемпіонат світу з футболу спільно з Іспанією та Португалією. Крім того, країна критично залежить від іспанських енергоносіїв: лише у 2025 році чверть усього експорту природного газу з Іспанії припала саме на Марокко. Ризикувати всім цим заради сумнівної політичної помсти – занадто дорога ціна.
Але якщо відкинути версію про свідому геополітичну диверсію Рабата, залишається питання: що саме змусило 60 тисяч людей піти на такий відчайдушний крок і штурмувати кордон? Відповідь варто шукати не в кабінетах дипломатів, а на вулицях марокканських міст.
«Не можна сховати сонце за решетом» (арабське прислів’я)
Сьогоднішнє Марокко живе у двох паралельних реальностях. З одного боку, Марокко позиціонує себе як процвітаюча держава з розвиненою автомобільною та авіаційною промисловістю, інфраструктурою світового класу та привабливими туристичними атракціями.
Проте за цією яскравою вітриною ховається інша, сувора реальність: понад 13% загального безробіття та три мільйони непрацевлаштованої молоді. Втома від відсутності перспектив та соціальних ліфтів є системною проблемою – варто лише згадати масові протести покоління Gen Z на марокканських вулицях рік тому, викликані саме провалом у розвитку соціальної сфери.
Кадри із Сеути, на яких більшість становлять саме марокканці, змушують нас згадати про специфічний місцевий феномен, що зародився ще у 1980–1990-х роках – про так званих «харрагів». Цим арабським терміном (дослівно – «ті, що спалюють») у Північній Африці називають мігрантів, які перед нелегальним перетином кордону свідомо знищують свої паспорти. Логіка цього радикального кроку суто прагматична: без документів європейській поліції складно офіційно встановити громадянство затриманого, що затягує бюрократичний процес і робить швидку депортацію практично неможливою.
Протягом останніх десятиліть про цей феномен у Європі почали забувати, адже марокканців у міграційних потоках поступово витісняли вихідці з країн Субсахарської Африки та біженці з інших регіонів. Однак сьогодні образ «харрагів» – людей, яким більше нічого втрачати у власній країні, – отримав нове, цифрове життя. Соціальні мережі стали ідеальним середовищем, де транснаціональні контрабандисти експлуатують бідність молоді. Вони романтизують нелегальну міграцію, перетворюючи небезпечний шлях на привабливий вірусний тренд та ілюзію легкої «європейської мрії».
У всьому винна медіакампанія?
У відчай марокканської молоді, безумовно, можна повірити, і ця соціальна теорія має право на життя. Проте є одне логічне питання, яке варто собі задати: як саме 60 тисяч людей за такий короткий проміжок часу змогли дізнатися про можливість перетину кордону і опинитися в одній точці? Для розуміння масштабів: населення самої Сеути становить близько 85 тисяч осіб. Саме ця цифра – 60 тисяч мобілізованих мігрантів – є важливою загадкою цієї кризи.
Офіційні заяви Рабата та посилання на труднощі тлумачень законів не пояснюють цієї аномальної синхронності. Відтак, цей міграційний вибух не був випадковістю, адже йому передувала – і супроводжувала – масштабна медійна кампанія, яка розігріла натовп і перетворила рішення іспанського суду на ілюзію «відкритих кордонів».
Читайте такожПітер Померанцев: «У сучасній Росії всі все знають. Поки що правда їм не потрібна»
Фактчекери з іспанського проєкту Maldita.es проаналізували понад 1100 арабомовних постів у Facebook за липень. Дискусія не розгорталася поступово: після перших публікацій 8 липня тема залишалася практично непоміченою аж до 28 числа, збираючи в середньому лише по десять згадок на день. Проте 30 липня стався штучний інформаційний вибух, який ідеально збігся з прибуттям мігрантів до Сеути. Лише за кілька годин з'явилося майже 700 постів, що склало 60% від загальної кількості за весь місяць. Одне й те саме дезінформаційне повідомлення про те, що суд нібито заблокував негайні депортації, було скопійовано слово в слово понад 200 разів саме в той момент, коли натовп рушив на кордон.
Ця операція вийшла далеко за межі звичайних фейків. Посилаючись на звіти розвідки, іспанське видання La Razón повідомило, що мережа акаунтів розкинулася на Марокко, Алжир, Туніс, Францію та навіть Сполучені Штати. Звідти системно поширювалися «мобілізаційні меседжі», деталі логістики, маршрути та конкретні інструкції щодо того, як долати морський бар'єр у районі пляжу Тараджаль. Ця структура не мала єдиного явного центру, а розвивалася як децентралізований рій, де різні групи чітко розподілили між собою ролі: створення, поширення та координацію контенту.
Наразі залишається відкритим ключове питання: хто саме стояв на вершині цієї кампанії і чи існувала там чітка вертикаль управління взагалі? Чи була це суто комерційна змова транснаціональних контрабандистів, які вирішили зірвати куш на масштабній дезінформації? Достеменно це невідомо. Проте відсутність єдиного центру та неможливість відстежити кінцевого замовника – це і є головна ознака гібридних операцій. Вони створюються саме для того, щоб маскуватися під стихійний хаос.
Хтось гасить пожежу, а хтось гріє руки
На початку ми визначили міграційну кризу в Сеуті як складне рівняння з багатьма невідомими, які ми крок за кроком намагалися з’ясувати. Але одне, найважливіше невідоме досі залишається нерозкритим. У геополітиці будь-який хаос завжди має своїх бенефіціарів. А звідси і головне питання, яке ми маємо поставити собі підбиваючи підсумки: хто насправді виграв від цієї ситуації, а хто програв?
Розпочнемо з найочевиднішого гравця – того, кому хаос і роз’єднаність Європи завжди грають на руку. Міграція – це давній козир, який Росія прагне постійно тримати в рукаві. І для того, щоб він зіграв, Москві не обов’язково власноруч організовувати кризу від початку до кінця – достатньо вправно використати наявний інформаційний привід.
За словами міністра закордонних справ України Андрія Сибіги, російська пропагандистська машина блискавично включилася в процес минулого тижня. Мережа проросійських ресурсів на чолі з «Правдою» та RT згенерувала понад 1500 новин (майже 300 з яких – іспаномовні) з кадрами із Сеути, штучно роздмухуючи страх та сіючи розбрат. Зрештою, взяти під контроль шляхи нелегальної міграції в Африці – це давня стратегічна ціль Кремля, і поки вона не досягнута фізично, пропаганда залишається її найдієвішим інструментом.
Та поки Росія збирає інформаційні вершки, наслідки кризи продовжують бити по самій Європі. Події в Сеуті вже спровокували дипломатичний розкол між країнами ЄС, ставлячи під удар саму суть відкритих кордонів Шенгенської зони. Тим часом напруга на місцях не спадає: марокканське видання Hespress повідомляє, що в закритих групах WhatsApp та соцмережах вже ширяться нові вірусні заклики до повторного штурму кордону – попри всі попередження марокканської влади про кримінальну відповідальність.
Читайте такожЗерно вже не рятує. Чому Африка мовчить про удари Росії по українських портах
Усе це оголює головну «сліпу пляму» в європейському політичному мисленні. Безпрецедентні темпи зростання населення в Африці традиційно асоціюються в Європі виключно із загрозою та міграційним тиском. Проте це занадто примітивне трактування. Молодь стає пороховою діжкою лише тоді, коли вона позбавлена якісної освіти, роботи та можливостей для соціальної мобільності. За умови правильної державної політики та інвестицій вона, навпаки, перетворюється на двигун інновацій та економічного зростання.
Саме тут криється парадокс. Роками бюджети ЄС, виділені на прикордонний контроль, невпинно зростали, в той час як головна потреба в інвестиціях знаходиться в секторі економічного зростання та трансформацій. Європі час усвідомити: обирати між безпекою та розвитком – хибний шлях, адже у випадку з Африкою ці два виміри нероздільні. Інакше ЄС буде приречений лише відчайдушно гасити пожежі, які спалахуватимуть на його кордонах знову і знову.