Україна та НАТО: від формального співробітництва до стратегічного партнерства, від суспільного несприйняття до тотальної підтримки
4 квітня 1949 року США, Канада та десять країн Західної Європи підписали Вашингтонський договір про колективну безпеку, утворивши таким чином Північноатлантичний альянс, Організацію Північноатлантичного договору (НАТО, North Atlantic Treaty Organization – NATO).
НАТО як військово-політичний блок був створений на противагу Радянському Союзу на початку Холодної війни. Головним стрижнем цього союзу, без сумніву, є 5 стаття Вашингтонського договору, за якою напад на одну країну із цієї організації є нападом на всіх членів НАТО.
Відносини України з НАТО мають досить довгу та непросту історію. У новітній час вони стартували в якісно новому форматі з підписання у 1997 році Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного альянсу.
Варто відзначити, що навіть за часів президента Леоніда Кучми (!) у Законі «Про основи національної безпеки» з'явилося положення про те, що однією із цілей зовнішньої політики України є її євроатлантична інтеграція. А на Бухарестському саміті блоку у 2008 році було прийнято рішення, що Україна стане повноправним членом Альянсу.
Як тоді урочисто оголосили: двері НАТО відчинені для України. Правда, забули сказати, що на вході стоїть охоронець, який вимагає натовських документів, яких Україна так і не отримала (йдеться про сумнозвісний План дій з набуття членства (ПДЧ), якого так і не надали Україні).
Зрозуміло, що за зрадника Януковича під тиском Росії вступ до НАТО був знятий з політичного порядку денного.
Ситуація кардинально змінилися після 2014 року та повномасштабної російської агресії. На сьогодні досягнення членства України в НАТО є конституційною нормою. Усі провідні політичні сили України підтримують вступ до Альянсу.
Українське суспільство теж пройшло свій складний шлях від нав’язаного радянською, а потім російською пропагандою сприйняття НАТО як агресивного блоку до усвідомлення того, що Альянс є організацією колективної безпеки, яка може реально допомогти Україні захиститися від російської агресії та розгорнути над нею свою ядерну парасольку. Сьогодні від 80% до 90% наших громадян підтримують вступ України до Альянсу.
Тобто в Україні сформувався стійкий суспільний і політичний консенсус щодо підтримки вступу нашої країни в НАТО.
Україна – член НАТО: аргументи проти і за
Однак такого ані політичного, ані суспільного консенсусу немає за кордоном. Експерти Інформаційної оборони проаналізували аргументи, якими обґрунтовували або обґрунтовують наші західні партнери неможливість вступу України до Альянсу.
Умовно їх можна поділити на три групи:
1) суто військові проблеми, пов’язані з організацією ЗСУ та досягненням оперативної сумісності;
2) проблеми, пов’язані з недостатнім рівнем демократії, розвитком ринкової економіки, високим рівнем корупції в країні;
3) проблеми, пов’язані з політичною та суспільною нестабільністю, проведенням АТО, а потім і з повномасштабною агресією Росії проти України.
Проаналізуємо послідовно зміст цих аргументів.
Перша група – це суто військові проблеми. Зокрема, це питання про оперативну сумісність військової організації України із силами оборони НАТО, яке виникло відразу після того, як наша країна заявила про свої претензії на вступ до Альянсу.
З того часу ми пройшли досить великий шлях для досягнення відповідності натовським стандартам. За різними оцінками, зараз така сумісність сягає 90%.
Тим більше, що сьогодні нові стандарти військової організації, перевірка їхньої ефективності закладаються на полі бою в Україні. Не виключено, що за підсумками російсько-української війни саме НАТО, а не нам доведеться вносити зміни в стандарти, використовуючи власне український військовий досвід.
Навряд чи аргументи про відсутність військової сумісності між ЗСУ та НАТО, які колись серйозно впливали на ухвалення політичного рішення щодо членства України в Альянсі, зараз узагалі будуть обговорювати на найвищому рівні.
Друга група – це проблеми боротьби з корупцією та проблеми демократичного зростання України. Вони сконцентровані на низьких оцінках рівня української демократії та розвитку ринкової економіки, поганому бізнес-кліматі, несправедливій судовій системі і високому рівні корупції.
Невдячною справою було б заперечувати очевидні речі. Дійсно, демократія в країні у стадії становлення, формуються демократичні інститути, корупція вразила український державний організм, а інвестиційний клімат у країні потребує рішучих кроків, спрямованих на його покращення. Заходи в Щорічних планах Україна – НАТО, які ми справно виконували, на 80% були пов’язані з проведенням демократичних ринкових антикорупційних реформ і лише на 20% – з досягненням військової сумісності зі стандартами Альянсу.
Також, напевне, було б абсолютно несправедливо не враховувати тих демократичних перетворень, які відбулися у 2004 та 2014 роках, коли український народ на Майдані відстояв своє право на вільне обрання президента та європейський шлях розвитку.
Після 2014 року була створена потужна антикорупційна інфраструктура, НАБУ, НАЗК, Вищий антикорупційний суд, запроваджені прозорі некорупційні системи вступу до вишів, державних закупівель "Prozorro", електронного декларування статків і витрат політиків та державних службовців. Зараз відбувається цифрова трансформація держави, що суттєво зменшує корупційні ризики та можливості.
Зрозуміло, що весь час система намагається відкотити та ліквідувати ці досягнення, у воєнний час мотивуючи це секретністю та військовою необхідністю.
Але зусиллями насамперед громадськості ці відкочування вдається зупинити. Не помічати цього неможливо. Особливо якщо є можливість порівняти рівень корупції та антикорупційних заходів у нас із ситуацією в інших країнах-членах НАТО, наприклад, у Румунії, в Угорщині чи Албанії. Не думаю, що ми будемо виглядати набагато гірше, але ж ці країни є членами Альянсу.
На початку наших відносин з НАТО політико-корупційні аргументи дійсно сприймалися як серйозний бар’єр на шляху до членства в Альянсі. Але з кожним роком у нас зростали сумніви в щирості цих аргументів, які ставали все більше схожими на ритуальні та обов’язкові заклинання та виглядали прикриттям небажання бачити Україну в НАТО з інших причин.
Ще раз підкреслюю позицію експертів проєкту "Інформаційна оборона" – корупція є абсолютним злом, з нею потрібно боротися, її рівень в країні неприпустимо високий, це основна загроза для відновлення країни. Але не вона головна перешкода вступу України в НАТО.
Українська влада повинна постійно жорстко боротися з корупцією, незалежно від якихось міжнародних зобов’язань, це її конституційний обов’язок перед громадянами.
Якщо ж говорити про нашу зовнішню політику, то врешті-решт ми можемо розділити два кейси – вступ України до Європейського Союзу та вступ до НАТО.
Перший виклик для нас є не менш важливим, ніж забезпечення безпеки України під натовською парасолькою. Саме на шляху до європейської інтеграції можна вирішувати проблеми судової реформи, боротьби з корупцією та створення нормального бізнес-клімату. На наш погляд, це виглядає абсолютно логічним.
Вступ до НАТО слід пов’язати з проблемами безпеки, інтеграції України до військових структур НАТО та з військово-технічним співробітництвом. Це теж виглядає абсолютно логічним.
До речі, загальнополітичні та корупційні проблеми зараз усе менше використовуються в риториці чільних посадовців Альянсу. Сьогодні їхня позиція щодо підтримки або непідтримки вступу України до НАТО базується на інших аргументах.
Третю групу аргументів умовно можна назвати безпековими. Вони концентрувалися/концентруються на недостатній суспільній підтримці вступу України в НАТО, роз’єднаності країни, наявності окупованих територій, а головне – на російсько-українській війні.
Перший з цих доводів відпав сам собою. Як ми вже писали вище, в Україні є стабільний суспільний і політичний консенсус щодо підтримки вступу нашої країни до Північноатлантичного альянсу.
Щодо окупованих територій.
У 1955 році до НАТО була прийнята Федеративна Республіка Німеччини (ФРН). Одночасно на світовій карті існувала Німецька Демократична Республіка (НДР), яка була членом Організації Варшавського договору – військово-політичного блоку, який протистояв Північноатлантичному альянсу.
Німецькі держави розглядали одна одну як непримиренного ворога, а ФРН вважала НДР окупованою територією і не визнавала окремою державою. Проблема була залагоджена лише в 1971 році, коли ФРН і НДР підписали договір про основи взаємовідносин і визнання німецько-німецького кордону. Описана ситуація майже 16 років не заважала ФРН бути членом Альянсу.
Але є один, дійсно головний аргумент, який створює, здавалося б, нездоланний бар’єр на шляху України до повноцінного членства в НАТО.
Це російсько-українська війна.
Якщо говорити про сьогодення, то в разі ухвалення негайного рішення про вступ України до НАТО на нашу країну мала б поширитися дія 5 статті Вашингтонського договору. Тобто держави-члени Альянсу мусили б узяти повноцінну участь у російсько-українській війні.
Зрозуміло, що це неможливо: до цього не готові ні політичний клас західних країн, ані громадяни держав-членів блоку. Україна це розуміє.
Якщо ж говорити про недалеке майбутнє, то лідери країн-членів НАТО перебувають у геополітичній невизначеності, коли не розуміють, яким буде світ після перемоги України над Росією, чи взагалі збережеться російська імперія та в якій формі, що буде з ядерною зброєю за поребриком.
Здавалось би, російсько-українська війна є абсолютною перешкодою для наших євроатлантичних перспектив, принаймні зараз, і серйозно підважує їх у майбутньому.
Яке рішення має ухвалити Вільнюський саміт НАТО?
Які ж рішення обговорюють напередодні Вільнюського саміту?
У порядку денному переговорів наших дипломатів з натовськими очільниками є отримання чіткого сигналу про членство України в НАТО після її перемоги над Росією та узгодження алгоритму (дорожньої карти) вступу; перетворення Комісії Україна – НАТО на відповідну Раду, що зможе приймати якісь спільні обов’язкові рішення; здобуття додаткових безпекових гарантій.
Позитивне вирішення питання вступу України до Альянсу якщо і звучить, то лише завдяки позиції наших сусідів, насамперед Польщі та країн Балтії. За інформацією заступника керівника Офісу Президента України Ігоря Жовкви, лише 20 країн-членів НАТО із 31 підтримують наш вступ до блоку. І нагадаю, що нам необхідне консенсусне рішення, тим більше, що лідер Західного світу – США – займає дуже обережну позицію.
Аналітики проєкту "Інформаційна оборона" пропонують рішення, яке може і повинно бути ухвалене на Вільнюському саміті НАТО.
По-перше, країни-члени Альянсу повинні ухвалити рішення про прийняття України до політичної організації НАТО.
При цьому, дія 5 статті Вашингтонського договору, тимчасово, до повноцінного набуття нашою державою членства у альянсі, не буде на неї розповсюджуватися.
Дозволимо вам навести історичний приклад. На початку 1966 року член НАТО Франція оголосила про вихід із її військової структури і заявила, що всі об'єкти Альянсу, а також союзних військ повинні залишити територію країни.
З цього моменту французькі війська більше не підпорядкувалися натовському командуванню. Уся американська авіація (близько 200 винищувачів-бомбардувальників) була перебазована до Великої Британії та ФРН. Протиповітряна оборона Франції була виокремлена з єдиної системи ППО Альянсу, а французький середземноморський флот був виведений з-під його контролю.
Проте Франція залишилася членом політичної організації НАТО, тобто брала участь у невійськових структурах, у гуманітарному та іншому співробітництві.
Україна може бути прийнята до політичної організації НАТО вже на Вільнюському саміті в липні 2023 року, не створюючи додаткових військових загроз для самого Альянсу.
У такому разі наша держава зможе брати участь у роботі невійськових структур НАТО, які забезпечують процес консультацій, координації та співпраці з політичних, економічних та інших аспектів безпеки, а також надають можливість співпрацювати в галузях науки, інформації, екології і реагування на надзвичайні ситуації.
По-друге, на Вільнюському саміті НАТО потрібно ухвалити чітке та однозначне рішення: Україна стане повноправним членом НАТО після перемоги над Росією.
На наш погляд, це повинна бути абсолютно чітка і зрозуміла формула, яка не повинна мати двоякого тлумачення, а сама процедура набуття членства мусить базуватися на прецедентах Фінляндії та Швеції, тобто вступ без жодних умов.
Нам не потрібен дискредитований в українському суспільстві ПДЧ, який Збройні сили виконують на полі бою.
Нам не потрібна і дорожня карта вступу із сотнями розпливчастих завдань, які іноді можуть не мати ніякого стосунку до безпекових проблем. Якщо така карта все ж буде ухвалена, то в ній мають бути визначені чіткі та конкретні кроки, які приведуть Україну до НАТО.
По-третє, на Вільнюському саміті потрібно укласти окремий договір між НАТО та Україною щодо надання додаткових гарантій безпеки нашій країні на перехідний період.
Зокрема, це гарантії економічної безпеки та макрофінансової стабільності, продовження та розширення військово-технічного співробітництва та жорсткої санкційної політики.
Ці гарантії повинні базуватися не лише на заявах окремих західних лідерів, які обіцяють допомагати нам стільки, скільки потрібно, і не лише на добрій волі наших партнерів. Ці обіцянки необхідно перетворити в чіткі норми міжнародного договору, який має бути ратифікований парламентами держав-членів НАТО.
Для України пропоновані рішення, як поспішать публічно повідомити мої колеги-політологи, недостатньо або зовсім не враховують національних інтересів України.
Для наших західних партнерів ці пропозиції – поки що фантастичний і нечуваний крок.
Але це і називається компромісом, панове.
Аналітики проєкту "Інформаційна оборона" усвідомлюють, наскільки важко буде протиснути викладене вище рішення.
Але ми вважаємо, що така переговорна позиція повинна пролунати публічно, а її елементи мають узяти на своє дипломатичне озброєння керівництво держави, Міністерство закордонних справ і Міністерство оборони України.
P.S. 27 червня 2023 року Фонд «Відкрита політика» і Київський офіс GLOBSEC за сприяння Міністерства закордонних справ України, Дипломатичної академії України, а також при партнерстві Центру східноєвропейських досліджень (Вільнюс, Литва), громадської організації «Спільна перемога», Офісу НАТО в Україні проводять міжнародну конференцію «Україна та НАТО напередодні Вільнюського саміту: від Підтримки через Перемогу до Членства».
Сподіваємося, що думки та пропозиції на підтримку вступу України до НАТО, які прозвучать на цьому заході, будуть враховані лідерами країн Альянсу під час підготовки та ухвалення рішень Вільнюського саміту.