Наприкінці 80-х років минулого століття совітська Росія була чи не найвільнішою з республік Союзу (якщо не зважати на завжди осібні країни Балтії). Тут були найпотужніші дисидентські рухи і найжорсткіша боротьба республіканських структур із загальносоюзними (особиста ворожнеча Михайла Горбачова і Бориса Єльцина добряче посприяла плюралізму в суспільстві). Тут же, хай як це парадоксально, була найбільша свобода думки і відносно помірний тиск КДБ (тогочасна приказка: «За що в Москві підстригають нігті, у Києві відрубують руку»). Нарешті, саме на московських вулицях відбувалися найбільші та найважливіші антисовітські мітинги та масові протести, зокрема, пов’язані з путчем ДКНС.
Цікаво, що певний час після остаточного скону СРСР саме Росія була лідером руху декомунізації – із забороною КПРС, перейменуваннями міст і відкриттям таємних архівів. Кремль офіційно визнав існування секретних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа та свою провину за Катинський розстріл.
Політичне життя в Росії буяло та вирувало – часто в буквальному сенсі цих слів. Небачений в історії рівень політичної конкуренції, реальний федералізм («беріть стільки суверенітету, скільки зможете»), успадковані від СРСР активи та позиції у світі – усе це грало на користь Москві. Можливо, не найбагатша, але поважна та перспективна країна з високим рівнем свобод – ось якою її бачили ззовні та зсередини.
Як дивно після цього всього спостерігати теперішню Росію – жорстко авторитарну, ворожу до всього світу, зі стрімкою деградацією та архаїзацією ледь не всіх сфер життя. Навіть уже не країну, а щось на кшталт «воровской маліни» в глобальному масштабі. І на додачу – із православно-комуністично-нацистською риторикою з уст найвищого керівництва.
Питання, коли сучасна Росія збочила з нерозвіданої стежки демократії до битого шляху авторитаризму, займало дослідників давно. Ще 1992 року колишній американський президент Ніксон і провідний совітолог Пайпс у своїх статтях попереджали про небезпеку реставрації диктатури. У 1995 році історик-емігрант Олександр Янов написав книжку «Веймарская Россия», в якій передрікав повернення авторитаризму. То коли ж ці пророцтва справдилися?
У спробах вгадати час «повороту не туди» аналітики найчастіше називали 1999/2000 роки («рязанський цукор», Друга чеченська), 2007/2008 (Мюнхенська промова, Грузинська війна), 2012-2014 (Болотна, Крим). Словом – віхи президентства Путіна. Не заперечуючи важливості саме цих дат, стверджую, що переглядати слід концепцію загалом.
На моє переконання, це не Путін звабив Росію, це глибинний російський народ породив і підтримав Путіна. Він, наче талановитий диригент, маніпулює суспільною свідомістю, але на інструментах в оркестрі грають звичайні люди. І якби зараз провести в Росії абсолютно чесні президентські вибори, свої 50-55% Путін на них отримав би. І не тільки тому, що вбив або вигнав усіх можливих конкурентів, але й тому, що чимало простих росіян реально вірять у його маячню про Захід, «скрєпи» та Україну.
Таким чином, не Путін, захопивши підступно квітучу країну, перетворив її на Мордор, ні. Він потрапив на вершину влади саме тому, що російське суспільство в 1999 році вже було глибоко хворе і готове віддатися диктатору.
Історія вже знала подібні випадки – в Італії, Німеччині та Португалії. Економічний крах, розчарування в демократії та солодкий популізм привели до влади не одного тирана. І Росія не стала винятком. Але якщо Путін – це симптом, а не хвороба, то хто ж тоді вірус? Через кого Росія захворіла на авторитаризм?
Через Єльцина.
Якби я хотів проілюструвати п’єсу Шварца «Дракон», то не зміг би підібрати кращого персонажа. Виходець із номенклатури, він зміг кинути виклик і вищому керівництву, і самій системі, а тоді, спираючись на справді народну популярність, вийти переможцем. Він сприяв розпаду СРСР і визнав незалежність України. Він мав усі шанси увійти в історію лицарем у білих обладунках.
Однак від перемоги над Драконом до перетворення на Дракона минуло лише три троки (хоча й до того були тривожні дзвоники: війна в Придністров’ї, тиск на Україну в питанні Чорноморського флоту). І восени 1993 року президентські сили взяли штурмом опозиційний парламент. Я не захищаю те збіговисько комуно-нацистів, які заперечували приналежність Криму Україні й оголошували Севастополь російським містом. Просто історія вчить: хай краще парламент переможе короля, ніж навпаки.
Вигравши ту громадянську війну в мініатюрі, Єльцин переписав конституцію, ставши некоронованим монархом («суперпрезидентська республіка»). По суті, Росія вийшла першу розвилку, назавжди з’їхавши з дороги «до демократії» на дорогу «до авторитаризму». Безпосередніми наслідками перемоги Єльцина, які водночас закріпили її результат, стали Перша чеченська війна 1994 року та президентські вибори 1996 року – з неймовірними на ті часи маніпуляціями у ЗМІ та фальсифікаціями. Тодішній очільник Кремля чудово розумів, що поразка стане йому вироком за бійні в Москві та Грозному, тому вдався до застосування адмінресурсу і пішов на угоду з олігархами. Перемога над Зюгановим знаменувала остаточне злиття влади і великого капіталу в Росії.
До речі, і призначення «прєємніка» Путіна – цілком на совісті єльцинської «Сім’ї». Це був останній, цілком логічний і майже невідворотний етап розвитку раннього російського авторитаризму. Єльцин фактично продав Росію чекістам в обмін на гарантії собі та близьким. До речі, всі можливі наступники: Путін, Примаков, Степашин – походили зі спецслужб. По суті, вже 1999 року Росія була приречена.
Примітно, що протилежним шляхом пішла Україна – там після політичної кризи та дострокових виборів 1994 року чинний президент Леонід Кравчук поступився місцем Леонідові Кучмі, що знаменувало розходження політичних траєкторій двох сусідніх країн. Далі ми рухалися – невпевнено і з відкочуванням назад – до демократії, росіяни – до авторитаризму.
Однак сама по собі суперпрезидентська республіка – не конечне зло. Є два види авторитаризму – просвічений та архаїчний – і відрізняються вони часом не менше, ніж диктатура і демократія. Південна Корея кілька десятиліть після війни була авторитарною; не можна назвати вповні демократичними сучасні Туреччину та Сінгапур. Однак при владі в них перебували здебільшого не просто автократи, а просвічені автократи, які бачили потребу в модернізації очолюваних ними країн. Через різні стартові умови шляхи їхнього розвитку були не однаковими, але в усіх випадках прогрес очевидний. До речі, саме таким просвіченим тираном у Росії був Петро І.
Але можлива й архаїчна диктатура, сенс якої – зберегти все «як було», а то й відкотитися в минуле. Найяскравіші приклади – Північна Корея, Іран та сучасний Афганістан. Будь-яка модернізація для цих режимів означає послаблення влади, тому політичний та економічний розвиток цих країн штучно припиняється, а в культурній сфері розвертається назад.
Отже, і перед Росією була така розвилка – на який саме шлях авторитаризму стати: просвічений чи архаїчний. Обрання президентом саме Путіна – з його чекістським і бандитським бекграундом – схилило шальки терезів на користь другого варіанта. Про це свідчать і злочини перших років правління, і нелюдська байдужість до населення ("Курськ", "Норд-Ост", Беслан), і повернення частини совітської державної символіки.
Однак якби макроекономічна ситуація склалася по-іншому, можливо, курс цього нового Стерничого був би інакшим – м’якішим, обережнішим, прогресивнішим, врешті-решт. Але від самого початку 1999 року майже до кінця 2008 року ціни на нафту у світі перли вгору (крім двох короткочасних винятків) небаченими в історії темпами. Навіть нафтова війна арабських країн проти Заходу в 70-х роках не спричинила такого бурхливого зростання цін. А одним з головних бенефіціарів цього процесу був саме Путін. У рекордні строки розгромивши опозиційні ЗМІ та «націоналізувавши» (тобто поклавши собі до кишені) нафтогазовий сектор (ЮКОС, показова розправа із Ходорковським), Путін почав одноосібно розпоряджатися просто захмарними коштами. Грошей стало так багато, що вистачало на все – і на найдорожчі у світі яхти, і на подачки населенню. Ніколи за 500 років середній росіянин не жив так добре, як за раннього Путіна.
І це, зрештою, зіграло з Росією злий жарт. Якби цього рогу нафтового достатку не було, якби довелося тісніше інтегруватися в міжнародний розподіл праці та давати більше економічних свобод населенню, авторитаризм у Росії міг би стати інакшим. Не обов’язково – Північна Корея живе в убозтві вже 70 років, а реформ не видно, – але можливо. Однак здатність тринькати гроші направо і наліво, та ще й утримувати десятки мільйонів патерналістськи налаштованих бюджетників, призвела до переходу Кремля на рейки жорсткого авторитаризму. Мюнхенська промова 2007 року просто засвідчила проходження цієї другої розвилки – Росія остаточно і безповоротно взяла курс на минуле.
Спочатку претензії на окремий полюс багатополярного світу. І те, що Кремлю вибачили вторгнення в Грузію, показує, що своєї мети він досяг. Увесь цей період у Росії функціонував «гібридний режим» – усі знали, які справи насправді, але вдавали, що все за законом. Навіть рокіровочку Путіна на Медведєва здійснили.
Потім сталася Болотна – Путін злякався повторити долю Каддафі і почав закручувати гайки. Звідси вторгнення в Крим і на Донбас, а згодом – у Сирію. І хоча цього разу реакція Заходу була серйознішою, Путін усе одно вважав, що всіх переграв.
Нарешті, дворічне сидіння в ізоляції в бункері настільки спотворили його картину світу, що він ухвалив самовбивче рішення вторгнутися в Україну. Архаїзація режиму набула абсолютних і невідворотних форм.
Але все це лише наслідки тих двох поворотів, які Росія здійснила «не туди». Якби Єльцин програв парламенту 1993-го, якби призначив наступником не Путіна або на того не пролився нафтовий дощ – усе могло бути по-іншому. Та інерція мислення більшості росіян, включаючи еліти, структура економіки та безліч інших речей, сукупно називаних «історичною колією», далися взнаки. На першому повороті Росія пішла від демократії до авторитаризму, на другому – вибрала архаїчний деспотизм замість модернізаційного.
Але часу на третій поворот уже не буде. Машина втратила керування і мчить у прірву. Поразка Росії вже відбулася, питання лише в тому, коли це усвідомлять у Кремлі та на останній російській кухні.
А потім, розгрібаючи завали на місці трощі, нехай не звалюють усю провину на самого лише Путіна.
Бо на шлях катастрофи росіяни звернули задовго до нього.