61 – заповітна для будь-якого претендента на посаду прем'єр-міністра Ізраїлю цифра. Саме стільки голосів депутатів потрібно у 120-місному Кнесеті для формування правлячої коаліції. Років сорок тому дві провідні партії країни збирали на двох 80-85 мандатів, але сьогодні політична карта більш строката. У перегонах брали участь 40 партій і блоків, 10 з яких подолали електоральний бар'єр, що, попри неодноразове підвищення, все одно залишається низьким – 3,25%.
Цю строкатість ізраїльського суспільства цілком відображав «уряд змін», що поєднав поміркованих правих і вкрай лівих, світських і традиціоналістів, релігійних сіоністів і арабських націоналістів. Коаліція проіснувала трохи більше ніж рік і розпалася багато в чому через неможливість забезпечити злагоджену роботу.
Не так сталося, як гадалося
Усі передвиборчі опитування демонстрували, що вчорашня влада отримує менше мандатів, ніж блок «тільки Бібі» (як називають в Ізраїлі Нетаньягу. – Ред.), але до останнього залишалася надія, що й експрем’єру не вдасться зібрати під свої прапори 61 депутата (з вкрай лівим арабським списком «Хадаш-Таал» ніхто об’єднуватися не збирався). Власне, правий блок «Лікуд» під керівництвом Бібі отримує лише 31 мандат, натомість його природні партнери – праві радикали з «Ціонут а-датіт», вірогідно, візьмуть 14 місць, а ультраортодокси із ШАС та «Яадут а-Тора» – 11 і 9 мандатів відповідно. Що загалом дасть 65 голосів.
Головна партія коаліції, що йде у небуття, центристська «Єш атід» змогла провести 24 депутатів – очевидний успіх порівняно з нинішніми 17, але недостатній для формування парламентської більшості. Тому що колеги з правоцентристського «Державного табору» змушені задовольнятися 12 місцями, ліва Партія праці отримала лише 4 мандати, а лівий блок МЕРЕЦ (за даними на ранок 3 листопада) взагалі не долає електоральний бар'єр. Зовсім погані справи у головної «репатріантської» партії країни «Наш дім Ізраїль» – із семи місць вона скотилася до п'яти.
До речі, вихідців з колишнього СРСР у цьому Кнесеті буде небагато – три депутати від «Єш атід», три від НДІ (включно з незмінним головою Авігдором Ліберманом), уродженець Харкова Зеєв Елькін у «Державному таборі» і Юлій Едельштейн, який народився в Чернівцях і займав колись у списку «Лікуду» друге місце, але опустився на скромне 18-те. Кажуть, найбільша партія Ізраїлю в цю кампанію навіть не мала «російського» штабу, що показово. Усього вісім депутатів зі 120. При тому що електоральна вага виборців-репатріантів різних хвиль із СРСР і колишніх республік становить не менш ніж 12-14 мандатів.
Український контекст
Не можна сказати, що під час виборчої кампанії війну, що її розпочала Росія проти України, було проігноровано. Згідно з опитуваннями, проведеними ще в березні, 76% ізраїльтян підтримують нашу державу, 10% симпатизують Росії (серед ізраїльських арабів ця частка сягала 35%).
З того часу підтримка тільки зросла – десятки тисяч ізраїльтян активно донатять на потреби ЗСУ, а проукраїнські мітинги легко збирають до 20 тис. учасників, тоді як на проросійські заходи приходять до 150 осіб. При цьому 41% ізраїльтян, попри все, проти постачання зброї Україні, 38% вагаються, і лише 21% схвалили б такий крок. Причини такої обережності багаторазово описані (вплив РФ у Сирії, де ізраїльські ВПС мають свободу дій) та є темою окремої статті. Хоча риторика (і дії) перших осіб Ізраїлю стають дедалі більш проукраїнськими. Зрозуміло, що обіцянка Біньяміна Нетаньягу, який мовчав сім місяців, у разі перемоги на виборах «зважити питання» постачання Києву озброєнь – не більше ніж передвиборчий трюк, але досвідчений політик уміло вловлює тренди.
Утім українська проблематика посідала в передвиборчій кампанії далеко не головне місце. Далі на нас чекає офіційне оголошення результатів, після чого президент Ізраїлю доручить лідерові однієї з партій (як правило, тієї, що здобула найбільшу кількість мандатів) сформувати коаліцію. Мало хто сумнівається, що цим лідером буде Біньямін Нетаньягу. Як зміна влади позначиться на українсько-ізраїльському діалозі?
Кого обере Бібі
Не секрет, що Бібі має довгу історію теплих відносин з Путіним. Вони зустрічалися багато разів, а 2018-го прем'єр Ізраїлю став одним з небагатьох (на пару з президентом Сербії) закордонних гостей на військовому параді 9 травня, що пройшов на Червоній площі.
Ізраїльтянам пам'ятні й величезні бігборди кампанії «Нетаньягу. Інша ліга», де лідера «Лікуду» зображено в потисканні руки Володимиру Путіну (на двох інших плакатах прем'єр-міністра зняли з Дональдом Трампом і Нарендрою Моді).
Уже цього року як глава опозиції Бібі звинуватив уряд Ізраїлю в погіршенні відносин з Росією. Незадовго до цього колишній депутат від «Лікуду» Оснат Марк назвала РФ «найкращим союзником» Ізраїлю, щоправда, схаменувшись, швидко видалила свій пост. Водночас більш відомий партійний важковаговик, ексглава МЗС Ісраель Кац, пообіцяв, що в разі повернення «Лікуду» до влади відносини з Путіним покращаться. Чи так це насправді – сказати складно. У праворелігійному таборі, згідно з опитуваннями, підтримують Україну трохи менше, ніж у середньому в Ізраїлі, хоча багато проукраїнських активістів родом з колишнього СРСР – люди правих поглядів.
Однак річ навіть не в тому, що для умовних «традиціоналістів» своя (ізраїльська) сорочка ближча до тіла, ніж для умовних «космополітів». Незважаючи на особисті симпатії та антипатії Нетаньягу, він досить раціональний, щоб не загравати з Росією. На відміну від італійця Берлусконі, який доречно і недоречно розповідає про свою дружбу з Путіним, а потім довго виправдовується.
Проте про основні контури зовнішньої (зокрема української) політики Ізраїлю можна буде говорити лише після формування нової коаліції. Яка навряд чи протиставить себе першому (читай, цивілізованому) світу, частиною якого вважає себе Ізраїль.