Перший дзвінок
Літак, що летів з Росії з українськими військовими і цивільними на борту, приземлився у Білорусі. До омріяної свободи залишалося зовсім трохи – тривав 73-й обмін, коли додому мали повернутися 182 українці. Але замість того, щоб видихнути, Микола майже панікував:
– Нас викликали по прізвищах, усіх перелічили, а мене все не називають. Бачу, що вже догортали список до кінця, 181 людину назвали, мене – ні.
“А, ось ще один”. Прізвище 24-річного хлопця вигукнули останнім. Нарешті можна дихати.
Далі автобус, в якому чекали два пакети-подарунки на згадку про Білорусь – в одному перловка, тушківка, гречка, солоні огірки, в іншому печиво, шоколадка, газована вода, і паска. Мабуть, вона так і зостанеться першим смаком свободи.
– Медова. Яка ж вона була ніжна! – сміється Микола.
І от це сталося: він перетнув кордон, опинившись на українському боці, а в голові лише дві думки: “що далі, куди?” та “треба подзвонити мамі”. Друге було важливіше, про решту можна подумати потім. Телефон знайшов у водія мікроавтобуса, який мав везти цивільних, набрав номер, який добре пам’ятав. Не встиг сказати і слова.
– Коля, я знаю, це ти.
Валентина вже два дні сиділа на валізах, готова будь-якої миті зірватися до сина. Це була їх перша розмова, відколи з Миколою урвався зв’язок за кілька днів після звільнення Херсона.
Читайте такожЖиття завдовжки понад дві тисячі кілометрів, 3,5 року та повернення додому. Історія звільненого з полону Сергія Ахметова
Небезпечне місце
На руках квитки на концерт удома на 24 лютого 2022-го. В Херсон Микола повернувся ненадовго, розважитися, послухати музику і назад. Після закінчення навчання на товарознавця в херсонському училищі в грудні 2021-го, він переїхав у Вінницю до подруги, де влаштувався на роботу до місцевої піцерії. Кулінарія завжди його приваблювала.
– Не було жодного передчуття біди. Напередодні в Херсон приїхав ще й дядько з Новотроїцького на операцію. А на ранок, тільки прокинулися, вже всюди читали новини про напад. У Чорнобаївці, яка неподалік, були прильоти.
До лікарні вони все ж поїхали, проте всі планові операції скасовували. В закладі готувалися приймати поранених військових.
– Ми одразу тоді побачили і поранених, і нашу техніку. Все навалилось: кіпіш, сирена. Взагалі не вірилось, що це відбувається насправді, – каже Микола.
Родині пропонували прихисток у Черкаській області, але дістатися туди видавалось чимось недосяжним. Власного транспорту немає, а тут ще й чутки про обстріл цивільних машин. І головне. Батько Миколи – колишній військовий, учасник АТО, тож будь-який російський блокпост перетворювався для нього фактично на рулетку.
Тоді в окупації Микола найбільше хвилювався за тата, особливо коли російські військові почали ходити по будинках. А Валя боялась за обох.
– Виїжджати чоловікові було дуже ризиковано, самого я би його не лишила, – каже вона. – Постійно був страх, що хтось може здати. Тому старалися ні з ким не конфліктувати, щоб хлопці менше виходили на вулицю. Бо тут різні були – і кадирівці, і буряти, але самі кончені – “денеерівці”. Таке враження, що вони готові були всіх нас розстріляти. І я дякую знайомим, сусідам, які допомагали і завжди попереджали про обшуки.
До них додому приходили тричі і кожного разу чоловік встигав сховатися. Так само Валентина старалась постійно бути біля сина, просто тому що окупаційні війська могли схопити будь-кого.
– Одного разу ми їхали до бабусі в сусіднє село і на блокпосту автобус зупинили “денеерівці” для перевірки документів. Вони знали, що до нашої ID-картки має бути папірець з пропискою, почали вимагати. Ну а ми в принципі його з собою ніколи не носили. І от Колю ледь не забрали тоді. Втрутились люди з маршрутки, почали казати, що знають його, що він їде до бабусі, просили відпустити, – розповідає Валентина.
Через страх за сина, через обстріли, які посилились восени, вона запропонувала йому поїхати до її матері в Новотроїцьке на лівому березі. По-перше, в селі було тихо, по-друге, безпосередньо в ньому не стояли російські війська. До того ж там своє господарство. Окупація навчила їх прораховувати кожен крок і здавалося, що це кращий варіант, ніж залишатися поблизу Херсона.
– Це було в жовтні. Наші звільняли село за селом. Я думала, що Коля пересидить там небезпечний період, поки не звільнять і лівий берег. Але сталося не так, як гадалося.
Читайте такожДруга спроба. Уряд змінив підходи до допомоги цивільним, які пережили полон. Що наразі з того виходить
Пошуки
Микола виїхав у Новотроїцьке з компанією знайомих. Усі разом вони орендували будинок, господарі якого виїхали.
– Вже на місці я планував допомогти нашим. Мене попросили сфотографувати точку, де переправлятимусь на лівий берег, роздивитися навкруги і передати цю інформацію, – каже він.
Микола познайомився з українським військовим ще у Херсоні і той знову вийшов на зв’язок з хлопцем якраз за кілька днів після деокупації міста.
– Я відправив йому фото, трохи розповів про місце. А вже за хвилини дві до будинку увірвалися російські військові. Одразу мордою в підлогу: “Где телефон?”.
Микола і досі не знає, чи то був збіг, чи ні, адже розповів про свої плани передати дані одній з дівчат, з якою приїхав в Новотроїцьке. Так чи інакше зрештою Микола та його друг опинились в Генічеську на базі відпочинку “Прибій”, де росіяни утримували викрадених цивільних та захоплених у полон військових.
На допиті хлопця не чіпали, проте розпитували, як потрапив на лівий берег, де взяв контакти, навіщо пересилав фото. Він вигадав, що коли переправлявся з правого берега, випадкового перестрів українського військового. Що у нього на правому березі залишилися батьки і вони просили показати їм про всяк випадок місце, де він переправився. Цю легенду Микола розповідав на всіх наступних допитах. І тоді, коли вночі до нього прийшли двоє з ФСБ.
– Один дістав пістолет: “Будем тебя на расстрел вести”. І повели в бік моря. Я тоді сприйняв це серйозно, ніби так і станеться. Поки йшли, навіть вже змирився. Але вони довели мене до крайнього будиночка і знову почали розпитувати, як я опинився на лівому березі. Не били, але той, що з пістолетом, то діставав патрони, то вкладав назад, то пересмикував, то зводив курок: “Может, тебе ляжку прострелить, будешь лучше говорить”.
Після майже місяця на базі відпочинку, де людей все більшало і більшало, Миколу разом з іншими доправили до Севастополя. Це було нахімовське училище, де бранцям сказали, що тут військова поліція, яка охороняє військовополонених і звідси вони поїдуть на обмін. У Севастополі Микола застав два таких. Та не потрапивши в жоден, на черговому допиті спитав, що буде з тими, кого не обміняли. У відповідь почув: для вашої безпеки до кінця спецоперації залишатиметесь на території Росії.
Валентина забила на сполох одразу ж, як син перестав виходити на зв’язок. Ну бо не було такого, щоб він мені не передзвонював, каже вона.
– Зателефонувала сестрі, брату і вони зізналися, що Колю забрали кацапи. Боялись мені сказати про це одразу... Мама поїхала в місцеву “міліцію”, написала заяву, зверталась до окупаційної прокуратури. Нас постійно дурили: то його на тиждень забрали і він проходить фільтрацію, то на 15 днів, то на місяць. Родичі навіть їздили на Арабатську стрілку, бо їм розповіли, що там можуть тримати полонених. Коля на той момент був там, але їм про це звісно ніхто не сказав, навпаки виганяли. А коли моя сестра вкотре приходила в поліцію, погрожували, що якщо ще раз її побачать, то і її закриють, – розповідає Валя.
Тим часом вона знайшла юриста, який допомагав розсилати звернення в усі можливі органи на тому боці, аби дізнатися, де її син. І одного дня Валя таки отримала відповідь: Миколу забрала контррозвідка, його звинувачують у здачі позицій російських військ, і що він в Криму.
Тільки за півроку після зникнення Міжнародний комітет Червоного Хреста нарешті підтвердив, що Микола перебуває в полоні.
На початку 2023-го його перевезли у Волгоградську область в камишинське СІЗО №2. Про це Валя дізнається від тих, кого вдалося звільнити з полону.
Читайте такожМайже весна. Історія про сім років украденого життя
Постраждають всі
Слово “прийомка” Микола вже чув. Якийсь час з ними був чоловік, який мав такий досвід, тож розповідав, на що можна чекати. Та одна справа почути, інша – пережити.
– І ось нас привозять в СІЗО, а тут живий коридор і кожен хоче тебе чимось вдарити – у когось дубинка, у когось шокер, у когось собака. Далі всіх закинули в порожню камеру і висмикували по одному. Мене повели в лазню, роздягнули, побуцали, сфотографували з табличкою, медик записав, чи є якісь хронічні захворювання, підстригли. Відправили купатися, але це було нереально, бо лився окріп. Потім поставили до стінки, і я слухав, як за нею кричать.
Поки його самого не завели в те приміщення і дозволили відкрити очі.
– Бачу – ліворуч чоловік із шокером, праворуч – інший тримає черевик. Він почав мене бити каблуком у груди. Я впав у такий ступор, що практично нічого не відчував. Він б'є, б'є, б'є, а потім раптом питає: “Ты что, вообще ничего не чувствуешь? Хотя бы сделай вид, что тебе больно”.
Микола зойкнув і нарешті це припинилось. Коли його вивели з лазні, на вулиці на парапеті лежали речі – натільна білизна і верхня роба.
– Один мені каже: “Одевайся. У тебя есть 30 секунд. Если не успеешь, будешь получать”. І бере милицю. Тільки я почав одягатися, а він: “Я тебя немного подгоню” і почав лупцювати.
На ранок п’ятьом новеньким шостий сусід пояснював правила, яких вони відтепер мають дотримуватися: не розмовляти, не ходити по камері, крім як в туалет, не сідати на ліжко, не сміятися. Інакше покарання. Після підйому і відбою треба співати російський гімн, а протягом дня пісні типу “Катюша”, “День победы”, “Я русский”.
– І ми співали. Вишикувалися в лінію, дивилися у камеру відеоспостереження в кутку, щоб бачили чергові. А вони дзвонять у домофон і кажуть: “Почему ты не поешь”. Ми такі: “Та ні, він співає”. “Нет, не поет, я все видел”. Ну і змушують присідати чи відтискатися. У них такий принцип: косячить один, страждають всі.
Перші два місяці були особливо важкими. Тим паче що тюремники постійно вигадували щось нове. Найжорстокіші речі відбувалися в лазні, куди полонених водили раз на тиждень.
– Приміром, спочатку ми просто ходили зігнуті. Потім вони вирішили, що руки мають бути в замку. І якщо побачили, що в когось не так – в лазні постраждаєш. Йдеш гуськом один за одним. Відриваєш голову від заду товариша, – битимуть. Хтось підвів голову, не так виконав команду, упустив мило під час купання, повісив куртку за комір, а не за петельку, чирканув рукавом по підлозі – все, хана.
Фактично будь-що могло закінчитися знущанням.
– Підйом о шостій, вмився, заправив ліжко. За день шість зарядок – робиш двісті присідань і маєш гучно кричати “раз-два-три”. Наглядачу здається, що хтось не надто старається, карають усіх. Після зарядки сніданок – поки чекаєш, коли дійде черга до твоєї камери, можна перекинутись словом, бо в цей момент відеокамера не бачить обличчя.
І так день за днем.
Валя збирала новини про Миколу по крихтах.
– Три з половиною роки я не випускала з рук телефон. Бувало заряджала його по три-чотири рази на день. Це зараз, коли Коля вже повернувся, то за півтора місяці я примудрилась тричі забути його вдома. Чоловік сварив: та залиш ти його в спокої. А я не можу, навіть вночі прокидалась і одразу дивитись інстаграм, телеграм, вайбер, фейсбук, раптом якісь новини.
Коли Валентина дізналась від військового, який повернувся додому, що Коля в камишинському СІЗО, то приєдналась до “камишинської” групи.
– Тільки обмін, я питаю про сина, чекаю, коли хлопці, яких звільнили, напишуть, кого бачили, чули. Хтось бачив Колю на прогулянці, хтось в камері. Я обережно питаю, як здоров’я. Це найперше. Як емоційний стан. Мені завжди казали, що Коля на позитиві, всім допомагає. Навіть коли його били, так що капіляри в очах лопалися, він повертався в камеру і усміхався. Він не опускав руки і чекав на обмін. Думаю, тому що знав, я боротимусь, і не сидітиму просто так на місці.
Зрештою все, що вона знала про сина в полоні, – це та інформація, яку добула сама, відшукуючи звільнених, які його бачили.
– Мені якось подзвонили з Червоного Хреста, питають, чи є якісь новини про сина. Я кажу: “У мене є. А у вас?”. – “Ні, на жаль, немає. А ви можете поділитись інформацією?”. Вони навіть не сказали, що відвідували СІЗО, в якому був Коля! Я одразу зрозуміла, що це не та організація, яка мені допоможе. Ви робіть свою справу самі, а я буду рухатись, хоч повільно, але в тому напрямку, в якому треба, і робитиму все, щоб мій син повернувся додому.
Коли Миколу звільнили, то він вагався, чи можна розповідати мамі про те, що з ним відбувалось.
– А вона мені каже: “Я знаю, що тебе били тоді-то”.
І переповідає випадок, коли після чергового побиття в нього так набрякли ноги, що почала рватися шкіра від надлишку рідини.
– Ой, та там така фігня вийшла. Ми мали вишикуватися, щоб піти на прогулянку. Обхід неочікувано почали з нашої камери і ми не встигли стати правильно. Я тоді був черговий, відповідав за всіх. Коли запитали, чому не вишикувалися, я, як мені здалося, сказав нормально: як встигли, так і вишикувались. Але їм не сподобалося. В лазні мене і побили за це, а потім змусили присідати три тисячі разів. Але то не найбільше було. Одного разу ми присідали, мабуть, близько десяти тисяч разів.
Того дня в камерах проводили обробку від корости і бранці, почувши попередження, мали роздягнутися.
– У нас шуміла вода, ми не почули, а спецпризначенець був не в настрої: “Раз не услышали, значит будете приседать. Я скажу, когда хватит».
Присідали з четвертої і до десятої вечора.
Коли Микола звернувся по медичну допомогу, бо рани на ногах після побиття почали гноїтися, його побили ще й по дорозі до медика, – якось не так відповів. Валя знала і про це.
Читайте такожБандит з блакитними очима. Крим — Кринки — Київщина: як це — вивезти коня з окупації
Червоний Хрест, книжки і перевірки
Поки вона жила пошуками, перші пів року Микола жив спогадами.
– Багато про що встиг за цей час подумати. Згадував всі моменти життя. І спочатку воно якось допомагало. А потім здавалося вже, ніби і не було нічого з тих спогадів насправді. Ніби просто як фільм, який ти колись подивився.
Приблизно за рік на порятунок прийшли книги, які весь час до того були під забороною. У СІЗО приїхали представники Міжнародного комітету Червоного Хреста і привезли “Володар перснів”, “Гобіт”, “Робін Гуд”, “Маленький принц”, “Пригоди Еміля із Льонеберги”, оповідання Джека Лондона. Спочатку дозволили читати по одній книжці на камеру. Потім почали давати бібліотечні з самого СІЗО.
– В основному це була совєччина. Всіляка історична література – про революцію, велику вітчизняну війну, про полководців, генералів. Хоча іноді траплявся, приміром, Дюма. Але це була розрада.
Книжки не тільки читали. За відсутності годинників по них визначали час: десять сторінок – півгодини, двадцять – година.
– Ми ж там, як читали, по 50 сторінок кожен. Прочитав пів сотні сторінок, передаєш книжку далі. Був випадок, коли знайомий намагався скоїти суїцид. То в камері влаштували чергування і орієнтувалися знов же по книзі. Один прочитав п’ятдесят сторінок, розбудив наступного і так до ранку.
Спроби самогубства були постійно, каже Микола. В якийсь момент навіть встановили жорсткі правила сну: ковдрою з головою не накриватися, лежати тільки на спині, руки на ковдрі, ковдра по груди. При цьому денне світло горіло цілодобово. Так тривало пів роки. Перший місяць Микола майже не спав, але зрештою пристосувався навіть до цього.
А в 2024-му до СІЗО завітала московська перевірка.
– Вони там всі перелякалися. Одразу гімн прибрали. Ми його тільки слухали, але не співали. Труси видали, шкарпетки, які до того лежали в шафці для виду.
Перевірили вагу і зріст, всім зробили флюорографію і на наступний же день в окремі камери відселили тих, у кого був туберкульоз. До того людині робили рентген, коли вона вже починала кашляти кров’ю. В якийсь момент в закладі було 36 хворих з 380-ти. І найбільше смертей було саме через цю хворобу, каже Микола. А за кілька місяців змінили і самого начальника СІЗО.
Тоді в закладі збільшили норму харчування: супу насипали тепер не пів черпака, а повний. Навіть почали давати свіжу цибулю, хоча тривало це недовго. І нарешті з’явились прогулянки.
– Бо при попередньому це було так. “Что, вас гулять водят?”. Ми: “Так точно”. “Каждый день? По скольку?» «По годині до обіду”. Але насправді ніхто нікуди ходив. Потім нам якось в камеру принесли порожні бачки. “Вы ж знаете, что вам каждое утро дают кипяченую воду?” “Ні”. “В смысле не знаете? Вот же бачок с кипяченой водой стоит». Воду ми пили з крану.
Згодом після ще однієї перевірки, коли перевіряючі виявили сліди побиття на бранцях, в закладі запровадили ранковий тілесний огляд. Але насправді це не рятувало. Просто наглядачі ретельніше обирали місця для ударів, приміром, ставили на коліна і били дубинками по п’ятках. Або просто писали, що людина-порушник і не дотримувалась правил установи.
– Медичну допомогу надавали. Але виходило так, що калічать, а потім кажуть: “Мы же вас лечим-лечим, а все болеете и болеете”.
Читайте такожЧекай, рибо, чекай. 600 днів дружини "азовця"
Що тримало
У полоні Миколі допомагало кілька речей. Як не дивно, слова слідчого у Севастополі, що він тут до кінця спецоперації. Ще тоді Микола почав налаштовувати себе не чекати на швидке звільнення.
– У Камишині я побачив стільки людей, які впадали у відчай. І розумів, що це накручування ніяк не допоможе. У мене там був знайомий, з яким ми перетинались на прогулянковому майданчику, а в 2026-му вже в камері. То він казав: “Чесно, ти не міняєшся. Як був веселий, так і залишився. Весь час усміхаєшся”. А що печалитися? Годують, не вбивають, нормально. Навіть коли мене били. Вони поб’ють, поб’ють, потім заспокоюються. Їх навпаки заводило, коли люди кричали, просили. Я і справді не можу сказати, що полон сильно змінив мене. Ну може я трохи інакше почав дивитися на життя. Може, тепер думаю, що треба бути обережнішим з людьми. Знаєте як: довіряй, але перевіряй.
А ще він знав, на нього чекає мама і він не може її засмутити тим, що вийде пониклим та загубленим.
Що підтримувало тоді саму Валю?
Чоловік. Він привів її до тями, коли в перші пів роки вона майже перестала їсти і дуже схудла. А ще слова одного зі звільнених хлопців про те, що її син знає, що мати за нього бореться.
– Хоча морально мені було дуже важко, я ніколи не казала, що більше не можу. Бо знала, що Коля чекає допомоги від мене. І там у полоні в них ніхто не питає, хочеш ти чи не хочеш. А якщо у мого сина немає такої можливості здатися, то і я не маю права сказати, що не хочу, чи я втомилась.
Просто день за днем робила все, що тільки було доступно.
– Адвокат сказав якось, що мусимо, бо не знаємо, де вистрілить.
І якщо спочатку Валя шукала сина через групи військових та їхніх родин, то згодом за порадою приєдналась до громадської організації “Цивільні в полоні”. Хоча насправді до всіх громадських організацій, які так чи інакше були дотичні до допомоги родинам цивільних у полоні. Три-чотири рази на місяць дзвонила в Червоний Хрест, їздила на спільні та особисті зустрічі в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, зверталась до омбудсмана, голови ГУР.
Здавалося, що це нескінченний марафон: двічі їздила у Ватикан, зустрічалась з Папою Римським, відвідувала посольства Катару і Туреччини, виступала в італійському парламенті, була на всіх можливих акціях-нагадуваннях про цивільних, яких викрала Росія, погоджувалась на всі інтерв’ю. Навіть пригадати все неможливо.
– Через всіх намагалась достукатися. Просила допомогти нам знайти механізм, як повернути цивільних. Бо вони не військовополонені, їх міняти не будуть. Пішло багато зусиль тільки на те, щоби ми достукались до своїх же, і вони почали згадувати про цивільних. Це виснажувало найбільше, коли про них мовчали. Ми просимо говорити, говорити, ще раз говорити. Пам’ятаю, як на зустрічі в Італії український омбудсман привітав родини військовополонених і знову жодного слова про цивільних. А нічого, що я, представниця цивільних, там була?
Хочеш на обмін?
Того дня черговий раптом зацікавився зовнішнім виглядом Миколи: розпитував, чи немає синців, чи підстрижений, що з одягом. На словах про порвані штані, наказав помінятися з кимось в камері, “чтобы был красивый”.
Микола все думав, куди його збираються викликати і до чого готують. А на ранок був традиційний тілесний огляд.
– Коли я крутився, то подивився, щоб не зачепити товариша. Черговий це помітив: “Почему глаза открыты? Ты же знаешь, что нельзя”. Дав два потиличника, а тут ще спецназівець поруч: “У нас сегодня баня, я с ним там поговорю”.
По дорозі в лазню до Миколи знову причепилися: мовляв підняв надто високо голову. І почалося.
– Підійшов спецназівець, б’є по потилиці, по ліктях і повторює: “Зачем? Зачем? Зачем? Зачем?”. У мене шок, я намагаюсь щось пояснити, а мені: неправильна відповідь, може придумаєш щось нормальне.
Коли забої набули синюшного кольору, Микола нарешті дізнався, чому його запитували про зовнішній вигляд: він мав на камеру розповісти, як добре живеться в СІЗО. Конвоїр, який супроводжував його і побачив наслідки “гарного поводження”, тільки і зміг мугикнути “блин, ну ты что, не знал, что нужно закрывать глаза”. Але пропагандистську зйомку відміняти не стали. Розповідаючи про хороше ставлення до ув’язнених, Микола ще не знав, що зовсім скоро почує, те, що чекав вже понад три роки.
Того ж вечора в камері з домофону знову пролунало його прізвище.
– Щербина?
– Я.
– Хочеш на обмін.
– Так, звісно.
Йому принесли поміряти військову форму, що означало або обмін, або етап. Тоді все і стало на свої місця. Незадовго до цього несподівано покращилося харчування: в’язням раптом почали давати зранку гарячий чай, а на обід гарячий кисіль. Микола не розумів, звідки така щедрість. Ще й книги міняли раз на тиждень, хоча раніше треба було допроситися.
– Навіть приїхав начальник СІЗО. Дивиться на нас, каже, це ж ви як додому потрапите, то будете розповідати, що вас тут б'ють-вбивають, не годують, не лікують, зарядку змушують робити.
Зрештою ті синці і правда ледь не коштувати Миколі свободи. Після медичного огляду його вже не спішили відпускати: “Может тебя оставить, а то и правда подумают, что бьем”.
Микола вперше просив: не треба, я додому хочу. Зрештою його долю вирішував начальник СІЗО.
– Знімає з мене шапку, питає, що це на потилиці? Кажу, вдарився. Він мовчить, а потім: “Вот дурак, ложився спать і об дужку кровати стукнулся”. “Так і було”. Після цього я нарешті відчув полегшення.
Читайте такожІ хай полон не розлучить нас. Історія одного подружжя військових
Вдома
Повернувшись додому, Микола почав переглядати новини, аби надолужити те, що пропустив.
– Зрозумів, що купа всього. Думаю, ні, це потім. Але в Росії розповідають одне про те, що тут відбувається, а я приїжджаю в той же Київ і бачу зовсім інше. Зрозуміло, що є руйнування, та люди живуть. А там же постійно кажуть: ТЦК по вулиці ходить, всіх ловить, люди по домах сидять. І тебе теж одразу на передок відправлять, щойно ти в Україну потрапиш.
Оскільки Миколу звільнили через офіційну процедуру обміну, то одразу відвезли в лікарню, допомогли з оформленням документів, потім відправили на реабілітацію. Нині він вже вдома на Херсонщині разом з батьками.
Коли Валя нарешті змогла обійняти сина, то помітила, як він і без того худий, ще більше схуд.
– А очі були такі змучені, знаєте, як п’яні, мені так здалося. Зараз йому звичайно краще. Йому вже й мама не потрібна, – сміється вона. – Не хоче з нами жити. Але все одно, він ще не відійшов. Є такі моменти, коли занурюється в себе.
– Фізично мені ніби краще, а морально... Насправді не вистачає спілкування. Хочеться з кимось новим поговорити, поділитися. Вдома ж я здебільшого з рідними, вийти особливо неможливо, бо дрони літають, то я сиджу в телефоні. А мама думає, що я замкнувся в собі, – каже він.
Та принаймні вже потроху вимальовується відповідь на питання, що далі і куди. Микола виношує ідею відкрити власний невеликий бізнес – млинцеву у Вінниці.
– Хороше місто, мені сподобалось, – усміхається він. – Знайомий, який теж повернувся з полону, відкрив пекарню в Одесі, обіцяв допомогти, чим зможе.
Валя же продовжує брати участь у справах громадської організації “Цивільні в полоні”.
– У нас тут є жінка, в якої син в полоні. І я вже тричі казала їй, щоб приєднувалась до нас. І ось тільки зараз, коли Колю звільнили, вона прийшла до мене і я допомагаю їй з документами. Активних насправді не так багато. В нашій організації 400 родин, але щось роблять до двадцяти. Мені кажуть: ну, це ж треба заглиблюватися. Не заглиблюватися. Цим треба жити. Навіть якби мені трапилась якась робота, то я не могла би піти працювати, бо не мала часу. Це забирало мою увагу 24 на 7 і так три з половиною роки.
Вона не може все покинути ще й тому, що рідний брат чоловіка, військовий, зник безвісти. Валя займається і цим теж.
– Ні, я, звісно, хочу закинути телефон кудись подалі хоча би на місяць. Хочу на безлюдний острів. Сама. Навіть сина з собою не брати, чоловіка. Нікого, – сміється вона.
Але такі речі так просто не вимкнеш і 13 червня вона буде на акції Цивільних в полоні, проте вже не з портретом сина, а з самим Миколою. А ось будильник вже можна відключити.