Про комунікацію з боку держави та суспільства і як змінюється життя сімей
Тетяна Танцюра, наречена зниклого безвісти
Наскільки [для родин зниклих безвісти] важлива комунікація? Настільки, наскільки для звичайної людини важливо щодня мати повноцінний сон чи прийом їжі.
І якщо від спілкування із соціумом ми частково можемо дистанціюватися, ми не можемо відмежуватися від спілкування з уповноваженими органами. Тому що від ефективності цього спілкування залежить пошук наших рідних.
І коли я, йдучи в ТЦК та СП подавати чергову заяву, чую від фахівчині супроводу родин зниклих безвісти: «Ну, можливо, дасть Бог, живий і повернеться з полону, а ні — то ти ще молода і вийдеш заміж...» — та я інколи й жити не хочу, не те що заміж виходити.
Тому фахівці уповноважених органів, які працюють з родинам, мають проходити хоч базові психологічні тренінги і розуміти, які питання не варто ставити. Бо така комунікація не поодинока.
Якщо говорити про соціум, я собі ставлю питання: що, отримуючи травмуючу комунікацію з фахівцями в органах, можу очікувати від пересічної людини, якої війна взагалі не торкнулася. І навіть на звичне «як ти?» я не знаю, що відповісти. Тому просто хочеться заховатися. Тож переїхала з Києва, перейшла на віддалену роботу й обмежила коло спілкування лише дружинами зниклих безвісти, бо мені боляче.
Люсьєна Зіновкіна, дружина цивільного полоненого
Чи змінилося моє життя від того, що мій чоловік у полоні — однозначно так. Приблизно в цей момент у військовому суді Ростова-на-Дону відбувається чергове судове засідання над моїм чоловіком. Тому сказати, що я живу у двох паралельних реальностях — це нічого не сказати. І хоч фізично я тут, моє серце і душа разом з моїм чоловіком у російському СІЗО.
Люди часто не розуміють, що взагалі означає цивільний полон і чи існує таке поняття. Тому що, за умовами Женевської конвенції, брати цивільних у полон заборонено. І мені дуже боляче чути від співвітчизників щось таке: «ну, вони самі винні, вони хотіли перечекати на окупованих територіях, відсидітися». Ні, це неправда. Моєму чоловіку загрожує від 16 років ув’язнення «за тероризм», бо він патріот і показував у Мелітополі, що це українське місто.
Уже три роки я борюся, щоб доносити до суспільства, що таких людей дуже багато — це тисячі цивільних українців. І єдине, що мене підтримує, — взаємодія з такими самими сім’ями, тому що вони найкраще розуміють мої переживання.
Чи можу я жити своє життя? Чоловік пише в листах, що я маю це робити, що він радіє, якщо я кудись поїду, якщо я смачно поїла, добре поспала, зустрілася з друзями. І хоч я розумію, що маю це робити, — не можу, бо мій чоловік там. Я обираю вірити, що його не катують, що в нього достатньо їжі. Я так себе захищаю.
І я не знаю, що буде далі. Насправді мене лякає те, скільки ще в такому стані будемо я і рідні інших.
Катерина Музлова, донька звільненого з полону і керівниця БФ «Серце в дії»
Весь час, поки рідна людина там, день за днем ці [важкі] емоції супроводжують тебе. І саме це, в принципі, давало мені сили рухатися і допомагати іншим, бо коли наповнює біль, страждання, шукаєш підтримки в таких самих, як ти. Бо ми як громадськість можемо бути рушійною силою і впливати як на комунікацію держорганів, так і на те, щоб держава більше піклувалася про тих, хто в полоні і хто повернувся.
Відверто кажучи, всі ми люди і всі ми не любимо, коли нас тримають за дурнів. І, можливо, родини десь не компетентні в якихось питаннях, але вони також не люблять, коли не отримують інформації в тій формі, в якій мали б отримувати. Коли вони не знають, скільки разів держава зверталася [з приводу їхньої рідної людини] до тієї сторони.
Звісно, подають усі списки, але кожна родина хоче в першу чергу знати про свого рідного: чи дійсно це ім’я серед тисяч імен інших? І саме тому це дає сили людям об’єднуватися, щоб звертатися до держави і не бути просто соломинкою, а бути великим сильним полем, яке може дати ресурс тим самим родинам, тим самим дипломатичним співробітникам, щоб вони могли знайти нові шляхи, нові рішення, аби повернути наших людей додому живими.
Євген Малік, колишній морський піхотинець, який перебував у російських тюрмах у 2022–2024 роках
Мені в полоні допомогла віра. Також допомагали товариші. Бо хоч не хоч, ти часом занепадаєш духом, але в когось є сили — і він тебе підтримує, розмовляє з тобою, повертає тебе в стрій. Потім через деякий час уже в побратима, який тебе підбадьорював, моральний стан погіршився — і вже ти йому допомагаєш, знаходиш слова. І так по колу.
У кого є дружини, діти, вони мріють, сподіваються. Когось підтримують батьки. Дуже підтримує, коли доходять листи, хоч це і рідко. За весь час я двічі отримав лист, і це найкраще, що зі мною траплялося [у полоні].
Пишіть листів якомога більше. Так, росіяни їх майже не пропускають, але якийсь відсоток усе одно потрапляє до адресатів. Мені з 80 листів прийшли два, і все одно я був надзвичайно радий.
Я бачив, як побратими читали листи і плакали. Був випадок, коли одному дружина написала: «Ви — герої для нас». Це був сплеск емоцій, бо коли тобі два роки розказують, що російські війська майже до Львова дійшли, усвідомлюєш, що це брехня, але все одно в неволі не розумієш, що відбувається. І коли він нам це прочитав, це дало сил триматися.
Олена Сек, військова психологиня
Що може зробити держава — не маргіналізувати людей з надзвичайним екстремальним досвідом. Хочу нагадати цифру: 92 тисячі українських громадян мають статус зниклих безвісти, це без людей, які зникли на окупованих територіях.
Ми не маємо права вдавати, що це якісь поодинокі випадки. Це досвід, це історії життя, які відбуваються поряд з нами.
Якщо ми продовжимо сприймати ці історії як одиничні випадки, це постійно створюватиме граблі, розкладені довкола нас.
Ми зараз працюємо над просвітницькою програмою про травмочутливу комунікацію, але цього мало. Це має бути моральним внеском кожного громадянина України — зрозуміти, як спілкуватися, як жити з урахуванням такого досвіду країни, співгромадян.
Це наш унікальний досвід, але ми маємо навчитися трансформувати його в наш ресурс, і це виклик для всіх: для фахівців супроводу, працівників держструктур. Бо ізоляція — це не тільки полон, це і перебування в окупації, на позиціях в очікуванні евакуації. Це стани, які змінюють сприйняття людиною свого життя.
Принципи, з якими маємо жити, — це правдивість, прозорість і людяність. І за загальною цифрою ми маємо бачити кожну історію окремо.
Чи потрібен єдиний держорган, який займався б питаннями полону та зниклих безвісти, щоб об’єднати всі наявні реєстри
Андрій Пастернак, керівник Об’єднаного центру Служби безпеки України
Кожна дотична структура має свої реєстри. І коли ми отримуємо нову інформацію чи підтвердження даних — передаємо це до інформаційної системи, за яку відповідає Головне управління розвідки.
Координація між цими реєстрами завжди була, є і буде. І дуже неприємно чути, коли кажуть, що координації немає, це неправда.
Ми розуміємо, що люди мало поінформовані. Але вони мають подавати заяву саме в поліцію. Поліція вносить дані в реєстр безвісти зниклих. Ці дані також додають до інформаційної системи, до якої має доступ Національне інформаційне бюро.
Артур Добросердов, уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин
Я вважаю, що дуже правильним було рішення запустити роботу громадської ради при Координаційному штабі. Це команда, яка зібрала чудову громадську експертизу всіх процесів у державі: ідентифікація, перевірка інформації про полон. Вони пробують прискорити роботу державних органів.
Але, на мою думку, питання, яке треба буде унормувати — це період членства в громадській раді. Бо зараз орган дуже обмежений, і коли зайдуть нові члени, вони не зможуть повноцінно продовжити напрацювання попереднього складу. Тому наша пропозиція така, щоб склад змінювався частково.
Хочу подякувати рідним, близьким, які допомагають органам і діяльності Координаційного штабу. Більш ніж 50 % інформації, яку ми маємо в реєстрах, отримали від близьких і рідних захисників. Тому що вони як ніхто комунікують з побратимами, з військовою частиною, починаючи від ротного. І вони оперативніше цю інформацію отримують.
Олександр Пухальський, заступник директора Департаменту соціального забезпечення МОУ
На жаль, ми сьогодні сильно обмежені в пошукових заходах через сіру зону та ворожі дрони. У структурах ЗСУ створюють пошукові групи, але рішення про задіяння пошукових груп — за командиром військової частини, бо відповідальність за особовий склад на ньому.
Тому найкращі пошуковці в цій системі сьогодні — це рідні, які самотужки розшукують близьких.
Щодо роботи держави, є низка держорганів, залучених до процесу. Але система не здається єдиною, куди людина могла б прийти із запитом й отримати оновлення у своїй справі. І друга проблема — завантаженість слідчих.
Але перед рідними повинна бути одна людина, яка відповідатиме на всі питання. Людина повинна розуміти, що робить ця структура, як поводиться і яка її стратегія.
Водночас формування нової структури не повинне завадити роботі нинішньої системи.
Дмитро Усов, секретар Координаційного штабу
На жаль, у державі немає єдиної структури, яка формувала б держполітику, займалася б питаннями військовополонених, цивільних полонених, безвісти зниклих і питаннями тих, кого закатували в полоні. Це дало б можливість масштабувати безцінний досвід нашої країни, поєднати його з досвідом країн-партнерів. Я впевнений, що з Координаційним штабом ми на правильному шляху.
Щодо інформаційної гігієни, ми не забороняємо звертатися рідним до телеграм-каналів, бо кожна людина шукає хоч якусь інформацію про свого близького, а також передає ці дані.
Коли ми рідним розказуємо про інформаційну гігієну, вони дослухаються, меншає випадків, коли рідні потрапляють під шантаж ворога. А відсоток отримання інформації в нашій інформсистемі зростає.
Але це монета, яка має дві сторони, бо ворог може використовувати рідних. І ми на це постійно вказуємо.
Наталя Бабійчук, керівниця Національного інформаційного бюро
На цей момент у нас налагоджена робота зі всіма структурами, у тому числі з усіма структурами Сил оборони.
Коли Міжнародний комітет Червоного Хреста підтверджує полон, ми передаємо ці дані одразу у відповідні структури.
Так само інформацію, яку ми отримуємо від Координаційного штабу, вносимо у свій реєстр. Також у нас працюють сайт і гаряча лінія.
Щодо сімей полонених або зниклих безвісти — оскільки вони у вразливому стані, ворог користується цим. Нам доводиться спростовувати інформацію, яку надсилають рідним, пояснювати людям, що на умовному відео не та локація, не та людина, бо часто ворог залучає ще й штучний інтелект, пояснюємо, що не варто перераховувати кошти.
Звісно, інколи люди все одно підпадають під це. Тому ми надаємо всю необхідну інформацію в СБУ. Робота триває.