Слабкість НАТО посилює віру росіян у перемогу
Нещодавно російські дрони залетіли на територію країн-членів НАТО, зокрема Польщі та Румунії. А в Литві вони долетіли майже до Вільнюса. На мою думку, реакція НАТО була не такою, як ми очікували. Вони традиційно висловили стурбованість, але не вважають, що потрібна більш жорстка відповідь Російській Федерації та безпосередньо диктатору Путіну. Як ви оцінюєте цю ситуацію? Чи готова Європа взагалі оборонятися?
Ви знаєте, Анжеліко, пропоную почати з одного питання, яке переслідує мене вже три з половиною роки, відколи я воюю. На чому базується ця війна? Як на мене, на двох речах.
Перше – це тотальна ненависть росіян до українців. Друге – їхня безумна віра в те, що нас можна перемогти й захопити. Вони марять умовним парадом у Києві. З ненавистю ми нічого не зробимо – вони нас ненавидять, ми їх теж. Але віру можна зруйнувати, доводячи, що нас перемогти неможливо.
Я зрозумів дві речі: що їхню віру руйнує, а що підживлює. Руйнує – сила. Те, що вони не змогли взяти жодного обласного центру. Те, що знищено значну частину їхнього арсеналу важкої техніки. Те, що палають НПЗ і заводи з виробництва дронів.
А от підживлює їхню віру слабкість. Коли я спілкуюся з міжнародними партнерами чи журналістами, я завжди наголошую: будь-яка слабкість із вашого боку додає росіянам впевненості у перемозі.
Коли дрони залітають у повітряний простір Польщі, тобто НАТО, і протягом кількох діб немає не те що реакції, навіть жорсткої заяви – це демонструє слабкість. І це підсилює їхню віру: мовляв, «що з ними? Навіть Польща соплі жує».
Це – провокація з боку Росії, сигнал для НАТО. На жаль, перевірку цією провокацією країни Альянсу не пройшли. Навпаки, дали зрозуміти, що воювати можна безкарно.
Лише Україна може реально навчити партнерів збивати дрони
НАТО постійно каже, що боїться ядерної війни, ядерної відповіді Путіна. Але залишимо заяви. Є конкретний аспект – фізична відповідь. Дрони треба збивати. Ми бачили, що Польща підняла F-16, а Нідерланди – F-35. Із двадцяти дронів, скільки б їх не було точно (Польща не уточнює), збили лише кілька. Решта прорвалися. Хоча в Україну одночасно залітало понад 800 безпілотників, і ми навчилися із цим справлятися. Чому вони не готуються відбивати атаки?
Можливо, вони готуються. Але готуватись мало, потрібен практичний досвід. І тут Україна має унікальну експертизу: ми щодня протистоїмо дроновим атакам уже понад три роки. Жодна країна світу з таким викликом не стикалася. Спочатку на нас вилітали літаки, гелікоптери — ми їх понищили.
Потім росіяни адаптувались і почали запускати велику кількість дешевих, але потужних дронів. Тому лише Україна може реально навчити партнерів і поділитися практикою.
Інакше доведеться піднімати літаки, а значна частина дронів усе одно прориватиметься. Добре, що зараз ніхто з громадян Польщі не постраждав. Але далі може бути гірше.
У майбутніх конфліктах кожна країна буде спиратись на себе
Нещодавно з’явилась новина про підписання меморандуму між Польщею та Україною: ми будемо навчати поляків збивати російські дрони. Це прекрасно, але зробити це можна було значно раніше. Але з огляду на цю ситуацію, який висновок ми можемо зробити? Вам не здається, що НАТО реально існує лише на папері?
Я був у цьому впевнений ще у 2022-2023 роках. НАТО залишився фактично єдиною інституцією, на яку є хоч якась надія. Але й вона може не виправдати сподівань – так само, як і ООН. Ці структури виявилися неспроможними протистояти викликам.
Є висока ймовірність, що в разі масштабних заворушень кожна країна НАТО діятиме самостійно. Так було у 2001 році після атаки на США: кожна країна сама визначилася з позицією щодо Іраку. Думаю, і тепер буде подібна історія.
І це також потрібно доносити до партнерів, що вони мають бути готовими, що міф колективної безпеки – це ілюзія. Практика показує, що він не працює.
Мені цікаво, коли ж вони застосують п’яту статтю про колективну оборону, якщо навіть дрони, що залітають у країни НАТО, не вважаються актом агресії?
Якщо хтось в Європі думає, що війни, зокрема з Росією, починатимуться класично з оголошенням, танками й фронтом – то це велика помилка. Сучасна війна починається з провокацій, маленьких атак, гібридних інструментів.
Росія навіть буде казати: "Це не ми, це якісь там терористи, якісь інші організації”. І таким чином буде починатись новий виток війни. За моїм внутрішнім відчуттям, нинішня провокація вже запустила його. Серія дрібних провокацій очікує на країни Балтії, Польщу, Угорщину, Румунію.
Таке враження, що країни НАТО чекають класичної війни, яка була в часи Другої світової. Ми бачимо, що війна абсолютно змінилася, але вони ще не звикли до цього.
100%, як колись війна велась, умовно кажучи, на конях, з луками та іншою зброєю. І для нас, коли ми дивимося на ці кадри, це виглядає, наче з іншої планети. Сьогодні війна вже ніколи не буде такою, де виїжджають танки і оголошують війну.
Зараз все вирішують БпЛА – наземні й повітряні, купа роботів, дистанційно керованих технологій. Наприклад, ти скидаєш міну, вона лежить, лежить, а через місяць, завдяки зв’язку, активується і починає працювати.
Або з’являється маленький дрон, який кружляє і атакує штаб-квартиру НАТО, скажімо, Міноборони якоїсь європейської країни. Хтось може загинути, хтось ні, але прецедент того, що це – акт агресії, існуватиме. Прямих доказів, що це зробила, наприклад, Росія, також не буде.
До цього треба бути готовими, бо це – виклики та провокації майбутнього.
Європейські країни можуть бути не готовими до хаосу, який хоче посіяти Путін
Ви сказали, що НАТО проявило слабкість. Наскільки це розв’язало руки Путіну? Він зараз може окупувати, наприклад, одне польське село (не всю Польщу одразу), і сказати: “Це не ми”.
Я думаю, що поки ніхто нічого окуповувати не буде. Що робитимуть натомість? Перше – вселятимуть страх. Ця провокація мала на меті залякати громадян Польщі: “Відмовляйтеся від допомоги Україні – і все буде добре. Ми заберемо Україну, а дрони не залітатимуть на територію Польщі”.
Тобто, прямої операції на кшталт БТРів і танків для окупації польського села не буде, принаймні, в найближчий час. А ось дрібні операції, спрямовані на залякування союзників і посів хаосу, особливо в європейських країнах – це одна з головних задач Путіна, яку він добре реалізує. Єдине, що він недооцінює – українці добре почуваються в хаосі.
Протягом останніх 10-30 років ми фактично жили в хаосі: постійні кризи, пандемії, майдани тощо. І ми звикли до того, що комусь це може здаватися хаосом, а для нас – це контрольована історія. Це наша особливість.
Тому подібні провокації на нас не дуже впливають. Перші місяці війни це показали: коли не було чіткого структурованого управління, українці брали зброю, партизани йшли до військкоматів. А от європейські країни можуть бути до цього просто не готові.
Горизонту завершення війни немає – будуть лише паузи між фазами
Нещодавно була Ялтинська зустріч. Ви теж там були як представник Збройних сил України. Були західні партнери, зокрема президент Фінляндії. І основна тема була “Як закінчити війну”. Скажіть, до чого дійшли?
Ялтинська конференція – одна з масштабних міжнародних подій в Україні, де збираються різні міжнародні інституції. І, напевно, головний висновок був такий: нічого зрозумілого не сталося. Було багато сподівань на наші контрнаступальні дії, на внутрішні проблеми в Росії, на вибори в США. Але зараз ми опинилися в точці, де горизонт планування зник, і оцієї надії на швидке завершення війни немає.
Можливо, це помилка суспільства і, частково, влади – що ми чекали якоїсь миті перемоги, як у фільмах: раптом приходить день, хтось оголошує про капітуляцію і всі аплодують.
Думаю, такого не буде, принаймні, найближчими роками чи десятиліттями. Будуть фази: трохи легше – трохи гірше, можуть бути паузи, але не буде одного дня, коли все раптом завершиться і ми повернемося до попереднього життя.
Навіть 22 лютого 2022 року багато хто жив у певній ілюзії. І зараз, сидячи тут, ми теж у якомусь комфортному ілюзорному просторі, тоді як на фронті – реальність.
Я думаю, що частина вашої аудиторії може після таких радикальних заяв вважати мене божевільним. Я і сам таким колись був та вважав божевільними інших.
Насправді ж війна відбувалась і до 2014 року, але іншими методами: активна робота ФСБ у політичному та інформаційному полі, отруєння, провокації. Багато тих подій не були випадковими – за більшістю стояла саме Росія, яка не давала нам рухатися до ЄС чи НАТО.
Так, ми й самі робили помилки: народ, політики, еліта, але величезну шкоду приносила діяльність Росії. Вона завжди хотіла нас захопити, завжди вважала Україну своєю частиною території. Принаймні, такий був їхній істеблішмент.
Росія завжди жила війною. Навіть за «демократичного демократа» Єльцина все одно була війна в Чечні, все одно гинули люди, все одно вони прагнули загарбати.
Коли почалася війна, я випадково натрапив на YouTube на відео, яке вже тоді зібрало мільйони переглядів. Це був виступ Джохара Дудаєва. За 40 секунд він сформулював те, що нас чекало. Це було ще у 90-х – 95-му чи 96-му. Він прямо сказав: «З Україною буде війна. За Крим ще буде битва».
Він вимовив кілька простих фраз, які сьогодні звучать, як пророцтво. Людина тоді бачила реальність: агресію, війну, закономірності російської політики. А ми жили в міфі – в ілюзії про «братній народ», про справжню незалежність, про мир.
Тому, відповідаючи на ваше питання, мушу сказати: на жаль, краще прийняти жорстоку реальність, ніж жити в ілюзії. Ми вимушені будемо завжди існувати в умовах війни, як Ізраїль. Інше питання – жити треба теж як Ізраїль: сильно, мобілізовано, матеріально підготовлено. Але реальність треба прийняти.
Ми не планували цього торкатися, але я все ж хочу запитати: ви ж із Донецька. Оскільки ця проросійська реальність роками формувалася пропагандою і політикою, то який відсоток населення, на вашу думку, сьогодні прокинувся?
Ну, скажімо так: ті, хто в ЗСУ, хто волонтерить для них, приїжджає, стежить за інформацією, аналізує події, – вони точно прокинулися. Я думаю, що й значна частина ваших читачів та глядачів теж належить до цієї категорії. Вони слідкують, думають, роблять висновки. Це велика, справді значна частина.
Я не хочу ставити «діагнози» чи когось образити, але факт у тому, що багато людей уже усвідомили реальність. Водночас, є інша частина – ті, хто досі «сплять». Причина у багаторічному заколисуванні й небажанні приймати жорстку правду.
Ви згадали, що я з Донбасу. І справді, аналізуючи ситуацію, варто пам’ятати: росіяни дуже активно працювали там. Не було опозиції, не було незалежних медіа. Уся інформаційна сфера віддавалася під контроль певним структурам.
2014-й не став раптовим: це був результат десятиліть підготовки. Я пам’ятаю ті часи: ми не розуміли, навіщо «тітушки» б’ються між собою. Але це була частина плану хаотизації, щоб люди боялися виходити на вулицю й не протестували за Україну. Тепер це стає зрозумілим, бо ми вивчили свого противника.
За останні роки я багато бачив: полонених росіян, перехоплення, манеру спілкування – все це дає розуміння їхніх тактик. Вони діють не лише через одного «путіна», а як колективна система: паралельно дипломатії йдуть цілеспрямовані накази штурмувати й нищити, у тому числі й цивільне населення. Це показує, з ким ми маємо справу – з неадекватним, кровожерливим хижаком.
Україна має перебудувати модель управління та оборони
Дуже хочеться, щоб більше українців «прокинулися». Коли йшли перемовини між Путіним і американським президентом, людей мене запитували: «Чи закінчиться війна?». Для мене такі запитання були безглуздими й нереалістичними: я не вірю, що дипломатія сама по собі вирішить це питання зараз. Ви, як військовий, знаєте, що Путін добре розуміє лише мову сили. Коли ми виграємо на фронті – тоді наближається умовний день перемоги. Але ви не дуже оптимістично сказали, що цього от конкретного дня не буде, а будуть просто певні хвилі. А можете пояснити? Коли людина хворіє на рак, вона чекає ремісії і хоче, щоб вона тривала якомога довше. Чи буде у нас така ремісія?
Питання складне. Мені не подобається, коли відповідають надто песимістично, але й ілюзій бути не повинно. Ми – в Києві, живі та здорові, і багато хто вірить, що Україна виживе – і я сподіваюсь, що так воно й буде. Це величезний виклик: зберегти країну. У цьому є оптимізм.
Водночас реалістичний погляд каже: нам доведеться продовжувати боротьбу. Людей треба зразу налаштовувати на ці реалії, щоб вони планували і розуміли: не варто чекати, що хтось «пів року відсидиться» й усе само якось вирішиться за новинами. Такого не буде.
Нам треба перебудувати модель управління і систему оборони. Слід адаптувати державу й Збройні сили до довготривалої боротьби.
Практично це означає: щоб ракети й безпілотники збивали не лише силові структури, а й сили територіальної оборони в регіонах – у Черкаській, Чернігівській, Чернівецькій областях, по всій центральній Україні. Громади мають бути готовими, держава — створити інфраструктуру, яка робитиме військову спроможність сталим ресурсом.
Військові – це не тільки ті, хто сидить в окопах чи у штабі. Це вся країна, де мають діяти ротації: люди воюють – повертаються на відпочинок – знову служать. Наприклад: рік в Краматорську, пів року відпустки, і знову.
Є стара правда: перемагає той, хто грає в довгу. Росія грає в довгу і вірить, що зрештою знищить Україну – якщо не цього року, то наступного, або ще через рік. А в що віримо ми? Якщо ми віримо, що повернемо кордони 1991 року й все закінчиться – це дуже ризикована ілюзія. Важливо бити по вірі росіян – довести, що їхні дії не дають результату.
Технологічна перевага – ключ. Я пропонував на Ялтинській європейській стратегії: об’єднати технологічні сили Європи й світу, щоб побудувати інфраструктуру, яка не дозволить жодному “шахеду” чи ракеті дістатися цілі. Якщо тисяча дронів надсилається щодня, але жоден не долітає – через місяць чи два сенсу воювати не буде. Це вбиває віру агресора.
Треба об’єднуватися не заради загальних лозунгів чи фінансування, а щоб перекрити повітряний простір України
Ви сказали дуже важливу тезу – що ми маємо перемагати Росію технологічно. Зрозуміло, ця думка не нова, але мені цікаво, що ви зауважили про об’єднання наших можливостей з країнами НАТО або взагалі з західними партнерами. Зокрема, коли йдеться про розробку дронової стратегії: чого нам не вистачає зараз, щоб впоратися самостійно? Це фінанси, власні зразки чи щось інше?
Я кажу саме про об’єднання з іншими країнами, бо там є фінанси та, найголовніше, – бажання й мотивація європейських народів вкладатися в це. Вони розуміють: інвестуючи в сучасні технології, вони захищають не тільки Україну і її мирне населення, а й себе потенційно.
По-перше, через Україну дрони не долітають до них, по-друге – якщо буде атака іншої країни, вони зможуть себе захистити, бо вже буде методика, система і досвід.
Конкретніше: чому “шахеди” долітають до цілей? Їх можна збивати антишахедними дронами, та дефіцит цих дронів і обмежені обсяги виробництва не дозволяють робити це у потрібній кількості.
Це означає, що треба будувати заводи – і не один великий завод, бо його можуть знищити, а децентралізовану мережу заводів. На це потрібні кошти: не лише на самі дрони, а й на розвиток інфраструктури, наприклад, радіолокаційні системи.
Щоб дрон збив “шахед”, оператору треба бачити його на моніторі, а це забезпечують радіолокаційні системи. Такі системи на фронті вже є: колись мій підрозділ збивав російські “крила”, фактично, позбавляючи ворога очей. Але в містах як-от Черкаси, Кропивницький чи Дніпро таких систем може не бути, і зараз це дефіцит.
Жодна країна не продасть одразу тисячу радарів «з полиці» – треба об’єднувати ресурси й продуктивні потужності. Отут потрібен умовний технологічний «Рамштайн» – зібрати всіх партнерів і чітко запитати: «Скільки радарів, антен, систем ви можете виготовити? Польща – скільки? США? Велика Британія?». Нехай вони не дарують нам усе, але нададуть системи в користування, навчатимуть, обслуговуватимуть – аби закрити радіолокаційною сіткою всю країну.
Третій важливий момент – кошти на пункти управління. Дрони не літають самі “з нізвідки”: потрібне приміщення з моніторами, можливо замасковане чи підземне, де працюють оператори. Все це коштує грошей і потребує будівництва.
На конференції YES я наголошував: давайте об’єднуватися не заради загальних лозунгів чи фінансування, а щоб перекрити повітряний простір України, захистити мирних людей і військових на передовій. Коли “шахед” прилітає в Харків, ми, військові, вже звикли і не боїмося, але коли він загрожує нашим родинам, це викликає тривогу.
Також багато дискусій точиться навколо того, як зараз збивати російські “шахеди” і які методи є найефективнішими. Нещодавно Олександр Коваленко писав про те, що у нас роблять акцент на зенітні дрони. Президент також зазначав: щоб збити один “шахед”, потрібні два зенітні дрони. А їхня вартість – від 3 до 6 тисяч доларів. Виходить, ми умовно витрачаємо 6-12 тисяч доларів, щоб збити один “шахед”. Якщо ж говорити про авіацію, то це дешевше: один виліт великого вертольота, типу Мі-8, обходиться приблизно у 1,5 тисячі доларів, а легка штурмова авіація – від 500 до 1 000 доларів.
Давайте порахуємо ще один момент: скільки часу потрібно, щоб виготовити один дрон для збиття “шахеда”. І це небагато часу – досить швидко і порівняно просто. Для порівняння, побудова літака займає значно більше ресурсів і часу. І навіть якщо є країни, готові передати нам штурмові літаки, це питання складне і потребує часу.
Виробництво техніки змінилося: більше не випускають один класичний танк, який залишається незмінним роками. Зараз кожні кілька місяців дрони суттєво змінюють свій формат, і ми маємо бути технологічно готовими.
Тому, до чого я це кажу: всі засоби мають працювати. Але ми маємо визначитися з базою: як ми збиваємо “шахеди”. На моє розуміння, значну частину “шахедів” можуть збивати саме дрони. Літаки, лазери – хай вони теж будуть у арсеналі, але базою має залишатися технологічна готовність і ефективність.
Давайте все-таки тут підіб'ємо якусь риску. Нам не вистачає обсягів власного виробництва, якщо ми говоримо про зенітні дрони. Давайте поговоримо ще про РЕБ. До речі, поляки кажуть, що російський дрон залетів до них через те, що ми застосували РЕБ. Це настільки смішно слухати: всі вже знають, що РЕБи в Києві просто не працюють, майже не працюють, вони не глушать російські дрони. І ми їх тільки можемо збивати.
Ефективність РЕБів важко виміряти: іноді ти навіть не знаєш, що дрон впав саме через глушіння, – ти просто лишаєшся живий, а пізніше дізнаєшся, що хтось заглушив цю ціль. Другий важливий аспект – постійна адаптація: противник змінює частоти, налаштування, модифікує свої вироби. Те, що допомогло сьогодні, може не працювати завтра.
Мій підрозділ спеціалізувався на «обведенні» РЕБів противника: ми постійно шукали, як їх обходити, доки вони не вигадали щільніші рішення, які місяцями виводили нас із практики. Це технологічні шахи. І для того, щоб ми в них виграли, треба цінувати розум і досвід тих, хто працює в ЗСУ та для ЗСУ.
Наведу приклад: у моєму підрозділі є хлопець, йому 23 роки. Коли прийшов, він робив усе: мив підлогу, чистив автомати – його потенціал не бачили. Але виявилось, що саме він розробив одну з найкращих антен, якою тепер користуються багато виробників в Україні. Коли командування нарешті помітило його, його перевели в інженерну кімнату, і зараз він розв’язує складні технічні завдання.
Це – лише один приклад того, наскільки неефективно ми іноді використовуємо людський потенціал. Багато людей уявляють військові дії лише як «штурмовик у небі» або «сидіння в окопі», і через це бояться долучатися по-іншому.
Але насправді багато сучасних систем працюють завдяки айтішникам, інженерам і технікам. Умовний дрон, який збиває “шахед”, – це не питання «якісного пластику» чи «унікального металу», а якісного програмного забезпечення, алгоритмів – «мозку» дрона. За цим стоїть людина, яка вміє писати код: можливо, вона не знає, як тримати автомат, але знає клавіатуру і робить технологічну перевагу. Саме за рахунок таких фахівців дрон може виконати місію.
Нам потрібно перебудувати систему так, щоб талановиті люди працювали за своїм профілем: програмісти писали код, інженерки й інженери налаштовували антени, техніки збирали й обслуговували платформи. Ми маємо давати таким людям можливість реалізуватися в межах «лайтової» служби у своєму місті, отримувати практику і вкладати свій талант у справу.
Ви навели дуже показовий приклад неефективного використання людського ресурсу. Ви таких прикладів багато знаєте? Ну, щоб розуміти, наскільки у нас армія недосконала.
Ну, скажемо так, це не кожний другий випадок, але їх немало. Я міг би навести десятки подібних прикладів. Це також проблема комунікації між молодими фахівцями і старшим командуванням.
Часто хлопець чи дівчина кажуть: «Дайте мені доступ до інженерної кімнати, поставте завдання – і я працюватиму». Натомість старші командири, які іноді далекі від сучасних технологій, не розуміють цього і відправляють такого фахівця «на пост» або «чергувати з автоматом», замість того, щоби дати йому можливість творити і застосувати навички.
У одному інтерв’ю ви говорили, що нам потрібні інші батареї для дронів від українських виробників, щоб дрони могли летіти довше. Чи дослухаються до вас? Ви якось взаємодієте з українськими виробниками?
Якщо чесно, я не дуже пам’ятаю, щоб саме таке говорив. Я, швидше, мав на увазі інше. Раніше, умовно кажучи, достатньо було перелетіти через поле, щоб уразити противника. Це було 2-2,5 роки тому. Десь півтора роки тому треба було долати вже 5 кілометрів. А зараз – 10 кілометрів, і ти можеш так і не знайти ціль.
Я знаю одну бригаду на Харківському напрямку, і в них не дуже високі показники. Чому? Бо в радіусі 10 км від їхніх позицій фактично немає цілей. Танки чи гаубиці там не зустрінеш, а те, що є, дуже добре замасковане. Виходить, що треба літати на 40-50 км, щоб щось уразити. Це новий виклик.
І тут починається гонка технологій. Нам доводиться вкладати все більше, щоб ця гонка ставала динамічнішою. Якщо говорити простою мовою: у нас було два величезних ресурси. Перший – черги людей, які хотіли воювати. У росіян такого не було. Другий – дрони. Росіяни спочатку не знали, що це таке. Але з часом черги вичерпалися, а дрони ми самі ж і «показали» росіянам – і вони скопіювали цю технологію та почали активно використовувати проти нас.
Третє, що зараз може нас врятувати, – це побудова ефективної системи. Щоб дрони працювали краще, щоб засоби РЕБ і ППО берегли життя українців, щоб техніка була застосована з максимальною віддачею. Бо ця війна – це система проти системи. І виграє та, яка виявиться ефективнішою.
Тому, коли я говорив про батареї, я мав на увазі не деталь як таку, а ефективність. Бо тим дроном, який дала держава, ти можеш просто пролетіти кілька кілометрів і впасти в полі. А треба літати на 40 км і більше, щоб вражати ті цілі, де росіяни почуваються у безпеці. Саме там треба їх діставати.
Треба, щоб у нас не було командирів, які не можуть відрізнити Mavic від FPV
А ваш підрозділ забезпечує держава, чи ви самостійно шукаєте?
Значний проміжок часу наш підрозділ утримувався власними силами та волонтерами. Фонди вклали у нас колосальні ресурси: один лише фонд забезпечив нас технікою більш ніж на 1,5 млн доларів. Це були не гроші, а конкретні речі: дрони, антени, машини, станції.
Але вже потрібно з цим закінчувати. Держава має забезпечувати 95-100% потреб. І зараз вона дійсно допомагає, але все ще не в тому обсязі, як потрібно. Бо бувають дрібні, але критичні поломки: зламалося авто чи кабель у станції коштом у 3 тис. грн. Такі речі потрібно вирішувати швидко – і тут допомагають волонтери чи бізнес. Але все інше: техніка, зброя, одяг, зарплати, – це має бути відповідальність держави.
На чому зараз має зосередитись держава, аби виграли Росію технологічно, або хоча б мали паритет?
Працювати над ефективністю – це аналіз, експертність, навчання командирів. Щоб у нас не було командирів, які не можуть відрізнити Mavic від FPV. Треба технологізувати виробництво. По дронах я бачу два напрямки: масово виготовляти зенітні дрони для збивання “шахедів” і розвивати Deep Strike – великі дрони для ударів по нафтопереробних заводах та інших ключових об’єктах. Обидва види дронів треба масштабувати дуже швидко, виготовляти їх «пачками».
Так, держава пишається дронами, які можуть летіти на 3000 км – і це справді круто. Але водночас військові з київської ППО кажуть: нам би ракети малого радіуса дії для ЗРК у великих кількостях. Бо саме вони щодня збивають “шахеди”. То нам потрібно зосереджуватись на ракетах дальнього радіусу дії? Чи все ж на ЗРК-ракети?
Нам потрібне і те, і те. Головне – щоб тут була якість, і щоб це були не разові «піар-проекти», а системне виробництво у великій кількості.
Було б чудово, якщо б у нас була величезна кількість ракет і дронів, які летять на 2-3 тисячі км. І щоб саме вони летіли, і щоб саме тут не було жодної корупції. Бо якщо дрон «зник» чи «його збили», а насправді він ніколи не злетів – це ракова пухлина, яка вбиває ефективність.
Ми здатні виготовляти дрони великої кількості, які літають на 1-3 км і більше. Питання лише в ціні та цільовому використанні ресурсів. Якщо є дрон, який може пролетіти 3 тис. км і вразити, умовно, Мурманськ або виробничі потужності ворога – це круто. Така зброя б’є по вірі росіян і має стратегічний ефект. І такий дрон треба робити, якою би не була його вартість.
Водночас не можна ігнорувати просту математику: хтось підраховує, що для збиття одного “шахеда” потрібно два зенітні дрони по 3-6 тис. доларів – тобто 6-12 тис. доларів на один випадок. Але скільки той “шахед” може принести шкоди: влучити ТЕЦ або завод і завдати збитків на мільйони доларів. Я вже не кажу, що він може влетіти в житлове приміщення, де загинуть люди.
Тому підрахунок «скільки коштує збити – стільки й витрачаємо» не завжди відображає реальний економіко-стратегічний баланс. Отже, важливо дивитися не тільки на одиничну ціну системи, а на її ефективність і прагматичний ефект.
Якщо існує Deep Strike – система, що за мільйон доларів може завдати збитків на десятки чи сотні мільйонів ворогу – її слід розвивати та впроваджувати.
З нашої розмови я зрозуміла, що самим нам буде важко покрити весь спектр потреб – потрібні і фінансування, і технології західних партнерів. Чи бачимо ми готовність Європи і США допомагати?
Я думаю, у європейців та американців немає вибору. Вони розуміють, що Україна – це щит, форпост. Вони допомагатимуть. Але наша задача – показати їм порядок денний, довести, що ця допомога використовується ефективно, і вимагати більшої участі.
Я не оптиміст у класичному сенсі – я бачу реальність. Воювати нам доведеться, бо Росія хоче нас знищити. Але захиститися реально: побудувати системи, які закриють повітря і лінію оборони, – абсолютно можливо. Як колись здавалося неймовірним, що Ізраїль зможе себе захистити. Але він це зробив. І ми зможемо. Але тут потрібна наша віра і ефективність.