«Я зібрав колег, пояснив, що коли ворог зайде в місто, то їх першими будуть знищувати або катувати»
Чи колись уявляли, що вам випаде служити в час війни?
Ніколи. Для мене війна почалася в березні 2014 року: довелося поїхати в Крим, підтримати нашого колегу, митрополита Кримського Климента. Ми з кількома священниками на Шевченківські дні були в Сімферополі, брали участь у мітингах. Я не відразу зрозумів, що це війна. А коли почалися бойові дії, ми вважали своїм обов’язком допомагати фронту, разом зі священниками і парафіянами волонтерили. Повномасштабне вторгнення засвідчило всю абсурдність і жахливість цієї ситуації. Я розумів, що буде напад, і ми почали готуватися. Провів збори благочинних, пояснив, що коли ворог зайде в місто, то їх першими будуть знищувати або катувати. Тому автівки мають бути заправлені, якщо доведеться тікати з міста. Я теж заправив авто, але зрозумів, що нікуди не поїду — не можу покинути паству. У нас був план Б: що маємо робити, якщо не буде електрики, зв’язку, інтернету. І коли вранці 24 лютого почалося, я знав, що маю робити. Ніхто зі священників не поїхав, лише дехто вивіз родини. Переважно наше духовенство очолило волонтерський рух у своїх громадах.
Окупанти до вашої єпархії не дійшли?
На Полтавщину ворог зайшов — це було на півночі, в Гадяцькому районі, який межує із Сумщиною. Туди заходила ворожа колона, парафіяни телефоном мені повідомляли, куди рухається ворог, які проїхали села, вулиці тощо. Цю колону знищили. А потім було так зване гадяцьке сафарі, коли виловлювали російських солдатів по лісах.
Вам зараз часто доводиться хоронити воїнів.
Перші похорони у 2014 році були особливо важкі. Це така концентрація людського болю, страждань, сліз. Хлопців привозили вночі або під ранок, їх зустрічали тільки ми й родина. І оця перша зустріч матері із сином… Я розумів, що це моє служіння, обов'язок, але все одно було дуже важко. Тоді я ще не вмів спілкуватися з рідним загиблих, але, думаю, навчився. Я залишався з ними пів ночі чи скільки було потрібно, ми довго розмовляли, читали Псалтир. Знаєте, обряд поховання не для померлого, а для тих, хто стоїть біля його тіла. І він має своєрідний терапевтичний ефект. У тих богослужбових текстах йдеться, що наше життя тимчасове, що гріх зіпсував нашу природу, що ми покликані до вічного життя, що ми віримо у воскресіння мертвих — це частина нашої християнської релігії. І оце все закладено в обряд поховання, який має заспокійливий ефект.
«Студентом предстоятель якщо брався за щось, то робив це ретельно»
Як вирішили стати священником, монахом?
Часом жартую, що займався в дитинстві та юності багатьма речами, але Бог побачив, що я ні на що не здатний і сказав: «Ну, будеш священником». А якщо без жартів, то очевидно відчув покликання. Я не відразу відкрив для себе християнство. Народився в радянський час, був малолітнім безбожником чи радше агностиком, мені було байдуже, чи є Бог. Але я жив у регіоні, в якому совєти не встигли знищити церкви. На мене вплинула і моя бабуся: вона мене не виховувала спеціально в релігійності, але я бачив, як вона молилася, у неї були ікони в хаті, а я бував у бабусі часто. І коли треба було звернутися до Бога, то я знав, як це робити. Згодом зіткнувся з екзистенційними викликами, звернувся до Бога й отримав відповідь. Це був поворотний момент мого життя.
Мої батьки — учителі, і я мав би продовжити цю сімейну традицію. Але в Луцьку саме відродилася Волинська духовна семінарія, і я подумав, що, може, піти туди вчитися. Мама підтримала, я закінчив семінарію, академію. А далі обрав чернецтво. Був викладачем академії, секретарем вченої ради і жив у Михайлівському монастирі. Не шкодую про свій вибір. Мені це страшенно подобалося. То був час відродження монастиря. Поруч були, як це назвали б по-військовому, побратими, ченці, які горіли своїм служінням. Вони досі мої друзі, багато з них стали єпископами Православної церкви України, зокрема і я.
Здається мені, ви були однокурсником теперішнього предстоятеля ПЦУ?
Так, ми вчилися в одній групі в Київській богословській академії. У нас декілька єпископів, з якими ми навчалися разом. Наприклад, Тернопільський митрополит Нестор — теж наш одногрупник.
То ви з блаженнійшим на ти?
Ми не дозволяємо собі фамільярності. У нас так заведено. Сьогодні ми студенти, живемо в гуртожитку, разом гуляємо містом, жартуємо, а завтра хтось стає священником — і вже звертаємося до нього на ви, беремо благословення. Дружні стосунки залишаються, але фамільярності немає.
Якими були ваші стосунки в студентські роки?
Добрі. Він був старанним студентом, скромним хлопцем. Добре навчався. У мене найкращі спогади про той період. Я став ченцем, священником раніше, ніж блаженнійший. А він поїхав навчатися в Афіни. Думаю, йому було нелегко, бо потрібні були кошти на навчання, а крім того, ми були ізольовані, бо ж Київський патріархат, нас скрізь гонили, ніде не приймали. Треба було пройти серйозні випробування, щоб чогось досягати. Але якщо він за щось брався, то робив це ретельно й відповідально.
«МП у нас досі в більшості. Але вони вже не почуваються господарями»
Вас висвятили в єпископи у 28, і ви вже 18 років як служите на Полтавщині. Як вас прийняли в цьому краї? Ви його полюбили?
Полюбив. Моя рідна Волинь — це казковий край мого дитинства, який покинув ще юнаком. А зараз я вже асимільований полтавчанин. Полтавщину об'їздив усю вздовж і впоперек. Вона дуже покалічена радянською владою, тому що знищено взагалі до основ понад 1700 храмів — унікальних шедеврів нашої сакральної архітектури. Це величезний пласт культури, закатаний в асфальт, утоплений в багнюці більшовиками, московитами. Тут була настільки багата культура, духовність. У багатьох селах народилися то якийсь письменник, то якийсь художник, то інша видатна постать.
А мене прийняли дуже добре. Тутешня спільнота тоді ще Київського патріархату — це були вчителі, викладачі, інтелігенція. Це було добре середовище, національно-патріотичне. Я був занадто молодим (мене висвятили на єпископа у 28 років), недосвідченим, робив помилки. Якби тоді мав таку свідомість, як зараз, то відмовився б. Я уявляв собі, що єпископ служить літургію, виголошує проповіді, висвячує священників і все. Але ти маєш керувати, ухвалювати рішення, розв’язувати конфлікти, а ще ці побутові речі: обленерго, Полтавгаз, будівельники, шпаклівка, штукатурка, фарба. А крім того, створення громад, призначення священників і так далі.
А скільки у вас зараз священників, парафій?
У нас 165 парафій і 102 священники в єпархії.
Як складалося і складається з Московським патріархатом, який, очевидно, в більшості? Вони почуваються господарями?
Вони досі в більшості. Але вже не почуваються господарями. Але тоді, 2006 року, все було зайнято Московським патріархатом. Митрополит УПЦ МП мав до голови облдержадміністрації прямий телефон, в якому не треба набирати номер. Просто береш у себе слухавку, а голова адміністрації піднімає у своєму кабінеті. Це виявилося вже після Революції гідності, коли змінився голова адміністрації. Він мені телефонує, каже: «Слухайте, в мене тут телефон, написано владика. Це ви?». «Та Боже збав!» — кажу. Було таке, що мене в обласній газеті навіть вирізали з фото на якихось заходах. Стоїть весь «бомонд», духовенство МП у першому ряду і тільки мій рукав…
Ви кажете, що зараз вони вже почуваються менш впевнено? Від них ідуть люди?
Приблизно 90 % їхніх вірян, як мені здається, хочуть бути в Українській церкві і не хочуть бути ніяким чином пов'язані з Москвою. А ієрархія стримує священників і проводить далі пропаганду, що, мовляв, ПЦУ — «неправильна церква, томос неправильний, що це розкольники». Але МП потрошку тане, парафії приєднуються до Православної церкви України. А крім того, віряни голосують ногами — ідуть, шукають українські церкви.
Однак московська традиція дуже вкоренилася. Наприклад, Казанська ікона Пресвятої Богородиці в кожному храмі, в кожній хаті, скрізь. Багато парафій Олександра Невського, навіть у нас кілька храмів. Я спершу навіть не знав, що маю проповідувати в українській парафії на честь Олександра Невського.
Є малий відсоток священників, які заангажовані цим «русским міром» і щиро вважають, що українська церква — «розкольники» і так далі. Є й частина фанатично налаштованих вірян. Значна частина священників просто психологічно не може переступити через бар’єр і приєднатися. А найбільша частина — це залякані московські священники, які бояться «заборон», звикли коритися, і це вже межує з «раболепієм». Така традиція в цьому московському православ’ї, що владика — це «повелітєль», майже рабовласник, а пастирі — раби.
Як, на вашу думку, має вирішитися проблема Російської церкви в Україні?
Багато залежить від ситуації на війні. Як тільки в нас були успіхи на фронті — переходів більшало. Як тільки фронт хитався, виникали складнощі — процес зупинявся. Вони бояться ризикувати, а дехто відверто чекає приходу московитів. Я впевнений, що ми збережемо свою державність, а з нашою перемогою не стане Московського патріархату.
А як і коли, ви думаєте, закінчиться війна?
Я не пророк, не знаю, як буде, яка Божа воля щодо нас. Але я вірю в те, що ми відстоїмо свою державу. Інакше Москва зачистить усю нашу культуру, знищить фізично носіїв цієї культури, депортує частину населення, заселить сюди росіян, тувинців, якутів… Нам головне зберегти нашу державність і зробити так, щоб цей ворог уже не зміг напасти на нас знову. Це завдання всього нашого суспільства, всього нашого покоління. Так, усі хочуть дива, але нам треба працювати, просити в Бога милості і трудитися день і ніч, змінюватися самим, ставати кращими. Іншого вибору нема, треба боротися. І ми поборемо.
«Різдво треба святкувати, але з думкою про тих, хто в окопах»
Зараз особливий період — різдвяний. Які особисто у вас асоціації з цим святом?
Це чудове, радісне свято. І колядки наші прекрасні. Якось мене запросили в паломницький тур до Ізраїлю, який організовувала турфірма. Це було на Різдво, нас завели в Єрусалимі до храму російського подвір'я. Ті священники відслужили літургію, зачитали послання їхнього патріарха і все. Наші кажуть: «І це в них таке Різдво? Ні привітань, ні колядок». Для українців Різдво — це святкові богослужіння, коляда, радість, це відчуття надії.
Навіть у такий важкий час нам варто святкувати?
Різдво треба святкувати, але наше святкування має бути більш духовним, з молитвою, колядою, привітаннями. І маємо пам'ятати, що коли стоїмо на богослужінні, сидимо за святковим столом, колядуємо, хтось зустрічає Різдво в мокрому, брудному окопі, під обстрілами, хтось поранений і, може, хтось помирає в цей момент.
Господь Бог прийшов у цей світ і переживав те, що і ми переживаємо. Богородиця змушена була тікати від Ірода до Єгипту з Дитям. Їй судилося побачити, як помирає її син на хресті. Сам Бог для того, щоб нас спасти, помер добровільно, «занурився у смерть», щоб її знищити і дарувати нам вічне життя. Про це треба пам'ятати. Пам'ятати, що Бог є. Пам'ятати, що всі скорботи минають. І не змарнувати життя на пусті речі. Дбати про духовні дари: радість, мир, довготерпіння, любов, милосердя. Навчатися цього, плекати — і тоді в нас все буде добре. Ми збережемо нашу державу, і прийде час, коли ми будемо в радості святкувати Різдво Христове.
