Найсвіжіший досвід державного управління в цій галузі – Друга світова війна. У США перебігом подій протягом 1939–1945 років керував президент Рузвельт, у Великій Британії – прем’єр-міністр Черчилль, хоча формально першою особою був король.
Аби поліпшити управління збройними силами США, у лютому 1942-го утворили Комітет начальників штабів, що став вищим органом стратегічного керівництва. Він підпорядковувався безпосередньо президенту і став його консультативним і виконавчим органом, розробляв пропозиції із загальних питань військової стратегії, виробництва озброєнь, розподілу стратегічної сировини, будівництва і застосування збройних сил, організації взаємодії їхніх видів.
У Великій Британії працював воєнний кабінет, який вирішував широке коло питань керівництва війною, організації воєнної промисловості, оборони метрополії, використання людських ресурсів, будівництва збройних сил у домініонах і колоніях. На місцях вказівки і рішення прем'єр-міністра виконували відповідні міністерства через генерал-губернаторів, а в Індії – через віцекороля. Вищим органом стратегічного керівництва був Комітет начальників штабів, який розробляв плани операцій на театрах воєнних дій і контролював перебіг їх виконання.
Читайте такожНації на війні. Американський досвід і українська реальність
У Німеччині, крім Гітлера, звісно, війною керувало Верховне командування Вермахту.
У СРСР колективних органів було аж два: Ставка Головного командування Збройних сил СРСР (створена спільною постановою Ради народних комісарів Союзу РСР і ЦК ВКП(б) № 825, за війну вивіску органу міняли три рази) та Державний комітет оборони. Перший орган керував війною, другий – оборонною промисловістю.
У складі першого були (у максимальному варіанті):
С.К. Тимошенко (голова) – нарком оборони;
Г.К. Жуков – заступник Верховного головнокомандувача та 1-й заступник наркома оборони;
Й.В. Сталін – голова Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР;
В.М. Молотов – нарком іноземних справ;
К.Є. Ворошилов – головнокомандувач партизанського руху, голова Трофейного комітету (і такий був);
Б.М. Шапошников – НГШ РККА;
С.М. Будьонний – уповноважений Державного комітету оборони СРСР з формування, навчання та злагодження частин на території Північно-Кавказького та Сталінградського військових округів, заступник
народного комісара оборони СРСР;
Н.Г. Кузнєцов – нарком ВМФ і головнокомандувач ВМФ.
До складу другого увійшли:
Голова – Й.В. Сталін, він же голова Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР;
Заступник голови ДКО – В.М. Молотов, він же нарком іноземних справ.
Члени ДКО:
К.Є. Ворошилов – заступник голови Ради народних комісарів;
Г.М. Маленков – начальник управління кадрів ЦК ВКП(б);
Л.П. Берія (заступник голови ДКО з 1944-го) – нарком внутрішніх справ;
М.О. Вознесенський – голова Держплану СРСР;
А.І. Мікоян – заступник голови Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР;
Л.М. Каганович – нарком шляхів сполучення (хоча формально звільнений з посади 1942-го);
М.О. Булганін (з 1944-го замінив Ворошилова) – заступник голови Ради народних комісарів СРСР, голова правління Державного банку СРСР.
Якщо дуже просто пояснювати склад цих органів, то виходить приблизно ось що:
щоб формувати військові рішення (Ставка спілкувалася з фронтами директивами), зібрали 8 людей: прем’єра (він же верховний головнокомандувач), його першого заступника, міністрів оборони, закордонних
справ, очільника ВМФ, керівника партизанського руху (національного спротиву?) та головного з резервів. Потім згадали про НГШ і включили його теж.
Для фінансово-економічних рішень зібрали 9 людей: прем’єра, його першого заступника, міністрів закордонних справ (головний по лендлізу), внутрішніх справ (головний по безкоштовній робочій силі), транспорту, головних з питань керівних кадрів і планування економіки, голову держбанку.
Дискусія про те, як керувати державою в умовах війни або воєнного стану, триває давно. Кафедра стратегії Національного університету оборони України у 2013 році виступила зі статтею в № 2 (17)/2013 журналу Modern Information Technologies in the Sphere of Security and Defence, де зауважила, що створення Ставки ВГК в Україні – певним чином «інерція мислення» народних депутатів і річ недоцільна, м’яко кажучи.
«Проте з часом стає все більш зрозуміло, що об’єктивним у цьому разі має бути приклад країн, до яких сучасна Україна подібна за державним устроєм, а змішування організаційних структур радянського і західного демократичного зразків у єдиному державному організмі небезпечне в більшості випадків організаційною надмірністю, загрозливою плутаниною в реальному управлінні і додатковим загальмовуванням розвитку української управлінської науки», – зауважили тоді військові науковці.
І як у воду дивилися. Що ми маємо сьогодні, крім найбільшої війни в Європі після 1945 року? А маємо саме Ставку Верховного головнокомандувача у складі 24 (!) осіб:
Голова – Зеленський Володимир Олександрович, Президент України, Верховний головнокомандувач Збройних сил України;
Координатор (це так секретаря назвали?) Ставки Верховного головнокомандувача – Данілов Олексій Мячеславович, секретар Ради національної безпеки і
оборони України.
Члени Ставки Верховного головнокомандувача (за алфавітом):
Буданов Кирило Олексійович – начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України;
Дейнеко Сергій Васильович – голова Державної прикордонної служби України;
Єрмак Андрій Борисович – керівник Офісу Президента України;
Залужний Валерій Федорович – головнокомандувач Збройних сил України;
Камишін Олександр Миколайович – міністр з питань стратегічних галузей промисловості України;
Клименко Ігор Володимирович – міністр внутрішніх справ України;
Крук Сергій Іванович – голова Державної служби України з надзвичайних ситуацій;
Кубраков Олександр Миколайович – віцепрем'єр-міністр з відновлення України – міністр розвитку громад, територій та інфраструктури України;
Кулеба Дмитро Іванович – міністр закордонних справ України;
Литвиненко Олександр Валерійович – голова Служби зовнішньої розвідки України;
Малюк Василь Васильович – голова Служби безпеки України;
Машовець Роман Васильович – заступник керівника Офісу Президента України;
Миргородський Максим Вікторович – командувач Десантно-штурмових військ Збройних сил України;
Павлюк Олександр Олексійович – перший заступник міністра оборони України;
Півненко Олександр Сергійович – командувач Національної гвардії України;
Рудь Сергій Леонідович – начальник Управління державної охорони України;
Стефанчук Руслан Олексійович – голова Верховної Ради України;
Танцюра Ігор Іванович – командувач Сил територіальної оборони Збройних сил України;
Умєров Рустем Енверович – міністр оборони України;
Хоренко Віктор Олександрович – командувач Сил спеціальних операцій Збройних сил України;
Шмигаль Денис Анатолійович – прем'єр-міністр України;
Щиголь Юрій Федорович – голова Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.
Пробіжимося по структурі та поставимо собі такі питання:
Буданов, Миргородський, Танцюра (реально зараз Баргилевич, новий командувач ТрО), Хоренко – підлеглі Залужного, яка мета їхньої участі в роботі Ставки? Вони мають таке саме право голосу, як і головнокомандувач. Як же принцип єдиноначальності в армії?
Дейнека, Півненко – підлеглі Клименка. Він їм завдань не поставить?
Крук і Павлюк – підлеглі Умєрова. Те саме питання.
Що у складі Ставки взагалі роблять Єрмак, Машовець, Стефанчук, Рудь, Щиголь? Вони якось впливають на оборону без Залужного? Згідно з Указом Президента України від 30 січня 2019 року № 23/2019 «Положення про Генеральний штаб…», ГШ є головним органом військового управління з планування оборони держави, стратегічного планування застосування Збройних сил України та визначених сил і засобів інших складових сил оборони, координації і контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та силами оборони в межах, визначених законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. І до речі, а де генерал Сергій Шаптала, начальник Генштабу?
Читайте також108 бойових зіткнень за добу. Що відбувається на фронті
Те саме питання щодо відсутності голови Нацбанку.
Директор Держспецтрансслужби, що прикриває транспортну інфраструктуру, не член ставки, а міністр інфраструктури, котрий нічого не прикриває, входить до неї. Чому?
Чому міністр оборони, який, власне кажучи, забезпечує формування та реалізації державної політики з питань національної безпеки у військовій галузі, сферах оборони і військового будівництва в мирний час та особливий період, – на других ролях, а секретар РНБО – аж координатор?
У тексті немає ні зрадоньки, ні переможеньки. Питання «кротівні» також не чіпаємо. Укотре можновладці доводять, що навіть перед лицем великої біди ми не можемо обрати компетентних, здатних генерувати ідеї завтрашнього дня, а не тягнути радянську валізу, ще й без ручки. Чи хтось аж настільки боїться відповідальності, що ховається за колегіальним органом з 24 людей.
Висновок військових науковців у 2013-му був таким: «Сучасний формат Української держави не сприяє ані авторитарності управління, ані формуванню авторитарного лідера держави. У разі налагодження ефективного демократичного управління нашою державою нам не загрожуватиме проблема, про яку С.М. Михальов, автор монографії «Военная стратегия. Подготовка и ведение войн нового и новейшего времени», згадує, підводячи підсумки діяльності Й.В. Сталіна, керівника Ставки ВГК: «Неможливо назвати іншого військового або політичного діяча, який у той період зміг би очолити країну і її збройні сили, узяти на себе всю повноту влади і весь обсяг роботи зі стратегічного керівництва в поєднанні з управлінням економікою та дипломатичною діяльністю. Проблема такого лідера в наші дні у разі виникнення воєнної ситуації, схожої на 1941 рік, може мати для держави найнесподіваніші (важкі) наслідки». Це ще один аргумент щодо недоцільності Ставки ВГК в Україні.
