Практика
Терміном “криміналізація ВІЛ” описують застосування норм кримінального права щодо людей, які живуть з ВІЛ, насамперед на підставі їхнього позитивного статусу. За даними дослідження "Global Aids Update", яке проводить UNAIDS (Спільна програма ООН з ВІЛ/СНІДу), станом на 2023 рік 143 країни мали правові норми, які передбачають кримінальну або іншу відповідальність за нерозголошення ВІЛ-позитивного статусу, передбачуване або потенційне інфікування, ненавмисну передачу вірусу імунодефіциту людини.
У подібних справах не завжди враховують, чи отримує людина антиретровірусну терапію, чи відбулося інфікування, а заарештувати можуть навіть за дії, які насправді не створюють ризику передачі вірусу, приміром, за плювання.
В Україні статтею про зараження вірусом імунодефіциту людини доповнили Кримінальний кодекс УРСР у 1987 році. Згодом вона перемандрувала в Кримінальний кодекс України, прийнятий у 2001-му. Відтоді в ній, крім ВІЛ, з’явилося ще й поняття “іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини”.
Тож стаття 130 ККУ передбачає кримінальну відповідальність за:
— свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини;
— зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу;
— умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.
Максимальне покарання — 10 років позбавлення волі. Мінімальне — арешт до трьох місяців.
При цьому саме формулювання “свідоме поставлення в небезпеку” досить широке, яке підводить під цю статтю фактично будь-яку людину, яка знає про свій ВІЛ-позитивний статус.
Докторка юридичних наук, професорка Наталія Гуторова наголошує, що в Кримінальному кодексі України з-поміж усіх захворювань окремо згадано лише вірус імунодефіциту людини та венеричні хвороби.
— Плюс кодекс послуговується поняттям “інші невиліковні інфекційні хвороби, небезпечні для життя людини”. Проте відповідного переліку в українському законодавстві не існує. Такий термін не використовує і ВООЗ, — пояснює вона.
Поза цим кримінальне законодавство виділяє три види умисних тілесних ушкоджень: тяжкі, середньої тяжкості та легкі. Роз’яснення для судово-медичних експертів і, відповідно, для слідчих, прокурорів і суддів щодо кожного містить наказ МОЗ про “Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень”.
— Але в цих Правилах ви теж не знайдете згадки про хоча б якісь інфекційні хвороби. Тобто фактично умисне зараження інфекційною хворобою не тягне за собою кримінальної відповідальності, крім ВІЛ і венеричних захворювань, — резюмує вона.
До речі, стаття про останні з’явилась у кримінальному праві на початку 1920-х, коли ще не було антибіотиків, і, попри очевидний прогрес у медицині, дожила ціла і неушкоджена до наших днів. Хоча вже навіть сам термін застарів. За останні 10 років жодного вироку за цією статтею українські суди не винесли.
— Цікаво, що коли ми запропонували позбутися норми, це викликало шок: “Що ж тепер робити? Якщо ми відмовимося від неї, то всі заражатимуться венеричними хворобами”, — розповідає Наталія Гуторова. — Ці два приклади показують викривлене розуміння в нашому суспільстві ролі і місця кримінального права. Тільки-но з’являється соціальна проблема, чомусь багато кому здається, зокрема і на рівні політикуму, що за допомогою кримінальної відповідальності її можна вирішити. З одного боку, кримінальне право має дуже обмежені можливості для впливу на ситуацію в суспільстві. З іншого боку, обмеження прав і свобод людини, яке застосовує кримінальне право, мають відповідати принципу пропорційності. Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював це. Тобто не можна застосовувати кримінальне право там, де діяння не настільки шкідливе для суспільства, як приміром, те саме зараження хворобою, яка передається статевим шляхом. Це порушення прав людини в демократичному суспільстві, а крім того, кримінально-правові засоби неефективні.
Якщо подивитися на статистику, то протягом 2022 року, за даними Генпрокуратури, за 130 статтею було відкрито п\'ять кримінальних проваджень, станом на липень 2023-го — два.
Значну частину справ становлять кейси, учасниками яких є дискордантні пари (один партнер ВІЛ-позитивний, а інший ВІЛ-негативний). У них заявник стверджує, що партнер не попередив його або її про діагноз. Що фактично означає ситуацію, коли слова одного партнера протиставляються словам іншого. І спиратися доводиться саме на це, бо навіть проведення філогенетичного аналізу в цьому випадку не допоможе з’ясувати, хто з них кого заразив.
Судові вироки в основному базуються на тому, що обвинувачуваний визнав свою вину. Як правило, він не мав умислу інфікувати іншу людину, у багатьох випадках цього навіть на сталося, а було лише це розпливчасте “поставлення у небезпеку інфікування”. Вироки виносили і щодо дій, які навіть об’єктивно не могли наразити на зараження ВІЛ іншу людину.
— ВІЛ не передається через слину, проте людину засудили за плювок. Або людину затримували за те, що вона вкусила правоохоронця. Тобто ця стаття нікого не стримує від передачі ВІЛ, а практика її використання закріплює міфи про захворювання, — каже Наталія Гуторова.
Наука
Уперше подібні закони з’явилися у 1980-х роках. Високий рівень смертності від нової хвороби, недостатнє розуміння вірусу і загалом паніка в суспільстві підштовхнули країни до саме карального підходу в боротьбі з поширенням вірусу.
— Це було дуже жорстке законодавство, але я можу зрозуміти, чому тоді його приймали. Бо людей охопив жах. Дійсно невиліковне захворювання, яке призводить до незворотних змін в імунній системі з чітко прогнозованим смертельним кінцем. Людині із цим діагнозом не давали понад 1,5–2 років. Як зупинити епідемію, не розуміли. І кримінальна відповідальність — єдине, що могли зробити. Тобто вона з’явилась фактично з переляку, — каже Валерія Рачинська.
Відтоді багато що змінилося.
Завдяки сучасній антиретровірусній терапії (АРВ) ВІЛ більше не вважають смертельним захворюванням, а класифікують як хронічний стан здоров’я, який можна контролювати. Очікувана тривалість життя ВІЛ-позитивної людини дорівнює тривалості життя ВІЛ-негативної людини за умови вчасного лікування і дотримання терапії.
— Понад це, за деякими розрахунками ВООЗ, вона навіть може на 10 років перевищувати очікувану тривалість життя ВІЛ-негативної людини завдяки регулярній диспансеризації. Тобто людина дізнається про будь-які нюанси свого здоров'я дуже-дуже швидко і може вчасно відреагувати на них, — додає Валерія.
У 2017 році Центри контролю та профілактики захворювань у США (CDC) після тривалих клінічних досліджень уперше оприлюднили дані про те, що якщо ВІЛ-позитивна людина приймає антиретровірусну терапію і її вірусне навантаження знижується до нуля, тобто стає невизначуваним (кількість вірусних часток у крові нижча за поріг чутливості тестів: менш ніж 40 копій РНК в 1 мл крові. — LB.ua), вона не може передати інфекцію. Це називається Н = Н, тобто "не визначається – тож не передається" (англійською U = U, Undetectable = Untransmittable). Так само з’явилися можливості доконтактної і постконтактної профілактики ВІЛ для людей з негативним статусом. АРВ і профілактика доступні в Україні.
Проте законодавство багатьох держав не відобразило кардинальних змін у науці і медицині за останні 40 років. У зв’язку з цим 2018 року 20 провідних науковців світу, стурбовані, що кримінальне переслідування людей з ВІЛ-позитивним статусом не завжди ґрунтується на сучасному науковому і медичному знанні, випустили Експертну консенсусну заяву щодо використання науки про ВІЛ у кримінальному правосудді.
Зокрема, вони вкотре звернули увагу на шляхи інфікування. ВІЛ не передається повітряним шляхом. Імовірність інфікуватися через оральний секс, слину або укус (навіть якщо була невелика кількість крові), коливається від нуля до низької. ВІЛ не передається, якщо користуватися презервативом або якщо людина має невизначуване вірусне навантаження. Ризик інфікування відсутній або незначний, якщо ВІЛ-негативна людина перед можливим ризиковим контактом вжила PrEP (доконтактна профілактика у вигляді антиретровірусних препаратів, які запобігають передачі ВІЛ. — LB.ua).
— Єдиний спосіб захистити себе від вірусу імунодефіциту людини — це знання, — каже голова координаційної ради благодійної організації “100% Життя” Дмитро Шерембей. — Точно не стаття в Кримінальному кодексі, яка ні від чого не рятує і дає жодної користі.
Наслідки
Немає доказів того, що наявність кримінальної відповідальності допомагає приборкати епідемію. Натомість, каже директор UNAIDS в Україні Роман Гайлевич, вона створює бар’єри, зокрема і для реалізації мети “95 – 95 – 95”. Завдяки появі лікування організація змоделювала прогноз: подолати глобальну епідемію ВІЛ/СНІДу можливо вже до 2030 року, якщо 95% людей, які живуть з ВІЛ, матимуть діагноз, 95% з них отримуватимуть лікування і в 95% з тих, хто на терапії, вірусне навантаження знизиться до невизначуваного.
— Коли правоохоронці кажуть, що є прямий зв’язок між наявністю кримінального покарання й епідемією ВІЛ, то вони праві. Тільки от працює це у зворотний бік. Криміналізація не зменшує, а навпаки – призводить до збільшення кількості випадків захворювань, — каже Валерія Рачинська і далі пояснює, чому так відбувається.
Колись вона працювала менеджеркою профілактичних програм “100% Життя”. Організація робила багато тестів у місцях позбавлення волі. Валерія мусила поспілкуватися з людиною, під час консультації виявити ступінь її уразливості та за необхідності мотивувати пройти тестування.
— Це була чергова рутинна консультація, — пригадує вона. — Поруч сидів чоловік. Я ставила стандартні питання: чи були у вас протягом останніх 6 місяців секс без бар'єрних засобів, чи користувалися ви спільним шприцом. У результаті порадила йому пройти тест, адже більшість відповідей були позитивні. Він відмовився: “Я знаю, що робив, знаю, з ким робив, і думаю, що на 99,9% в мене є ВІЛ, але тестуватися не буду”. Для мене це була якась нісенітниця, я не розуміла, чому? Я ж детально все пояснила — лікування безоплатне, безпечне. І все одно “ні”. “Знаю, що коли ви мені зробите отой тест і він виявиться позитивним, я буду до кінця свого життя у ваших спеціальних списках відповідальним за все”. Для мене це яскравий приклад того, як кримінальне переслідування людей, які живуть з ВІЛ, гальмує подолання епідемії в Україні.
Кримінальне переслідування відлякує людей від проходження тестування. А це одна з найбільших проблем. За оцінкою експертів, в Україні приблизно 240 тис. людей живуть з ВІЛ. Але про свій діагноз знає лише кожен другий. З точки погляду приборкання епідемії важливо оперативно виявляти нові випадки і так само оперативно залучати людину до терапії.
— Ці норми дісталися нам у спадок з кам’яної доби. У нас немає статей про відьом, але є ось такі, які спеціально виділяють одну групу населення, маргіналізують її – і зрештою вона опиняється в становищі максимальної уразливості, — каже Дмитро Шерембей. — З правового погляду існують інші статті, які регламентують різну форму заподіяння шкоди здоров’ю людині іншою людиною. А є окрема стаття, яка регулює шкоду одного захворювання, таким чином виокремлює цих людей як найнебезпечніших, найгірших, як ядерну бомбу. І цієї особливості треба позбуватися.
Бо серед чинників епідемії є не тільки відсутність доступу до терапії, а й дискримінація і стигматизація.
— Коли суспільство дискримінує і стигматизує, то люди бояться знати свій діагноз. Так суспільство створює умови, щоб людина не лікувалася. І значить, суспільство своїми законами відповідальне за те, що вона не робить цього, — говорить Дмитро. — А сама мікроскопічність кількості справ доводить, що ця норма мертва. Вона радше набирає форми морального знущання.
За його словами, є чимало кейсів, коли захворювання використовують як засіб тиску на людину, що живе з ВІЛ. Дослідження “100% Життя” свідчать про те, що на побутовому рівні цю інформацію експлуатують частіше, ніж у системі судочинства.
— Уявіть ситуацію, що кожен, хто має доступ до персональних даних і володіє вразливою інформацією, зокрема про те, що у вас ВІЛ-позитивний статус, раптом дізнається про кримінальну відповідальність, пов’язану з діагнозом. Скажімо, це ваш статевий партнер, людина, з якою ви прожили спільне життя. І вона починає експлуатувати цю норму, щоб домогтися від вас потрібного їй. Скажімо, лояльності, — пояснює він.
Наприклад, по допомогу в організацію звертається жінка, яка намагається розлучитися, вона претендує на те, щоб з нею залишилася дитина. Але зізнається, що чоловік погрожує: “Я зараз всюди напишу про твій ВІЛ, піду до суду і скажу, що ти хотіла мене заразити і дитину теж”. Хоча насправді він знав про захворювання, вони довго були у шлюбі.
— Але жінка по суті опиняється перед жахливим вибором, — каже Дмитро.
І такі випадки не поодинокі.
— Над людьми, які живуть з ВІЛ, у тому числі над тими, хто досяг стану вірусної супресії, висить цей дамоклів меч, — визнає Наталія Гуторова. — Бо будь-який сексуальний партнер чи партнерка, які на тих чи інших підставах не дуже добре ставляться до колишнього партнера, щось ділять, він чи вона можуть шантажувати цим поставленням у небезпеку.
До того ж це виховує патерналістське ставлення з боку інших членів суспільства, додає Валерія Рачинська. І це ще одна проблема, яку зумовлює кримінальне переслідування за ознакою захворювання.
— Ти нерозумна дитина, а держава вирішила, що саме оці люди несуть відповідальність за твоє здоров’я. Тобто це не я той, хто має потурбуватися про свою безпеку, про наявність презерватива, про, наприклад, рішення пройти тест на ВІЛ-інфекцію або захворювання, які передаються статевим шляхом. Ні, це хтось має подбати про все, попередити мене. Таке зняття відповідальності за стан свого здоров’я, за своє сексуальне життя — це просто якась віктимізація людей. І це замість того, щоб учити їх турбуватися про себе і статевих партнерів. І насправді з погляду охорони громадського здоров'я ці норми дуже шкідливі, — обґрунтовує вона.
Зміни
— Наші знання не завжди актуальні. Коли люди не стикаються з ВІЛ-інфекцією, вони часто пам’ятають лише, що це “чума 20 сторіччя”, від якої вмирають. Це зацементувалося у свідомості. І раптом їм кажуть: "Треба відмінити кримінальну відповідальність за зараження ВІЛ”. А вони: "Як це? А що ж буде? У нас ж виросте епідемія". І тоді ми пояснюємо: коли ці норми запровадили, вона все одно зростала, тому що є закони епідеміологічні й епідемії відповідають їм, а не кримінальному праву. І потім вона пішла на спад – не тому що закон раптом спрацював, а тому що з’явилося лікування, — говорить директор UNAIDS в Україні Роман Гайлевич.
Звернімося до статистики. Зростання кількості нових випадків ВІЛ-інфекції в Україні відбувалося з 1991-го по 2010 рік. Після стався злам — темпи росту сповільнилися.
— І закон ніяк не вплинув на цифри. Що реально вплинуло – люди почали тестуватися й одразу отримувати лікування, — пояснює Роман.
Саме 2010-го здебільшого завдяки міжнародній підтримці в України з’явилася можливість надати терапію всім.
— Тому для нас правові норми, які в принципі дискримінують людей з ВІЛ-діагнозом, контрпродуктивні. Це, звісно, не найголовніша проблема, але одна з тих, яку ми намагаємось вирішити. Я не можу навести жодного позитивного прикладу боротьби з поширенням будь-якої інфекції за допомогою Кримінального кодексу. Він карає злочинний намір, коли людина свідомо здійснює правопорушення. А в нашому випадку закон створює ситуацію правопорушення тільки тому, що хтось перебуває поблизу чи в контакті з людиною, якій поставили певний діагноз, — каже Роман Гайлевич.
UNAIDS закликає країни відмовитися від спеціальних кримінально-правових норм, що стосуються зараження ВІЛ-інфекцією. А практику використання загальних норм звузити до кейсів, пов’язаних з умисною передачею вірусу.
— У такому випадку і у громадян, і в держави безсумнівно можуть бути легальні підстави притягнути до відповідальності людину за конкретну злочинну дію, — пояснює він. — Наразі ж ситуація така: якщо ви не знаєте про свій статус, то маєте додатковий захист у суді: “Ну я ж не знав”.
Європа неоднорідна в просуванні подібних правових норм. Але ідея декриміналізації ВІЛ поступово спрацьовує. Нідерланди, наприклад, стали одними з перших у світі, хто застосував науку про ВІЛ у кримінальному праві, декриміналізувавши все, крім умисного зараження. За даними моніторингу Міністерства охорони здоров’я, добробуту та спорту, на кінець 2021 року в країні понад 90% людей, що живуть з ВІЛ, були діагностовані, 90% з них мали невизначуване вірусне навантаження. Або Данія. Ще у 2011 році вона зупинила дію свого кримінального законодавства щодо ВІЛ. Тодішній міністр юстиції зазначив, що ВІЛ більше не можна вважати хворобою, яка загрожує життю, оскільки в Данії доступне ефективне лікування, що робить вірус імунодефіциту людини хронічним захворюванням.
— Відтоді в Данії багато судів не приймали кваліфікацію зараження ВІЛ-інфекцією як заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, — розповідає Роман Гайлевич.
Станом на 2022 рік, за даними UNAIDS, у країні 95% людей, що живуть з ВІЛ, протестовані, 92% з них перебувають на терапії. Подібним шляхом пішли багато інших країн.
— Можна дорікнути, що ми закликаємо орієнтуватися на досвід країн, які побороли епідемію. А в нас вона триває. Але там картина протилежна нашій саме тому, що вони долають дискримінацію, зокрема і законодавчу. Там людина робить тест, погоджується на терапію і живе з нульовим навантаженням. Отже, єдиний правильний варіант, щоб досягти результату і зупинити епідемію ВІЛ/СНІДу, — це рости суспільству в питаннях толерантності, а законодавцям — у гуманізації законодавства України, — каже Дмитро Шерембей.
До речі, за даними The HIV Justice Network, протягом 2019–2021 років найбільше справ, пов’язаних з кримінальним переслідуванням людей, які живуть з ВІЛ, було зареєстровано в Узбекистані, Росії та Білорусі.
В Україні багато років поспіль громадські організації ведуть дискусію про те, що законодавство необхідно оновити. Зараз триває чергова спроба змінити ситуацію. У Кримінальному кодексі України є загальні статті, які регламентують поняття заподіяння шкоди здоров’ю людини, і недоцільно виокремлювати якесь захворювання, вважають у БО “100% Життя”.
Тому пропонують (законопроєкт № 9398. — LB.ua) прибрати з Кримінального кодексу України статтю 130. Паралельно доповнити "загальну" статтю 121 Кримінального кодексу “Умисне тяжке тілесне ушкодження” формулюванням “зараження особливо небезпечною інфекційною хворобою або інфікування збудником особливо небезпечної інфекційної хвороби”. Відповідний перелік хвороб регламентує наказ МОЗ.
Водночас автори законопроєкту хочуть залишити статті, які передбачають відповідальність за розголошення діагнозу ВІЛ і за неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило інфікування вірусом імунодефіциту людини.
— Спільнота людей, які живуть з ВІЛ, вважають, що на нинішньому етапі їм ще потрібен захист за допомогою цих статей, оскільки рівень стигматизації залишається високим і наслідки розголошення діагнозу відповідні. Щодо неналежного виконання службових або професійних обов’язків, то така стаття є і в загальній частині Кримінального кодексу. Але вона стосується суто медичних і фармацевтичних працівників (йдеться про статтю 140 КК). Коли ж ми говоримо про ВІЛ, то небезпека інфікування можлива і через інші послуги, ті самі косметологічні кабінети, — уточнює Наталія Гуторова.
Можна чекати 20 років, щоб почати застосовувати практики цивілізованого світу, а можна йти в ногу з часом, каже Дмитро Шерембей.
— У царині прав людини дуже важливо не чекати. Бо це демонстрація нашої політики, стосунків між людьми і ставлення до людей. Ми маємо відмовитися від практики репресій, ненависті, дискримінації. Це банальне зло і супернекорисно для країни і соціуму.