I
Астор П’яццолла. Танго “Забуття”. Якщо заплющуєш очі і вслухаєшся в мелодію скрипки, то чомусь бачиш хвилі. Вони накочуються на берег і відступають, залишаючи пісок чистим, ніби порожній аркуш. Контрабаси тихо вистукують, як серце. На сцені Будинку архітектора 17 музикантів камерного оркестру “Ренесанс”. У залі — трохи більше слухачів. Це вже другий виступ у 34-му концертному сезоні, який вдалося відкрити попри все.
Реприза — товста риска, тонка і дві крапочки. Якщо музикант бачить такий знак на нотному стані, отже, йому треба повторити уривок музичного твору. Здається, що в партитурі “Ренесансу” хтось поставив цей знак. І треба знову зібрати склад, знайти концертову базу, сцену, свого слухача і навіть почати збирати нотну бібліотеку. Але як не повторюй, це все одно буде вже інша історія, для якої важливо знайти точку відліку.
Наприкінці січня Василь Крячок, диригент і засновник “Ренесансу”, бігав Києвом. Увечері крокомір 69-річного Василя Михайловича нарешті заспокоювався на позначці 20–30 тис. кроків. Він шукав нову домівку для оркестру.
— Був у органному залі, в університетах, НДІ, у них непогані зали. Ходив у палац культури заводу “Арсенал”. Нам для репетицій навіть не обов’язково мати велику сцену, достатньо кімнати. Одне тільки — не хотілося бути десь на краю світу, — каже Василь Михайлович.
Так за порадою музикантів він зрештою опинився в стінах Будинку архітектора, де оркестр прийняли.
— Всевишній почув мене, — каже Василь Михайлович. — Мені показали фоє, де ми могли б проводити репетиції. Самі стіни і скляна стеля. Як в оранжереї. Усе прекрасно, і зал теж прекрасний. Будемо працювати.
Ми піднімаємося з Наталією Ляшенко на третій поверх, у те саме фоє, де “Ренесанс” тепер знову репетирує. Вона показує невеличку кімнату, в якій стоять недавно куплені пюпітри, принтер, щоб роздруковувати ноти, — ось і все майно оркестру-переселенця.
— Тут тепло і світло. Нас усе влаштовує, — каже вона, так ніби дуже боїться втратити те мале, що є.
Як і 34 роки тому, коли оркестр тільки-но з’явився, доводиться все будувати фактично з нічого, збирати докупи по зернинці.
II
Географія цієї історії така, що важко охопити. Але почати її можна, приміром, із села під Уманню, де народився Василь Крячок.
Повернувшись з війни, його батько вступив до музичного училища у клас вокалу. І хоча не довчився через народження сина, усе одно це певною мірою визначило подальший перебіг цієї історії. У шість років малий Василь уже грав на баяні. Тільки очі визирали з-над велетенської брили, яку він тримав на колінах.
— Де б ми не жили, батько завжди організовував хор. То там 60 людей збере, то там. І я їм був за акомпаніатора, — сміється Василь Михайлович.
Згодом він навіть відправив сина до музичної школи — дозволяв йому двічі на тиждень йти з уроків раніше, щоб поїхати в Умань на заняття. А хлопець ховав музичний інструмент у льох, брав ковзани і йшов кататися. Аж поки директор музичної школи не подзвонив батькові з новиною: “Щось давно не бачив вашого сина”.
— Пам’ятаю, як ми сидимо в кабінеті директора і я кажу, що не хочу грати на баяні. А тут саме заходить дружина тромбоніста і питає: “Хочеш займатися на тромбоні?” “Хочу”, – відповів навмання. Бо не знав точно, що то таке. Так я став тромбоністом, — усміхається він. Але насправді доля вже вела його до диригентства і Маріуполя.
Консерваторію Василь Крячок закінчив в Астрахані: поїхав туди до викладача тромбона, який йому подобався. А ще з розрахунку, що конкурс буде не такий високий. Але й в астраханській консерваторії він був 13 осіб на два місця.
Після закінчення консерваторії Василь півтора року проходив строкову службу, грав у штабному оркестрі в Ростові. Звільнився і хотів десь улаштуватися. Але сезон в опері вже почався, тож штат був укомплектований. І йому порадили їхати в Маріуполь, тодішній Жданов. Там шукали викладача гри на тромбоні. Василь був переконаний, що працюватиме в місті лише до кінця сезону, а далі сподівався потрапити в оперу в Дніпрі або Запоріжжі. Але, здається, у міста були на нього інші плани.
Саме в Маріуполі Василь Крячок зустрів майбутню дружину, скрипальку Ларису Галлу. Вона і стала тою першою ниточкою, що прив’язала його до Маріуполя на наступні 35 років. Навіть робота в Німеччині у військовому оркестрі, куди він поїхав тромбоністом, а став диригентом, не відірвала назавжди від міста. Маріуполь, як магніт, повернув його, щоб 35-річний Василь Крячок зрештою реалізував своє призначення — зібрав перший у місті ансамбль барокової музики.
“Ренесанс” з’явився завдяки конкурсу викладацьких ансамблів малих форм музичних закладів. Василь Крячок, який тоді працював у музичному училищі, зібрав для виступу вісьмох викладачів.
— А після завершення фестивалю ми вирішили вже не розходитися, — розповідає Лариса Галла. — Нам хотілося рухатися далі, грати, у нас було багато ідей і натхнення. Почали давати концерти, тому виникла необхідність у назві. Я запропонувала “Ренесанс”. Це був період Перебудови. Відчувались надія, якесь піднесення. Було передчуття свободи. Тому і "Відродження". Звісно, тоді ніхто не міг подумати, що назва буде такою визначальною для нас, що колись буде і друге відродження.
Лариса зараз багато думає про цей збіг. А Василь Михайлович сміючись робить уточнення.
— Уявіть тодішній Маріуполь: величезні металургійні заводи, єдиний металургійний інститут. І тут ми зі своїми скрипками і віолончелями їдемо громадським транспортом у школи, технікуми, по підприємствах, щоб давати концерти. Тож це було зародження, а не відродження. Ми зароджували в Маріуполі культуру слухання класичної музики.
III
Спочатку на концертах музикантів на сцені було більше, ніж людей у залі. Невелике фінансування, яке вдалося отримати з фонду культури, швидко закінчилося, тож шукали підтримки у підприємців-меценатів. Та головне, що було бажання грати, і воно переважало все. У 1993-му їх прийняв до себе палац культури “Азовсталь”.
— Тоді ми вже вважалися камерними — мали чотири перші скрипки, чотири другі, пару альтів і віолончелей, був контрабас, клавір, музикознавець. Загалом 18–20 музикантів. Рік працювали без зарплатні, з надією, що щось вистрілить і ми десь щось зможемо, — розповідає Василь Михайлович.
Сподівання справдилися напередодні Нового року. Василь Крячок пурхає між датами, легко дістаючи з голови потрібні і примовляючи “як зараз пам’ятаю”. Залишається лише дивуватися цій легкості, коли сам губишся в тому, що було вчора.
17 грудня 1993 року. О 10-й ранку почалася підсумкова в році сесія міської ради. Саме тоді керівник відділу культури Богдан Слющинський (письменник і науковець. — lb.ua) пішов ва-банк, вирішивши переконати депутатів, що місту потрібен камерний оркестр. У квітні 2022 року він загинув у Маріуполі від уламку снаряда, що влучив у серце.
— Розумієте, на нього дивилися, як на непорозуміння. Який оркестр, який камерний? Якщо камерний, то він у камері має грати? Театр є, палац культури є, самодіяльність є. Чого ще не вистачає? Нащо нам це в бюджет? — пригадує Василь Крячок.
Того дня Богдан Слющинський вісім разів виходив до депутатів з тією самою пропозицією. Зрештою, о 8-й вечора із сесійної зали залунали аплодисменти. Скоро звідти вийшов і сам Слющинський: “Взяв їх на замору!” — видихнув він. Так ансамбль став Маріупольським муніципальним камерним оркестром “Ренесанс”. Його включили в реєстр культурних закладів країни, а відділ культури Маріупольської міської ради взяв оркестр на баланс.
Оркестр мав офіційний статус, бюджетні гроші, концертову базу. Щосуботи вони виступали безкоштовно в палаці культури “Азовсталь”. Як каже Василь Крячок, виховували свого слухача:
— Першими до нас пішли університетські викладачі і викладачі музичних і загальноосвітніх шкіл. Потім дехто з робітників. У такому середовищі і з цього все потихеньку розвивалося.
Середовище теж почало змінюватися. Маріупольський металургійний університет перетворився на Приазовський державний технічний університет, і сталося, здавалося, неможливе — там з’явилася кафедра музикознавства. Її відкрив тодішній ректор Ігор Жежеленко, батько якого був піаністом і композитором. Вони подружилися з Крячком, і ця творча дружба стала новим етапом у житті оркестру. Ігор Жежеленко помер навесні минулого року в блокадному Маріуполі, його поховали у дворі будинку.
— Ми почали ставити опери: “Кармен”, “Алеко”, “Євгеній Онєгін”. Опереткові спектаклі... Усе це приносило неймовірну насолоду. Я міг годинами після концерту сидіти і прокручувати все в голові. Музика грала і грала, — каже Василь Михайлович.
Він з’являвся на роботі о 7-й ранку і часто засиджувався до 12-ї ночі. Проходив повз афіші, якими були обклеєні стіни чергової репетиційної бази оркестру, тепер уже в Школі мистецтв.
— Ми багато гастролювали, всі афіші зберігали, — розповідає Василь Крячок. — Дивишся на них, дихаєш цим усім. Я міг біля кожної стояти і годинами розповідати, як відіграли концерт, що виконували, які враження залишились опісля. У Маріуполі була ціла епоха, і я пам’ятаю кожен її день. Тепер там пустеля Сахара.
IV
Наприкінці квітня минулого року у фб-групі “Маріупольська камерна філармонія” опублікували допис:
“Зараз про Героїв нашого часу!!! З великою вдячністю та повагою! Про Вас, Василь Михайлович!!!! <...> Ви зробили більше ніж багато. Завдяки Вам та стінам Маріупольської камерної філармонії вижила я та моя родина! Близькі мені люди і просто знайомі <...>
І для кожного в той жахливий час Ви зробили все для захисту і навіть для комфорту! <...> Люди, де ви бачили таке, щоб Директор філармонії (спочатку змотивував інших чоловіків, він це вміє і дуже голосно))))), а потім сам допомагав будувати туалети на вулиці, під обстрілами та вибухами...!!! <...>”
На момент широкомасштабного вторгнення Василь Крячок уже 4 роки очолював Маріупольську камерну філармонію. Офіційно її відкрили в будівлі колишнього палацу культури “Маркохім” у 2018-му. Вона стала домівкою для трьох оркестрів — духового, народних інструментів і “Ренесансу”.
Тоді це була єдина філармонія, створена за часи незалежності України, до того ж не в обласному центрі. Лише торік цей досвід повторили в Коломиї.
— До 2014 року все було добре, був Донецьк — центр культурного життя-буття Донецької області. Але після 2014-го не всі заклади переїхали на територію, підконтрольну Україні, зокрема, ми втратили Донецьку обласну філармонію. І вся область залишилася без професійної концертної організації, — розповідає директорка департаменту культурно-громадського розвитку Маріупольської міської ради Діана Трима. Вона працювала над організаційними питаннями створення нового закладу.
— Тоді тільки Луганська філармонія виїхала в Сєвєродонецьк, — продовжує Діана. — Територіально це дуже далеко від Маріуполя. Тож потреба впорядкувати це була велика, як і запит містян на сцену, яка працювала б системно.
Тому три оркестри реорганізували і об’єднали в одному місці.
— Спочатку вони були не в захваті від ідеї. З одного боку — лякали зміни. З іншого — оркестри, у кожного з яких 20—30 років історії за плечима, завжди були окремими юридичними одиницями і кожен вважав себе найкращим, — сміється Діана. — Перехід був важким, але відбувся.
І, зрештою, філармонія стала потужною платформою для розвитку. До відкриття планували урочисту програму. Але охочих привітати Маріуполь з її появою набралося на три дні концертів. Так започаткували фестиваль, який згодом став одним з трьох найпопулярніших у місті разом з “ГогольFest” і “MRPL City” — “Маріуполь Класік”. Він ще зіграє свою роль у другому відродженні “Ренесансу”, але про це трохи згодом.
— Не думаю, що це був наш пік. Але поява філармонії точно стала новим поштовхом для оркестру, — каже Лариса Галла. — А пік на нас ще чекав, бо ми вже потроху грали симфонічний репертуар. Думаю, що згодом у нас був би малий симфонічний оркестр. Я все ще вірю в те, що це можливо.
“Ренесанс” почав пускати коріння в новій оселі, збираючи чималий зал — на 380 місць. 14 лютого 2022-го він грав «Memory» Ендрю Ллойд Веббера. Якби поруч була Барбара Стрейзанд, вона заспівала б: "Я пам'ятаю час, коли я знала, що таке щастя. Нехай пам'ять знову оживе".
Озираючись назад, це можна сприйняти за несвідоме передчуття або якесь фантастичне пророцтво. Але це буде неправдою. Зал аплодував музикантам, слухачі вигукували “браво”. Ніхто й гадки не мав, що це один з останніх концертів камерного оркестру в Маріуполі.
Програма на березень була розписана, навіть квитки продавали до кінця лютого, коли вже Маріуполь бомбили російські війська.
— Ніхто не вірив, що буде так, і я не вірив, — каже Василь Михайлович.
Але. 16 березня 2022 року росіяни завдали авіаудару по Маріупольському драматичному театру. 19 березня скинули бомбу на Школу мистецтв. 20 квітня обстріляли палац культури “Молодіжний” — той самий колишній ПК “Азовсталь”, де багато років поспіль грав оркестр. Місця, дорогі серцю, систематично стирали з тіла міста. А у вцілілій філармонії згодом змонтували клітки для “суду” над полоненими українськими військовими.
— Добре, що хоч на філармонію не впала бомба, як упала на театр, — каже Василь Крячок. — Хоча в нас усе ж поцілив снаряд — вибило вікна, потрощило вітражі.
Під час блокади Маріуполя філармонія перетворилася на укриття, в якому ховалися містяни. А Василь Михайлович раптом перестав бути диригентом:
— Зараз дивишся на все це — і серце обливається кров’ю. За плечима 30 років. Ти спостерігав, як усе починалося, розвивалося, як наповнювалися зали. Ціле життя там залишилося. Шкода все.
V
24 лютого 2022 року, коли місто вже почали обстрілювати, Василь Крячок вигуляв собак, а о 7-й ранку прийшов до філармонії. Згодом до нього приєдналися ще кілька музикантів. У всіх було одне питання: “Що робити?” Але жодних вказівок від місцевої влади не надходило. Про організовану евакуацію оркестрів також не йшлося. А потім зник зв’язок. І музиканти вибиралися з міста хто як міг.
— У кожного в Маріуполі про це своя історія, — каже Наталія Ляшенко.
Вони з чоловіком чи не відразу мусили покинути свій будинок через сильні обстріли району. Прихисток знайшли в родини Крячків, які мешкали в сталінці навпроти драмтеатру. У будинку було бомбосховище, яке мешканці самі розчистили і більш-менш облаштували.
— Тоді було таке враження, ніби все зупинилося і ми перебували в якомусь безчассі, — каже Наталія.
Спочатку вони тільки іноді спускалися в підвал, а потім з нього майже не виходили. Залишився чи не єдиний маршрут, який мусили долати, — до драмтеатру і назад. Там можна було роздобути воду. Біля театру стояли дві цистерни, іноді їх наповнювали. Тому поруч з ним завжди була черга.
— Березень був холодний, морози -10°, усе замерзало. Чоловіки забиралися туди нагору, розбивали лід і якось черпали воду відром, — розповідає Наталія. — Взагалі біля драмтеатру завжди було скупчення людей. Там обмінювались новинами, чи вдалось комусь вирватися за межі міста, розпитували про своїх знайомих, друзів, родичів, може, хтось когось бачив.
У філармонію вона потрапила тільки одного разу. Тоді вперше побачила, скільки там людей.
— Аж сльози на очі навернулися, — каже вона. — Пам’ятаю, як до мене підійшла якась жінка, почала заспокоювати: “Тихо, тихо, не треба. От у мене вже немає будинку”.
Підвал філармонії був розрахований на кілька десятків людей, і спочатку думали, що там розмістяться музиканти оркестрів.
— Ми не планували робити укриття. А вже за день-два вивозили багато людей з селищ навколо Маріуполя, де були сильні обстріли і все горіло. Автобуси з ними з’їжджалися до центру міста. І філармонія, як і драмтеатр, палаци культури, Школа мистецтв, стала таким місцем, де ховались люди, — каже Діана Трима.
У піковий період у філармонії перебувала понад тисяча маріупольців.
— Я був там ніби комендантом гуртожитку, — каже Василь Крячок.
Зранку йшов туди, ввечері повертався в бомбосховище додому. Кілька колишніх афганців і відставників поліції допомагали підтримувати порядок.
— Чергували кожен на своєму поверсі, тож у нас ніхто не збиткував. Уночі ми оглядали будівлю, бо на стінах малювали зетки люмінесцентною фарбою. Усе це ми засипали або зафарбовували, — розповідає Василь Михайлович. — Страх у мене минув майже відразу. Я ходив постійно, де мене тільки не носило: де потрібно і не потрібно. І у вуличні бої потрапляв, потім падав і ховався. Стоїш біля під’їзду, раптом над головою свист. Снаряд влітає в будинок — третій-четвертий поверх, усе горить. Але я не міг покинути філармонію. Там були люди, вони молились на мене. Вони вірили мені, чекали хоч якусь інформацію.
У середині березня почали з’являтися новини, що комусь вдалося прорватися в бік Бердянська. Тоді вже прилетіло і в сам будинок, де мешкав Василь Крячок з родиною. На місці одного з під’їздів зяяла діра.
— Ми вирішили спробувати виїхати. Це було ризиковано, але так ми хоча б мали шанс, — каже Наталія. Вони разом з дружиною Василя Крячка Ларисою намагалися вмовити його покинути місто. Але марно.
— Він не хотів це чути. Казав: ви їдьте, за місяць усе закінчиться. Він просто відмовлявся вірити в щось інше, — каже Лариса Галла, яка мусила вивезти з Маріуполя хвору матір.
Коли нарешті вибралися, то їх охопив шок: усюди були блокпости ДНР.
— Ми ж там були фактично в інформаційному вакуумі. І не усвідомлювали масштабів того, що відбувалося. Усі сподівалися на допомогу, що ось-ось військові прийдуть, — пояснює Наталія. — Але перший український блокпост трапився нам тільки за 20 км до Запоріжжя.
Василь Крячок залишався в Маріуполі ще впродовж місяця.
VI
На кінець березня у філармонії перебувало вже не так багато людей. Вони пішли в пошуках більш безпечних місць. Обстріли були настільки сильними, що Василь Михайлович деякий час не міг потрапити в будівлю.
— Пам’ятаю, як нарешті прийшов у філармонію 28 березня. Дивлюсь, двері в мій кабінет вибиті. І там нічого немає — все винесли: фраки, костюми, сорочки, черевики, запонки, метелики. Ноутбуки. Із системного блока все повиймали. Зникла навіть скрипка нашого скрипаля Геннадія Чабанова, який помер у березні. Усе, що можна було взяти, забрали. Не знаю, хто це зробив.., — каже Василь Крячок.
Зникли навіть диригентські палички. І та, яку залишив собі на пам’ять, — нею він колись диригував разом із Сергієм Бурком з “Віртуозів Львова” і з Мирославом Скориком.
Згодом він дізнався від німецьких лікарів, що десь у той період пережив інфаркт, якого навіть не помітив.
Тим часом Лариса з донькою шукали будь-якої можливості вивезти Василя Михайловича з Маріуполя. Як це вдалося — окрема довга історія. Але через складний ланцюжок незнайомців і знайомих він зрештою виїхав через Донецьк, проїхав Росію, перетнув кордон з Латвією і дістався Варшави, де його зустріли рідні. І нарешті опинився в Німеччині, де жила донька. Дорога тривала тиждень. Зі собою він віз трьох собак, два пакети з речами, портфель, скрипку дружини і диригентську паличку.
— Нічого не зміг уберегти, — каже він. — У філармонії було дуже багато апаратури, музичних інструментів. Нещодавно дивився відео звідти. Показали вітражний зал. У нас там був білий рояль. Його немає, вивезли в Донецьк. Електроорган, подарований німецькою громадою, литаври прекрасні німецькі — не побачив їх. Багато гарних фортепіано було. Або спалили їх, або забрали в Донецьк. Світлове обладнання — все нове, найсучасніше, ми навіть не встигли його розпакувати... Мікрофони... Душа болить.
Втрачено і величезну бібліотеку партитур “Ренесансу”, яку вони збирали 30 років.
— Я все переписував, адаптував для камерного оркестру. Усе там залишилося. Не знаю, що з нотами, — каже Василь Михайлович.
Із трьох оркестрів, що були у філармонії, два майже в повному складі залишилися там — духовий і народних інструментів співпрацюють з окупаційною російською владою.
— Грають тепер росіянам і співають “я люблю тєбя, росія”. Кілька людей залишилися і з нашого оркестру, — каже він.
Тих музикантів “Ренесансу”, які виїхали з Маріуполя, розкидало по світу: хтось — в Україні, хтось — у Європі, хтось — у Грузії, хтось — за океаном, дехто залишився в Росії.
Щоб усвідомити нову реальність, знадобився час.
VII
— Мій батько дійшов до Берліна під час Другої світової війни. Тепер я теж тут. Таке ось коло, — говорить Василь Михайлович.
Він не відразу зміг узятися за відновлення оркестру. Спочатку треба було прийняти те, що сталося. А потім знадобився поштовх, аби всерйоз обговорювати можливості повернути оркестр на сцену. Ним став той самий “Маріуполь Класік”, який запропонувала провести Діана Трима.
— Я собі мріяла, що фестиваль дасть віру музикантам, що можна повертатися, що вони тут потрібні. І ще це така публічна акція — філармонія є, фестиваль є, — пояснює вона.
Василю Крячку вдалося зібрати кількох своїх музикантів, які були в Україні. І вони заграли разом з оркестрами у Львові, Івано-Франківську, Вінниці та Києві. Ця підтримка музичної спільноти була важливою.
Перші репетиції відбулися у вересні, за 5 місяців після того, як Василь Михайлович вибрався з Маріуполя.
— Це було повернення до своєї стихії. Неможливо передати ті почуття, які охопили, коли знову стояв за диригентським пультом. Я насолоджувався тим, як усе звучало. Ніби і не було тої паузи. Але ж пауза була і депресія була, — зізнається він. — Я по всій Німеччині їздив, де я тільки не був. Рухався, але не вистачало Маріупольської філармонії, колективу, творчості, того духу. Щоб стільці носити і розставляти їх у залі, щоб зустрічати запрошених музикантів і співаків на вокзалі. Так бракувало цього.
“Маріуполь Класік» для «Ренесансу» став новим початком. Розмови про відновлення роботи оркестру були і до того, але без якогось чіткого плану.
— А після фестивалю з’явилось відчуття, що це можливо. Бо були думки: як можна пропонувати концерти? Хто на них ходитиме? Кому це зараз потрібно? Музика недоречна, — пояснює Наталія Ляшенко.
Але в січні в оркестр усе ж оголосили набір музикантів, а на початку лютого пройшли прослуховування. До кількох маріупольців, які в той чи інший час уже грали в оркестрі, долучилися музиканти із Сєвєродонецька, з Луганська і Харкова. Ці десятеро — нинішній кістяк “Ренесансу”, до яких приєдналися ще стільки само музикантів за сумісництвом з київських оркестрів. Допомагає “Ренесансу” і скрипаль Андрій Рахманін з Київського камерного оркестру.
Можливо, якби Василь Михайлович почав відновлювати роботу “Ренесансу” влітку, то легше було б зібрати докупи маріупольських музикантів, які роз’їхались.
— Але ж часу минуло багато. І кожна людина мусить якось організувати своє життя. Узимку було дивно просити їх повертатися. А ще ж питання з житлом. Але ми підтримуємо зв’язок, вони знають, що ми працюємо. Знають, що є куди повертатися. І кожен для себе вирішує, — каже Наталія.
20 лютого “Ренесанс”, як каже Василь Михайлович, “в оновленому складі на період окупації Маріуполя” за кілька тижнів після конкурсного прослуховування музикантів нарешті відкрив свій 34-й концертний сезон з програмою в проєкті “Філармонія нескорених”.
Ідея проєкту належала директорові Національної філармонії України Михайлові Шведу. І коли він обговорював її з Василем Крячком у кінці січня, то кілька разів перепитував, чи буде взагалі оркестр, чи встигнуть вони підготувати програму, яку можна виставити. Адже зазвичай новому колективу потрібен час на те, щоб зігратися. Для камерного оркестру це кілька місяців.
— Але іншого вибору ми не мали. Мені треба було працювати на межі фолу. До оркестру приєдналися профі. Тож страху не було, — каже Василь Крячок.
І перший крок до свого другого народження “Ренесанс” нарешті зробив з мрією знову заграти у вільному Маріуполі.
— Як звучить “Ренесанс” зараз? — питаю в Наталії.
— Тепло, бо така атмосфера в оркестрі.
Вона замислюється і продовжує далі:
— Ми залежні від залу. І що б не відбувалося за кулісами, в душі, треба робити так, як воно має бути. Якщо ті емоції, які ми передаємо музикою, знаходять відгук, то слухачі до нас повертаються. Зараз дивитимемося на їхню реакцію. Тобто це такі моменти налаштування між оркестром і його слухачами. Усе одно треба вловити настрій. Його неможливо відразу вгадати. Але спільні точки знайдуться. Головне — ми живі, оркестр працює.
Руки музикантів рухаються синхронно. “Дніпровський вальс” Ігоря Шамо змусив завмерти навіть двох хлопчаків, яким до того було непросто всидіти на місці. Остання нота висить у повітрі. Хтось у залі, не витримавши, тихо вигукує: “А можна ще раз”.
