Як твої справи зараз?
Справи мої дуже добрі порівняно з побратимами, які знаходяться в полоні. Зараз проходжу реабілітацію, підліковую здоров’я, фізичний і психологічний стан і якнайшвидше хочу стати до строю.
Два місяці після полону ти провів у Києві, але на декілька днів усе ж заїхав у своє рідне місто – Вінницю. Яким ти його побачив, і що для тебе змінилося за цей час, поки тебе не було?
У Вінниці був приблизно чотири дні, поїхав до рідних, побачив брата, маму, сестру, всіх близьких. Вінниця для мене змінилася, тому що йде війна: це розгромлений Будинок офіцерів, куди прилетіли російські снаряди. Але і люди, які досі кайфують від життя попри війну… Позитивні емоції склалися.
Не подобається те, що приїхало дуже багато біженців і диктують свої правила. Але, думаю, з часом це минеться.
Твоя мама, Мар’яна, розповідала, що ти з дитинства мріяв бути військовим. Хто чи що вплинув на твої плани на майбутнє?
Ну так, десь років з чотирнадцяти я вже хотів займатися військовою кар’єрою, оскільки для чоловіка військова справа – це елітно, ти можеш довести собі, що ти чоловік. Оскільки в нашій країні з 2014 року йде війна, я пообіцяв собі, що тільки-но мені виповниться 18, піду воювати, захищати мою сім’ю, мою країну, моїх близьких, рідних.
У 2014 році, коли Росія вторглася в Україну, тобі було 11 років, це сьомий клас. Що ти пам’ятаєш з тих подій? Як ти дізнавався про них?
Напевно, мій патріотизм зародився десь у такому глибокому-глибокому дитинстві, коли були дні вишиванки, українські казки. А потім – Революція Гідності. Я пам’ятаю пісню Ярмака "Ей 22, она красивая стройная леди", яку слухав на повторі 24/7 і шкодував, що не можу поїхати в Київ на Майдан виборювати незалежність нашої країни.
Далі трапилася війна. Пам’ятаю, семикласником дивився на хлопців, які поверталися з Донбасу, з аеропорту (Донецького аеропорту. – Ред.), які ставали каліками, і я розумів, що така ціна того, що я зараз можу ходити в школу, спілкуватися зі своєю сім’єю спокійно, насолоджуватися життям. Але в тому віці я ще не усвідомлював, що там, на Донбасі, Росія робить такий хаос.
Ти з Вінниці відразу в Маріуполь потрапив?
Так. Я як взагалі познайомився з полком "Азов"? У Вінниці є футбольна команда "Нива". І коли мені було 14 років, я долучився до вінницьких ультрас. Потім познайомився з нашим вінницьким колективом "Спортовія" – це футбольні фанати. І так склалося, що дуже багато хлопців з місцевого фанатського руху на той час уже служили в полку "Азов" або були прихильниками "азовського" руху.
Мене це дуже зацікавило, я почав читати багато літератури про націоналістичні ідеї, патріотизм, дивитися відео. І зрозумів, що це моє покликання.
З років шістнадцяти почав тренуватися, тому що я хотів потрапити саме в "Азов". Тренуватися фізично, читати багато військової, історичної літератури. І це мені потім допомогло пройти КМБ (Курс молодого бійця. – LB.ua) на високому рівні, щоб попасти до полку.
Наскільки складно було потрапити в полк?
Дуже складно. На моєму курсі було близько 120 чоловік, у полк пройшло менше від половини. Це непросто, бо вас ганяють 24/7, фізичні вправи, біг з перешкодами, з бронежилетами, з касками, з автоматами, додаткова вага. На КМБ вчать бути справжніми побратимами: коли один падає – ви всі за нього стаєте в планку на руках і качаєтесь, поки він не віддихається. Тебе вчать не тільки фізичних і психологічних якостей, а й розумових: як правильно вести бій, надавати домедичну допомогу побратиму і самому собі, топографія, вогнева підготовка.
І так склалося, що найвищий бал я отримав з тактичної медицини. Тоді зрозумів, що після КМБ хочу пройти курси парамедика.
А до того мав якийсь досвід з медициною?
Жодної практики. Хіба коли з хлопцями ходили на рибалку, мій друг порізався і я йому гачком і жилкою від вудочки зашив ногу.
Щодо твого переїзду в Маріуполь. Яке перше враження справило місто?
Перший раз я потрапив туди перед моїм 18-річчям, у лютому 2021 року. Пам’ятаю Маріупольський вокзал, нічим особливо не примітний. Тоді відразу поїхав у центр, до Драмтеатру. І сама центральна вулиця Маріуполя нагадала рідну вулицю – Соборну у Вінниці. Усе здалося таким гарним, люди були щасливі довкола. Маріуполь прийняв мене тепло.
Побачив і водонапірну вежу, вона також схожа на ту, яка у Вінниці, тому що їх розробляв один архітектор. Побачив здалеку завод "Азовсталь" і, звісно ж, не здогадувався, що саме на цьому заводі буде шматочок моєї маленької історії. Тоді ж я й поїхав на одну з баз "Азову", щоб вступити в полк.
І весь цей час до 24 лютого у вас була підготовка?
Ні, тоді я лише подав документи, оскільки мені не було 18-ти (18 років Назарію виповнилося в березні 2021 року. – LB.ua). Згодом мене прийняли.
Потрапив у гаубичний артилерійський дивізіон. Уже тоді вчився працювати з гарматою Д-30. Спочатку ти номер обслуги, потім навідник або замковий гармати, згодом можеш стати командиром гармати. В "Азові" є така крута штука, що всі можуть замінити один одного. І це дуже по кайфу, тому що ти розвиваєшся всебічно. І так я місяць вчився, чекав початку КМБ.
Українців ще з минулої осені попереджали про повномасштабне вторгнення Росії. Як ти собі це уявляв?
З 9 класу, коли вже тривала війна на Донбасі, я всім однокласникам казав, що нашій країні потрібна повномасштабна війна. Тому що наша незалежність, будемо відвертими, далася нам дуже легко. Розпався Радянський Союз, країни поділилися. Але ми не заплатили жодної краплі крові за нашу незалежність. І от тільки зараз ми її виборюємо.
І ми зараз бачимо, що після вторгнення українська ідея стала сильнішою, у нас більше з’явилося патріотів, більше українських пісень, книг і так далі. Це дуже круто. Я вважаю, що війна – це прогрес для української нації і держави.
Але чи очікував я, що буде така війна, що буде стільки жертв серед мирного населення? Ні, я цього не хотів і не очікував. Ніхто цього не хотів.
Ми з побратимами були готові воювати в будь-який момент. Для нас було честю виїхати на бойові завдання, бо це означає, що на тебе можна покластись і твій командир тобі довіряє.
Яким ти пам’ятаєш перебіг подій у Маріуполі і на Азовсталі?
Сама війна для мене почалася десь з 20 лютого, тому що артилерія й інші підрозділи полку виїхали на протидесантну оборону Маріуполя, яку ми відпрацьовували вже два місяці.
24 лютого ми спали в "кразах", які були повністю забиті боєкомплектами, було дуже холодно. Близько 4-ї ранку приходить по радіостанції бойова тривога, ми заводимо "крази" і їдемо на точку, де мала бути наша вогнева позиція.
Очікували, що росіяни будуть висаджуватися кораблями на берегову лінію і ми влаштуємо їм висадку в Нормандії 2.0. Але вони підійшли з Херсона, Бердянська, Мелітополя. Тоді всі сили "Азову" і суміжні підрозділи вирушили в Маріуполь і близькі села, щоб розмістити вогневі позиції.
Я був в артилерії до 15 березня. Мій розрахунок гармати якось за один день з 10-ї ранку до другої дня вистрілив 217 снарядів. Це божевільна кількість, щоб ви розуміли, тому що Д-30 – це гармата зразка совдепії, вона застаріла. І ми боялися, що просто розірве ствол.
Десь 15-18 березня в нашу артилерійську позицію прилетіли два літаки, влучили ракети, але ніхто не постраждав, з гарматою все було нормально. Потім по нас відпрацювали "гради" і 152-гі калібри. І наші гармати вийшли з бою. Коли нас забирали, командир підрозділу запитав: "Хлопці, ви готові їхати в піхоту, на вуличні бої?" Усі, як один, сказали: "Так".
Я викликався стати на кулемет Калашникова, модернізований. Разом зі мною відправили двох хлопців-рекрутів, які прийшли буквально за місяць до вторгнення і навіть ще не проходили КМБ. Але, як потім виявилося, вони дуже круті, реально тигри. До всього згадуємо, що в мене є медичний рюкзак. Мені показують сектор мого вогню і план роботи на позиції. Ми вирушили, нас там зустріли.
Позиція – це було три будівлі вздовж вулиці, і на цей сектор тільки я один парамедик. Тобто коли в мене був чи 300-й, чи 200-й, я лишав кулемет на хлопців, казав, де мій сектор вогню, куди стріляти, і біг допомагати побратимам.
Як ти отримав поранення?
Перше – від танка. З тієї позиції ми відійшли до школи, будівля якої була буквою П, там йшли дуже жорстокі бої. Ми знищили дві групи піхоти противника, "тигри" – броньовані машини ворога. І якось виїжджає туди танчик. Але будівля, в якій ми знаходились, вже була в непридатному стані, щоб з неї вести бій.
У нас залишається дві "мухи" (радянська ручна реактивна протитанкова граната) і один "кабачок" до РПГ осколковий. І я розумію, що танк треба знищити. Я беру "муху", вибігаю по центру дороги і стаю перед танком. Стрельнув, попав. Танк почав диміти. У нас з побратимом залишається одна "муха" і одна РПГ – вирішуємо вдарити по танку одночасно. Ми глянули один на одного, сказали: "Ну, ідея, звісно, дурна, але хто не ризикує, той не п’є шампанського". Я почав зводити "муху", він закрутив "кабак", я підходжу вже до рогу цієї будівлі, з-за якого мав вибігати і стріляти, і так трапляється, що танк розвертає своє дуло і вдаряє в ріг цієї будівлі.
Мене відкидає, отримую серйозну контузію і чи забій ребер, чи перелом, сказати важко, бо рентгену не було. Я втратив слух хвилин на 20, не розумів, де перебуваю. Побратими заспокоювали: "Грєнко, все нормально, сиди", – а я беру пістолет Макарова і кажу: "Йдемо нищити росіян".
Я відсидів ці 20 хвилин на цокольному поверсі, хлопці весь цей час вели бій. Приходжу до тями і бачу, як заїжджає ще один танк на подвір’я цієї будівлі і не може розвернутись. І починає їхати задом у цей цокольний поверх, де сиджу я.
Я починаю під нього закидати гранати, а він усе одно їде назад і проломлює стіни будівлі. Передаю по радєйці побратиму: "Так і так, я, напевно, зараз буду 200, але дякую вам за службу". Він каже: "Грєнко, заспокойся, зараз щось придумаємо". Поки я кидаю гранати, він просто забігає на другий поверх, виставляє "муху" і працює по цьому танку. Так зносить танковий кулемет і той починає диміти. Ми думали, що зараз закидаємо його гранатами – і все, мінус танк. Але він просто бере і від’їжджає. Після цього до вечора ми ще трохи протримались у цій будівлі. Бої йшли, але вже несерйозні, вони зрозуміли, що цю позицію їм сьогодні не взяти.
На вечір у мене почала йти кров з вух, нудило. На ранок я вже був сам не свій. Коли знову почались тяжкі бої, мене мали евакуйовувати, але крило евакуації було дуже велике і його постійно крили мінометами. Я пам’ятав приблизну дорогу до командно-спостережного пункту. І що я роблю? Перевдягаюсь у цивільний одяг, беру пістолет у кишеню і просто йду в ту сторону, де був пункт. По дорозі втрачаю свідомість.
Слава Богу, що мене знайшли побратими і дотягнули до пункту евакуації. Так я потрапив на Азовсталь. Це десь кінець березня, початок квітня.
Тоді я вперше побачив шпиталь "Залізяка". Пам’ятаю, тільки-но зайшов туди, мені відразу стало боляче за побратимів. Тому що це антисанітарія, це хлопці, які лежать без рук, без ніг, без очей, з осколковими пораненнями, з кульовими, з важкою ампутацією, і їх там безліч. І це мої хлопці, з якими я гуляв, тренувався, веселився.
Перше, що я подумав: як їм допомогти. Але я втратив свідомість і прокинувся вже наступного ранку. Я зрозумів, що не такі серйозні поранення маю, як інші, і можу йти далі виконувати свою роботу.
Що ти робив далі?
Перемотував поранених у бункері, добував їжу, ходив на бункер, де були цивільні. З цивільними взагалі окрема важка історія. Коли я бачив хлопців поранених, я розумів, заради чого це, бо вони прийшли, щоб виборювати незалежність країни. Але я бачив на заводі дітей, жінок, які просто засинають під бомбами, які не мають що їсти, – це жахлива картина. Ми старались принести їм їжу, знайти памперси. У мене був планшет, я накачав туди ігор: Angry Birds, Subway Surfers – просто заніс дітям, щоб гралися. Ми знайшли двох котиків, занесли туди їх. І я розумів, що заради цих людей, їхнього майбутнього ми працюємо, проливаємо кров.
Що відбувалося на Азовсталі після того, як евакуювали цивільних?
Усі хлопці раділи, що їх вдалося вивести. Але після того завод почали бомбити ФАБами, це протибункерні бомби, які скидають літаками.
Тим часом я потрапив у протитанкову групу. Наша задача була знищувати техніку противника. І поки ми ходили на завдання, почали сипатись ФАБи, завалило один бункер. Там померло, якщо я не помиляюся, 64 людини. Другий раз прилетіло на інший бункер – там 56 померлих.
І ти розумієш, що тупо за хвилину не стало 64 твоїх друзів, а це чиїсь діти, це чийсь чоловік, син. У ті моменти я розумів ситуацію: на "Залізяці" повно хлопців у тяжкому стані, ворога дуже багато, ну просто нескінченно, нас бомблять ФАБами. Але ми взагалі не втрачали надію, до останнього казали: "У разі чого будемо переодягатися в цивільних і вирізати ворога".
Ми знали, за що воюємо, що це наш обов’язок. Коли одягаєш на себе шеврон "Азову" – ти маєш бути гідний цього. І ми правда всі готові були битися до останнього.
Як ти отримав друге поранення?
Уже на заводі, якщо не помиляюся, 16-17 березня. Ми відпрацювали день, повертались до нашого сховища групою, і по доменних печах почала працювати артилерія 152-го калібру, метрів 200-300 від нас. Прилетів один, другий, ми йшли спокійно, іноді з перебіжками. І третій прилітає просто за десять метрів від мене. Мене відкидає. Бігом перевіряю ноги-руки, язиком – зуби, чи не вибило. Розумію, що тече кров десь на обличчі. Встаю і просто наосліп забігаю в бункер, дивлюся в телефон, а в мене пробита гайморова пазуха і зламаний ніс. Пам’ятаю, що мені дають сигарету, я закурюю, і в мене просто дим виходить через гайморову пазуху.
Я промив рану хлоргексидином. Таня, медичка, допомогла, дала марлеву пов’язку, я перемотався. На "Залізяку" не їздив, бо вони не дістали б уламок і там є хлопці з тяжчими пораненнями.
Ліву частину обличчя мені відняло одразу, не відчуваю її і досі. І ще в мене була зламана піднебінна кістка, це єдині такі негаразди.
15 квітня була так звана переправа з правого берега на Азовсталь, коли наше командування вирішило згуртувати всіх нас в один кулак на заводі.
Мене будять посеред ночі і кажуть: "Грєнко, збирай рюкзак, там зараз наші будуть переправлятися. Треба, щоб ви їх прикривали, допомагали". Ми взяли три пари нош і вирушили.
Хто з Маріуполя, той знає, що там є ангари на Азовсталі, до яких можна підійти з води. І хлопці, які пішли пішим ходом, а не на автівках, сплавлялися через річку. Ви можете уявити, це квітень, вони в спорядженні, з автоматами, з пораненнями перепливають через річку.
У цей момент був такий щільний вогонь противника, це жах. Я стою на території заводу і розумію, що в нашу колону летить все: "гради", 152-гі, в небі купа ворожих дронів, які коригували вогонь. Небо горіло.
Поранених хлопців було дуже багато. Вони підпливали до берега, і ми їх виловлювали, клали на ноші. Кому встигав – надавав допомогу, кому ні – евакуйовував до медичного транспорту, і вже або там надавалась допомога, або везли його на "Залізяку".
Коли закінчилась переправа, ми всі пожартували між собою, що це, напевно, був найстрашніший день у нашому житті. Але всі розуміли, що треба ще боротися, що це ще не кінець.
Ми далі продовжували роботу. Кожного дня йшли тяжкі бої. Потім росіяни почали прориватися на сам завод, бої були на самому заводі. Багато поранених, багатьох із нами вже немає. Кожен з них хотів могутньої соборної України. І вони віддали своє життя, як герої: не побоялися цього ворога. І я дуже хочу, щоб в кожного українця була пам'ять про них, щоб вони розповідали про них своїм дітям, онукам. І щоб кожен українець пишався, що він українець. Тому що хлопці зробили великий вклад, щоб зараз ви могли просто випити кави, насолодитися моментами з сім’єю, подивитися на всі прикраси нашої країни і жити мирним життям.
У якийсь момент від вас не було ніяких новин. Потім почали з’являтися звернення, фото Ореста, відео, як співає Пташка. Чи розуміли ви, що відбувається за межами Азовсталі, на іншій території України?
Я виходив на зв'язок щодня, може, на хвилин п’ять. У нас було декілька старлінків на весь завод, і коли ти заходиш в інтернет, найголовніше – це відписати близьким і рідним, що ти живий, усе нормально. Мамі казав: "Усе нормально, от з хлопцями спілкуємося". Казав, щоб передала брату і сестрі, що я їх люблю. Але я не читав ніякі телеграм-пабліки, просто не встигав.
Ще в перші дні Маріуполя дивилися відео, де наша армія знищує ворога, і це дуже підняло дух. Ми побачили, як харківські хлопці, які служили срочку, знищують танки РПГ, як у Київській області хлопці з "джавеліна" знищують танк. І ми розуміли, що якщо вся Україна не здалася, вони дають опір, то ми маємо дати такий опір, щоб всі від нас збожеволіли, щоб Росія просто нас боялася. І це так і сталося.
Уже на Азовсталі наше командування записувало відео. Друг Калина розповідав усі реалії в Маріуполі: про "Залізяку", дефіцит продуктів, води. Це нічого не видумано. Ми з хлопцями ділили півторачку води на п’ятьох на день. А останній тиждень у Маріуполі ми ділили на п’ятьох одноразовий стаканчик каші без нічого і галети. І це ми, фізично та морально втомлені, а уявіть, як було хлопцям без рук, без ніг, з важкими пораненнями шлунка - як вони можуть відновлюватись, коли немає що їсти, без медикаментів, нормального сну, бо тебе постійно бомблять.
Що ти відчував, коли дізнався, що вас виводять із заводу?
Я дуже боявся, тому що полон є полон. Але з нами виходили наш командир Редіс, Тавр, Калина, всі-всі-всі, і я розумів, що їм буде набагато важче, ніж мені. То чому мені боятися виходити всім разом?
Перші два дні ми виводили поранених із "Залізяки". Сам я потрапив в полон 18 травня, поїхав на Оленівку. Там пробув два місяці. Далі - донецька прокуратура, донецьке МВС і донецьке СІЗО.
Ти казав про уламок в обличчі. Чи прибрали його, коли вас вивели з Азовсталі?
Ні. Уламок з мене дістали, коли я вже повернувся в Україну: зробили операцію, вирівняли ніс. У полоні мені ніякої медичної допомоги не надавалось. Хоча я казав, що в мене уламок, що я не відчуваю лівої частини обличчя.
Пропагандисти в полоні зняли з тобою відео. Той шматочок, який є в інтернеті, це все, що вони запитували, чи там щось залишилося за кадром?
Там насправді було велике інтерв’ю, але не знаю, чому вони його не показали повністю. З питань, які були: чи бачив я, як українські військові знущаються над російськими полоненими. Я кажу: "Ні, я такого, звісно, не бачив. Де я міг це бачити? Та і в українців є честь. Я бачив тільки відео, де ваші кадирівці кажуть, що "всех нас убьют". Їм це не подобалось. Потім вони питали про моє ставлення до президента нашої країни Володимира Зеленського, я кажу: "Він головнокомандувач, він робить все, щоб виграти цю війну". А вони зразу мені у відповідь кидають, що "у нас не война, а спецоперация". Я кажу: "Ну, може, у вас і спецоперація, а в мене війна з вами йде вже з 2014 року".
Далі вони мені почали розповідати, що ми вісім років "бомбимо Донбас". Я їм: "Ви ж мені щойно казали, що ми Маріуполь знищили за два місяці. То ви уявіть, що ми могли зробити за 8 років з Донбасом". Вони суперечать самі собі.
Мене випитували, чому такий молодий пішов в "Азов". Я правда хотів би, щоб це інтерв’ю виставили повністю. Тому що воно показує всю сутність "русского міра" - коли ти говориш з ними правдивими фактами, а вони на ці факти знаходять якусь свою історію, якісь свої моменти і вигороджують себе.
У цьому шматочку, що вони показали, на одне із запитань про утримання позицій в Маріуполі ти відповів: "Я виконував би наказ до останнього". Якою була їхня реакція?
Скажімо так, після цього інтерв’ю мені стало несолодко. Але упустимо це.
Я правда виконував би кожен наказ до останнього, оскільки я військовослужбовець і повністю довіряю своєму командуванню. Я готовий з ними йти в останній бій, і якби мій останній бій був у Маріуполі на Азовсталі, я ні краплі про це не шкодував би. Тому що я готовий віддати життя за країну, за свої рідних, близьких і друзів.
Як ви зрозуміли, що вас повертають додому?
Підозрював, але не вірив до кінця. Нас вивезли з Донецька в Таганрог, звідти полетіли в Москву, з Москви – в Білорусь.
У Гомелі нам зняли хомути з рук, посадили в нормальні автобуси, з комфортними кріслами. Коли ми перетнули кордон, з нас зняли мішки, і я не міг повірити, що бачу побратимів, я бачу українські прапори, вивіску "Вітаємо в Україні", машини на наших номерах. Це шалені емоції.
Зараз дуже тяжко без хлопців, тих, які досі знаходяться там, а зараз уже зима. Я згадую ті умови, в яких знаходився я, і уявляю, як їм тяжко. Я дуже хочу, щоб вони повернулися, тому що це найкращі сини цієї нації і вони заслуговують бути вдома, щоб так само, як ви, насолоджуватися цим життям. І я впевнений, я хочу надіятись на те, що наша влада поверне всіх.
Що, на твою думку, українське суспільство може робити для того, щоб допомогти повернути додому наших хлопців і дівчат?
Не забувати хлопців. Просто нагадувати, що там наші люди. З усіх куточків, де йшли бойові дії, росіяни понабирали в полон. Треба виходити на мітинги, на акції і так далі. Я в полоні знав, що проводили марші, спортзмагання на підтримку, це все доносилося.
Але я також дуже хочу, щоб хлопці повернулись в іншу країну: де майже кожен пишається, що він українець, де українців поважають на світовій арені, що в українців є нові можливості, і за це ми і воюємо, воювали і будемо воювати.
З особистого досвіду, чи достатньо Україна робить для того, щоб повернути визволених з полону в нормальне життя?
Скажу так: що довше сидиш у полоні, то буде важче повертатися до нормального життя.
Через те, що я молодий, в мене немає дружини, дітей, я бачу для себе тільки один шлях: йти далі на війну. Але я хочу, щоб хлопців зустріли тепло їхні сім’ї, близькі і щоб наша країна дала всі можливості влаштуватися в мирному житті, у цивільних справах.
Коли сидиш у полоні, ти хочеш все: стрибнути з парашутом, відкрити якийсь маленький заклад, жити мирним цивільним життям, знаєте, вести дочку в садочок, сина в школу, любляча дружина наготує тобі котлет увечері, ти прийдеш з роботи – і все в тебе буде круто.
Але ми всі розуміємо, що війна триває. І не один я, а дуже багато моїх побратимів, які повернулися з полону, вони далі візьмуть до рук зброю.
Ця країна, яку ти побачив зараз, змінилася? Чи змінилося щось у людях, з якими ти спілкуєшся?
Є дуже багато і позитивних, і негативних моментів. З позитиву – так, у мене з'явилося дуже багато нових друзів, і дуже багато старих друзів, яких я вважав друзями, вони тепер більше не друзі. Є багато корисних моментів і в політичній сфері, і в суспільстві, і культурі.
Але мене дуже напружує такий момент – це про молоде покоління. Хлопці, яким виповнилося 18 років, це ваша війна. Ми зараз боремося за те, щоб мої діти, щоб мої брат і сестра жили у вільній країні. А не ваш батько, якому вже років 50, піде захищати країну, тому що вам потрібно вивчитись за кордоном. І ви будете тікати за кордон, щоб тільки не йти воювати.
Це війна молодих, війна молодого покоління заради молодого покоління. Ви воюєте заради нації, а нація – це мертві, живі та ненароджені. Ви маєте це зрозуміти, а не "В армії вже достатньо сил, навіщо мені воювати". Я не кажу всім воювати, є дуже багато справ, які ви можете робити для країни: донатити, допомагати армії, хто за кордоном – відправляти волонтерку. Просто не будьте в стороні від цього всього. І ми обов’язково переможемо.
Що робитимеш після перемоги?
Має бути тусовка всіх ультрасів України, Поворознюк обіцяв (Олександр Поворознюк – президент ФК "Інгулець", автор відомої фрази "Вова, ї*аш їх бл*ть". – LB.ua), і, напевно, відбудовувати країну. Нікуди точно не буду тікати з країни. Я думаю, що мій розум може знадобитися тут, мої навички, щоб побудувати сильну країну після війни.
А що для тебе буде перемогою?
Коли кожен українець зрозуміє для себе, що Україна – це найсильніша нація, найкраща країна. І кожен українець спочатку має запитати себе, що він зробив для країни, а не країна для нього.