Оля, Максим і Данило
Данила покинули на вулиці біля лікарні в містечку Ізюмського району. Про хлопчика повідомила жінка, яка викликала швидку допомогу. Так записано в акті, складеному поліцією. На малечі була якась одежинка і папірець з ім’ям — Данило (ім’я змінено в інтересах дитини. — LB.ua).
— Ні, він ще не ходить до школи. Йому тільки рік і десять місяців, — крізь музику в кав’ярні до мене долинає телефонна розмова.
— Це із соцслужби. Питали, чи не потребуємо ми засобів дистанційного навчання, — пояснює сміючись Ольга.
24 лютого мало стати для Олі та її чоловіка Максима визначним днем. Вони збиралися підписати угоду про купівлю ресторану в Ірпені. Натомість він, професійний кухар, пішов у київську тероборону. А вона, юристка з 20-річним досвідом, почала волонтерити — розсилала пакунки з гуманітарною допомогою мамам з дітьми. Та менше ніж за два місяці в них самих з’явиться дитина.
Це було 11 квітня, коли в одному телеграм-каналі Оля прочитала оголошення про хлопчика у важкому стані, якого евакуювали в Охматдит. Дитина потребувала догляду. Олю наче вдарило струмом. Одразу набрала номер телефона волонтера, вказаний у повідомленні.
— Я можу допомогти, — сказала вона.
— Їдьте в лікарню. Але ви розумієте, що доведеться бути там щодня? — почула у відповідь.
Насправді ж це будуть дні і ночі. Оля зайде в палату і за мить опиниться в режимі мами важкохворої дитини.
— Коли я вперше побачила Данила, він мав такий безпорадний вигляд. Посміхнувся — і в мене розтануло серце. Одразу. Такий худесенький. Сльози на очі наверталися, бо то були кісточки, обтягнуті шкірою. Кволий, що навіть соску не міг втримати, — розповідає вона.
У майже півтора року Данило важив менш ніж п’ять кілограмів і сильно відставав у розвитку. Дитина потерпала від тривалого недоїдання. Лікарі попереджали про можливі органічні ураження мозку.
Оля і досі не знає, як це сталося. Частина історії Данила, напевно, так і залишиться огорнута темрявою. Згодом, коли знайшлася біологічна мати хлопчика, то ситуація не прояснилася, а ще більш заплуталась.
— Вона запевняла, що залишила сина з його батьком, а сама з трьома іншими дітьми евакуювалася. Проте батько так само відхрестився від хлопчика. Сказав, що із сім’ї пішов. Чому мама залишила хлопчика? З ким дитина жила? Чим її годували? Чому вона не потрапила в поле зору соцслужб? Питання без відповіді, — каже Ольга.
Вона ще намагалася щось з’ясувати, але потім подумала: важливіше те, що є і що з цим робити. Вона боялася, що Данила переведуть у дитячий будинок і тоді він втратить шанс на одужання і нормальне життя в родині.
— Мені хотілося захистити його від усього світу, — каже Оля. — Я не могла допустити, щоб історія повторилася і Данила знову покинули.
Оля з Максимом порадились і звернулися до служби у справах дітей. Щоб не гаяти часу, оформили для Данила тимчасовий прихисток. А згодом, за порадою фахівців служби, пішли на курси для майбутніх опікунів, щойно їх відновили в травні. Устигли отримати позитивний висновок. В останній день занять Максимові повідомили, що має дві години на збори. Далі — на схід.
Оля провела з Данилом у стаціонарі Охматдиту півтора місяця. Відгодовувала його протеїновими сумішами. Коли малий з’їдав порцію, то заходився криком, вимагаючи ще. Хлопчик і досі займається з реабілітологом. Фактично він не мав м’язів. Коли підводився, ноги тремтіли. Але помалу хлопчик міцнішав. Оля показує відео, де Данило робить перші кроки, тримаючись за руки Максима.
Здавалося, що ще трохи – і ця історія матиме щасливий фінал. Але вона так і зависла важкою хмарою над головами учасників. Опікунство Оля з Максимом оформити не змогли. Бо для цього біологічну мати треба позбавити батьківських прав. А це має зробити служба за місцем походження дитини — тобто ізюмська.
— Від них я почула: ми в евакуації, у нас усе розбомблено. І взагалі: ми хлопчика не бачили, тож підтверджень немає. Але ж вони отримали від лікарів усі медичні висновки. Які докази їм ще потрібні, крім того, що ситуація триває вже пів року? Ми опинилися в підвішеному стані. Налагодили зв'язок з дитиною, любимо Данила, але юридично не захищені і дитина так само, — пояснює Оля.
Звісно, вона не складає рук. Намагається всиновити хлопчика. Біологічна мати дала на це згоду. Але знову перешкоди. Приміром, їм з Максимом треба наново пройти навчання, тільки тепер на усиновлення. А Максим воює.
— У службі у справах дітей Шевченківського району (саме в них Данило перебуває на тимчасовому обліку. — LB.ua) кажуть, що ми не маємо права на першочергове всиновлення. “І у списках потенційних всиновлювачів вас немає”. Але я щось не бачила натовпу потенційних усиновлювачів, які хотіли б подбати про дитину, коли вона лежала під крапельницями, фактично знерухомлена, — каже Оля.
Так само її переконують, що поставити Данила на облік з усиновлення може тільки ізюмська служба. І коло замикається.
— Я розумію, що процес усиновлення не повинен бути простим, аби зрозуміти, наскільки люди свідомі у своєму рішенні й адекватні. Але це не повинно перетворюватися на десять кіл пекла. Мета служб у справах дітей, з якими ми стикнулися, — дотримання законодавства, так як вони його розуміють. І за буквами вони перестають бачити дитину. Непогано, якби була ще елементарна людяність і розуміння ситуації, — каже Оля.
Поки ми з нею говоримо, вона отримує відео від няні Данила і показує мені. На ньому маленький хлопчик у гумачках щасливо стрибає в калюжу.
Дев’ятий вал
До широкомасштабного вторгнення 10-12 тис. дітей в Україні щороку залишалися без батьківського піклування. За словами Дар’ї Касьянової, голови правління Української мережі за права дитини та національної директорки з розвитку програм "СОС Дитячі Містечка Україна", унаслідок війни ця цифра зросла, можливо, вдвічі або й утричі. Поки що ніхто точних даних не має.
— Ось звільнили Харківську область, і вже є інформація, що якихось дітей вивезли і треба їх шукати, у когось загинули батьки. По Маріуполю ми так і не знаємо, скільки там дітей було, скільки втратили своїх батьків, скільки розлучених з батьками. Адже зараз з’являються нові статуси — діти, в яких батьки зникли безвісти, — пояснює вона.
Офіційно на 1 вересня 2022 року з початку широкомасштабного вторгнення в Україні понад 3,7 тис. дітей залишилися без батьківського піклування, зокрема, через війну — 685.
Щодо всиновлення, то у квітні, коли почалася історія Данила, Ольги та Максима, процедура фактично не працювала, як і багато іншого. Саме тому згодом вони і наразилися на таку проблем, і не тільки вони.
Луганська область. Родина пройшла навчання на усиновлення та встигла подати документи в суд, який мав відбуватися наприкінці лютого. Але почалася війна. Діти 3 і 7 років, яких вони збиралися прийняти в сім’ю, разом з притулками опинилися в зоні бойових дій. Зрештою, одну дитину вивезли за кордон, а іншу — на захід України, її документи втрачено. Попри те, що наміри родини не змінилися, процес усиновлення зупинився.
Інша історія. Потенційні батьки пройшли навчання, та на початку війни евакуювалися за кордон. На засідання суду про усиновлення, яке мало відбутися в Полтавській області, не приїхали — побоялися, хоч суд двічі призначав дату.
Або, приміром, Бородянка. Там розбомбили будівлю суду, де зберігалися справи, які дозволили б процес усиновлення. Їх треба відновлювати, а це час.
Дар’я Касьянова на прикладах показує, як повномасштабне вторгнення Росії в Україну вмить перетворило все на хаос.
— Спочатку головною задачею було вивезти дітей у безпечні місця. Потім зрозуміти, хто де. Усе це ми вже проходили у 2014-2015 роках. І зважаючи на той досвід, треба було б мати план для дітей і взагалі вразливих груп населення. Але історія повторилася, тільки в набагато більших масштабах, — розповідає вона. — Уявіть, що в людини, яка повинна евакуйовувати притулок, є власні діти. І тут особисте накладається на професійне. Люди героїчно рятували дітей, іноді не могли вчасно вивезти і робили це вже під обстрілами. При цьому більшу частину дітей, яких евакуювали на безпечні території, вивезли без документів.
Судова система адекватно працювати не могла, як і служби у справах дітей. Доступ до реєстрів закрили, дітей евакуювали. Дорослі, які були потенційними кандидатами в усиновлювачі, теж виїжджали. Особові справи були знищені разом з будівлями, де вони зберігалися.
— Фактично усиновлення опинилося на паузі в більшості регіонів, — каже радниця-уповноважена президентом України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук. Процеси, пов’язані з ним, почали потроху відновлюватися лише в травні. Тоді, приміром, знову запустили навчання для потенційних батьків.
Щоб розблокувати усиновлення, довелося внести зміни і в саму процедуру та алгоритми дій служби у справах дітей.
— Треба було врахувати нові реалії: переміщення дітей і потенційних батьків, евакуацію служб, появу статусу ВПО... Але не виключаю, що якісь випадки все одно доведеться вирішувати в індивідуальному режимі, бо могли щось пропустити, — визнає Дар’я Герасимчук.
Наразі питання ще й у тому, як розібралися зі змінами в самих службах.
Водночас стартувала цифровізація процедури усиновлення. Тепер через портал “Дія” можна записатися на консультацію з усиновлення, згенерувати і подати документи, отримати запрошення на навчання. До кінця жовтня через застосунок подаватимуть і заявку на опіку та інші форми влаштування дітей.
— Якщо ми вже просуваємо процес усиновлення через такі сучасні інструменти, то зацікавлені в тому, щоб усе відбувалося швидко. Не знаю, як спрацює система, її тільки-но запустили. Але так чи інакше вона має стати локомотивом для популяризації ідеї усиновлення, — каже Дар’я Касьянова.
Тим паче, що зараз є на це запит. І було б добре, якби він підкріплювався позитивними кейсами. Загалом в Україні на початок широкомасштабного вторгнення налічувалося 17 тис. дітей, яких можна було усиновити. Кандидатів в усиновлювачів у рази менше. Та їхня кількість зростає.
Урятувати дитину
— Ми бачимо душевне поривання людей, які прагнуть допомогти дітям, — каже Дар’я Герасимчук. — І хочемо спрямувати його у правильне русло. Бо, попри всі труднощі, наші глобальні цілі не змінилися: кожна дитина має зростати в родині.
Так, наприкінці березня запрацював чат-бот “Дитина не сама”, через який родини можуть подати заявку на тимчасовий прихисток дитини. За перший місяць роботи туди надійшло 7000 заявок. Після того як сім’я ознайомлювалася з додатковою інформацією, вона заповнювала розширену заявку. Далі родині пропонували пройти навчання. А потім, якщо з’являлася дитина, яка потребує тимчасового влаштування, до людини зверталася служба у справах дітей.
За словами Дар’ї Герасимчук, на сьогодні через чат-бот подали заявки 24 тис. сімей, понад дві тисячі вже пройшли навчання.
— Під час навчання люди дізнаються і про інші форми влаштування дітей у родини. Частина сімей розуміють, що можуть стати батьками-вихователями, усиновлювачами або прийомними батьками. Вони зголошуються і на таке. Чат-бот став тим вікном, через яке людина може зайти в цю сферу. І це, напевно, головний ефект від програми, — каже вона.
Любов Лоріашвілі керує відділом організації навчальних заходів для сімейних форм виховання Київського міського центру соціальних служб. Вона одна з тих, хто проводить навчання для кандидатів в усиновлювачі та людей, які подали заявки через чат-бот “Дитина не сама”. За її спостереженнями, потік охочих допомогти дітям, які залишилися без батьківського піклування, і справді збільшився.
— Люди згуртувалися: це ж наші діти. І якщо я не воюю, то, можливо, я таким чином можу когось врятувати, — каже вона.
Загалом, приміром, у Києві навчання на усиновлення і опіку протягом року проходили дві сотні людей. Зараз тільки вересень, а курси вже закінчили понад 200 кандидатів. Це справді позитивний тренд. Проте він має відразу кілька нюансів.
У людей увімкнувся режим рятувальника. Але ейфорія минає, а від відповідальності за долю дитини вже нікуди не дінешся. Тож треба адекватно оцінювати власний ресурс. Такі речі і виявляють на навчанні.
Ще один момент. Родини часто йдуть не просто з мотивацією “я хочу врятувати дитину”, а “я хочу врятувати дитину війни”.
— У людей є уявлення, що через воєнні дії постраждало багато гарних батьків і десь їхні діти залишилися самі, — пояснює Люба. — Так, діти дійсно втрачають батьків. Але зазвичай вони опиняються в родичів чи в інших людей, з якими сім’я мала близькі стосунки. У нас через війну лише троє дітей, які наразі не з родичами. Це на весь Київ. Бо насправді, якщо батьки були соціально адаптовані, то в них, крім близьких, є ще друзі, колеги, хрещені. І зрідка дитина з такої сім’ї опиняється геть сама.
Натомість набагато частіше діти залишаються самі, маючи живих батьків. Ті, хто в більшості випадків зараз потребують допомоги, — це діти, батьків яких позбавлено батьківських прав.
— У травні, коли суди почали працювати, у нас опинилися 16 дітей, яких вилучили з родин. Ми разом зі службою у справах дітей та сім’ї Києва шукали, де їх розмістити, бо ж наші притулки евакуйовані. І вирішили звернутися до тих, хто пройшов навчання через програму “Дитина не сама”, — розповідає Люба. — Але жоден з тих, кому зателефонували, не зголосився прихистити таку дитину. Бо ж це “діти алкоголіків і наркоманів”, вони не вписуються в уявлення про те, кого треба рятувати. І в цьому випадку, на жаль, часто відлякує міф про “погані гени”.
Диспропорція в очікуваннях і реальних потребах завжди була. Простий приклад. 70% дітей, які чекають на усиновлення, старші за 10 років. А більшість реальних кандидатів на батьківство хочуть взяти в родину дитину до трьох років.
— У людей у голові є певні “параметри” дитини, яку вони готові прийняти. Але коли колір очей не підходить, вік, стан здоров’я або соціальна історія, то визнаймо, що це не про допомогу, а про задоволення своєї дорослої потреби, про власні інтереси, а не інтереси дитини.
— І що з тим робити? — питаю в Люби.
— Говорити про це, наводити аргументи, що будь-яка дитина заслуговує на родину. І та, яка втратила батьків через війну, і та, яка є соціальною сиротою.
Світлана, Олександр і Міхо
“Привезли вашого Мішу. Забирай”. Був початок квітня. Світлана саме розкладала гуманітарний вантаж, коли їй зателефонували з церкви. Вона все кинула і менш ніж за годину вже тримала в руках маленький згорток. Єдине, що вона відчувала, — страх.
Удома малий плакав три дні поспіль, і Світлані здавалося, що ще трохи і вона втратить розум. Від безсилля розридалась, істерично, немов мала дитина:
— Боже, якщо ти не вкладеш мені любов до нього, то я не зможу дати йому те, на що він заслуговує.
— Коли я прокинулась наступного дня, то в мені ніби спрацював перемикач. Я розуміла, що більше нікому Міхо не віддам. У це можна вірити або ні, але це факт, — каже Світлана.
Власних дітей у Світлани й Олександра немає. Вони колись думали про усиновлення, але гіпотетично, несерйозно, бо були зайняті тим, що ставали на ноги. Уже вдруге. 8 років тому їх змусили тікати з рідної Горлівки.
— 2014-го ми активно включилися в допомогу українським військовим. Я розвозив гуманітарну допомогу по селах, де люди фактично голодували, передавав нашим полоненим засоби гігієни, поки були такі домовленості, — розповідає Олександр.
Але потім він і сам потрапив у полон. На щастя, його дуже скоро обміняли, і вони з дружиною відразу виїхали до Слов’янська. Там була їхня братська церква — “Добра звістка”. Це і визначило місце, де родина почала облаштовуватися наново.
Чотири роки тому Олександр і Світлана купили в Слов’янську будинок. Олександр, який заробляв будівельними роботами, займався ремонтом. До його завершення залишалось уже трошки, коли почалася повномасштабна війна.
Це був шок. А раптом воєнні дії доповзуть до нас? А раптом окупація? А раптом знову доведеться починати з нуля? Ці думки не давали спокою. І питання усиновлення тим паче не розглядалося. Справ і без того було багато. Світлана займалася гуманітарною допомогою, а Олександр евакуйовував людей з інвалідністю з небезпечних районів — Волноваха, Ізюм, Сєвєродонецьк, Лисичанськ.
— Тоді мене найбільше лякали дві речі. Я боявся, якщо десь поруч розірветься снаряд, мене не вб’є, але залишусь без рук, без ніг. Та, напевно, ще більше боявся полону, бо знав, які звірства чинять росіяни, — розповідає Олександр.
Саме тоді в їхнє життя увірвався Михайло і додався ще один страх. На початку квітня Олександр отримав дзвінок від пастора церкви Петра Дудника.
— Вони ще навіть говорити не почали, а я вже знала: йтиметься про дитину, — пригадує Світлана.
І справді. Петро Дудник розповів про хлопчика, якого мали забрати з лікарні в Сєвєродонецьку до Слов’янська. Він просив вивезти його далі, в безпечне місце. Малюку було лише 6 тижнів. Його біологічна мати відмовилася від сина відразу після народження. Про батька нічого невідомо. Малюк встиг провести частину свого життя в підвалі, де його ховали від обстрілів. Його звали Михайло.
— Це все, що ми про нього знали. Але в серці народилося якесь таке блискавичне рішення, що ми могли б стати батьками хлопчику, — каже Олександр.
Того ж дня, коли парі передали дитину, з ними зв’язалися зі служби у справах дітей і попередили: до дитини не звикайте. Ви не зареєстровані як усиновлювачі, ви не в черзі, тож дитина у вас не залишиться. Але настрій соцпрацівників змінився за кілька днів, коли вони поспілкувалися з подружжям. Світлана, яка вже оговталася від того, що на неї звалилося в перші дні мамства, говорила впевнено і мала рішучий вигляд.
— Відверто кажучи, першого дня, коли нам передали хлопчика і в службі сказали не звикати до нього, я перехрестилася. Думала, знайдуть йому кращу маму, яка зможе його полюбити, дати більше. Напевно, це не моє. Але за три дні у мене всередині щось таке відбулось, я відчула, що це моя дитина. І коли ми поїхали в службу, я розмовляла з ними вже зовсім інакше. Як людина, яка хоче залишити дитину, причому однозначно і без варіантів. З того моменту все пішло добре. Вони пройнялися нашою історією, поставилися з прихильністю. Сказали, що зроблять все, щоб дитина була в родині. Приїхали до нас додому подивитися на умови, їм усе сподобалося, — розповідає Світлана.
У службі парі допомогли оформити опікунство. По батькові Міша став Олександровичем.
— Ім’я змінювати не стали. Михайло — посланець Бога. Йому пасує, — каже Олександр. Він зізнається, що на початку йому було непросто, бо часу морально підготуватися до батьківства не мав.
— У тебе немає дитини – і ось раптом вона є. Мені всі навколо казали: ну, тепер твоє життя зміниться. А я не міг усвідомити це до кінця. Складно прийняти, що це твоя дитина. Голос у серці звучав, але мозок відмовлявся прийняти нову реальність. Я не боявся відповідальності. Знаю, що безвихідних ситуацій не існує. Страх проявився в іншому: чи зможу прийняти його як рідного. Тому що хотілося дати дитині не просто їжу і дах над головою, а тепло, — розповідає Олександр.
Але думати про це не вистачало часу. Натомість була практична задача: є той, кому треба допомогти, у кого тільки починається життя, і те, що зараз у його житті відбуватиметься, закладе фундамент на майбутнє, сформує його.
За тиждень Світлана, Олександр і Міша терміново виїжджали зі Слов’янська. Російські війська вже окупували Ізюм, і ситуація ставала все більш небезпечною. Олександр зі Світланою заповнили багажник дитячими речами: візочок, дитяче харчування, одяг. Своїх речей майже не взяли. Машина була забита. А ще кішка з собакою. Попереду були 1500 км до Закарпаття, де вони знайшли прихисток. Напередодні Саша зробив останній евакуаційний рейс.
— Ми виїжджали дуже втомлені. У мене взагалі вже емоцій не було. Я наслухався історій і побачив людей, які перенесли горе. Залишилися тільки втома і злість. Знову нас виганяють з дому, знову треба залишати все, — каже він.
Перші два тижні на Закарпатті родина приходила до тями, вони відновлювалися і відпочивали. Час минав, і несподівано для себе Олександр усвідомив щось нове.
— Я відчув, що не просто хочу допомогти Міші, а те, що він — частина нас. Він — наша сім’я. Скільки я про це думаю, стільки переконуюсь, що це якесь боже провидіння. Бо за всіх інших обставин Міша ніколи не опинився б у нашій родині. Якщо дивитися на ланцюжок подій, який привів до нас дитину, то це суцільний збіг. І в мирні часи цього, напевно, не сталося б, — каже він.
А можливо, все навпаки. І Міша з’явився в їхньому житті нехай несподівано, але саме тоді, коли вони були готові прийняти сина. Зараз вони рвуться додому. Там багато роботи. І з кожним звільненим селом її все більше.
Світлана розповідає про будинок, який чекає на них у Слов’янську. Коли вони його купили, то в ньому була зайва кімната. Світлана і Олександр довго думали, що з нею робити, врешті облаштували її як кабінет.
— А виявляється, то була кімната для Міші, — сміється вона.