Село Безіменне, 20 км від Маріуполя.
Їхня черга на фільтрацію підійшла о пів на другу ночі. 14-річного Михайла допитували:
— Где учишься?
— У Маріупольському міському ліцеї.
— Какой номер?
Михайло розгублено мовчить.
Алла, що стоїть поруч із сином, намагається втрутитися:
— Немає в нього номеру.
— Если не заткнешься, пойдешь в конец очереди. А отпрыск твой пойдет с лопатой окопы копать.
Михайло Золотницький цілий рік готувався до вступу в ліцей. Не те що він цього дуже прагнув. Краще комп’ютерні ігри, а не додаткові заняття з фізики та математики. Та мама наполягла. Тим паче, що ліцей вже оповили родинні легенди.
— Моя сестра там вчилася. Я тоді була на четвертому курсі університету. І вона, ще фактично школярка, розв’язувала для мене задачки з опору матеріалів. Уявляєте собі рівень підготовки? — розповідає Алла Золотницька.
Туди завжди було непросто потрапити. Але Михайло витримав конкурс і у 2020 році став ліцеїстом. За місяць почалося суцільне диво, на яке Алла навіть не розраховувала. Її син, якого зазвичай зранку важко підняти з ліжка до школи, швидко збирався і їхав через усе місто двома автобусами на навчання.
— Не знаю, що вони там робили, але витягнути з ліцею його було майже неможливо, — каже вона.
Потім втрутився ковід. Тоді здавалося, що пандемія — найгірше, що може статися.
Вони тікали з Маріуполя 25 березня два роки по тому фактично з охопленого полум'ям будинку. Сіли в автівку, що дивом вціліла, бо всі гаражі навколо були зруйновані, а їхній — ні, і поїхали невідомо куди, аби тільки якнайдалі. На три тижні застрягли у фільтраційному таборі. Потім була дорога до Грузії через територію Росії, де на кожному кроці машину з українськими номерами оглядали, порпаючись у шкарпетках і трусах.
У Грузії Михайло пішов у школу, де створили український клас. Діти там навчалися за українською програмою.
— Коли я оговталась, зрозуміла, що ми живі, то перша думка, яка почала гризти: де дітям учитися? Зі мною сталася істерика, коли я усвідомила, що ліцею в нашому житті більше не буде. Так мені тоді здавалося. Але, зрештою, принципово було, щоб син отримав українську освіту. Тому ми і обрали цю школу в Тбілісі. Михайло там був уже 40-м учнем у класі, — розповідає Алла.
У Грузії Михайло закінчив 9 клас. А потім вони дізналася, що рідний Маріупольський міський ліцей попри все працює.
Хто ти такий?
До великої війни в ліцеї навчалися 450 учнів 8-11 класів і працювали 40 викладачів. Він вважався одним з найкращих навчальних закладів Донецької області і входив до сотні найкращих шкіл України. У ліцеї сформувалися потужні фізико-математичний і філологічний напрямки. Заклад входив до мережі шкіл PASCH Goethe-Institut.
У жовтні минулого року йому виповнилося 25 років. Ювілей святкували в Маріупольському драмтеатрі. До дати випустили альманах, в якому зібрали всю історію навчального закладу.
Директор ліцею Андрій Голютяк поволі гортає сторінки альманаху. Тут світлини вчителів, учнів, перших директорів. Навіть встигли розмістити фото ліцеїста Даніїла Забільського, який отримав золоту медаль на Міжнародній олімпіаді з фізики влітку 2021 року. До речі, бронзу тоді виборола теж учениця ліцею — Ангеліна Моргай.
— Ви не уявляєте, що тут коїлось, коли дізналися, що наш учитель з фізики Микола Бабенко переїхав у Київ. Його всі розривали. Я кажу: “Ні-ні-ні. Ми команда, ми разом. Я ніколи вас не відпущу!” — сміється Андрій Голютяк. — Ми мали серйозні досягнення. Таке важко втрачати.
Цей єдиний примірник альманаху, який дивом зберігся, бо був не в Маріуполі, — усе, що залишилось від минулого життя. Він, ніби крапка в ньому.
— Тепер ми пишемо нові сторінки, — каже пан Андрій, який усе життя ліцею з ним. Прийшов туди вчителем англійської мови 25 років тому відразу після університету.
— У ліцеї, до речі, тоді була цікава процедура: діти самі вирішували, хто в них викладатиме. Трьох попередників вони забракували. А мене прийняли. Звісно ж, я молодий, у джинсах, зайшов у клас, сів на стіл, хотів їх вразити, — жартує він. Директором його обрали майже 5 років тому.
На цей рік було багато планів. Натомість довелося все починати фактично з нуля. Збирати докупи навчальний заклад, не маючи ні будівлі, ні обладнання, з розкиданими по світу учнями та вчителями.
— У деякі дні я спав по три-чотири години на добу, стільки питань мав вирішити, — каже пан Андрій.
Зараз він перереєстровує ліцей, який змінив не тільки місце розташування, але й назву — зовсім скоро стане Маріупольським ліцеєм. Уже без слова “міський”. Для нього київська влада знайшла один поверх у школі-інтернаті в Пущі-Водиці.
— Звісно, ми сподівалися на щось більше і не так далеко, — зізнається пан Андрій.
У Маріуполі в ліцею була велика триповерхова будівля в центрі міста, на проспекті Миру.
— Та, що дали, — усміхається він.
На питання, як відреагували на рішення київської влади сусіди по житловій площі, він лиш стинає плечима: спочатку люди почали писати якісь листи, що ми хочемо забрати будівлю собі.
У приміщеннях триває ремонт, який мають завершити до початку жовтня. Ліцеїсти зможуть навчатися на умовах пансіону — тиждень жити в навчальному закладі, а на вихідних їхати додому. На очне навчання зареєструвалися 60 учнів. Загалом же ліцей на новий навчальний рік зібрав 270 старшокласників.
Нові сторінки в історії ліцею стали можливі завдяки тому, що були ті старі, які так бережно гортав Андрій Голютяк. І, звісно, завдяки тому, що людям, які їх писали, вдалося вижити.
— Ніколи не забуду, як на нарадах директори маріупольських шкіл розповідали про ситуацію в них: загинуло стільки-то вчителів, стільки-то дітей. Це був жах. Слава богу, що мені не довелося казати нічого подібного. Усі наші вчителі живі. Усі наші діти живі. Хоча дехто втратив батьків, — каже він.
Закінчити рік
Широкомасштабне вторгнення Росії в Україну заскочило Андрія Голютяка на відпочинку із сім’єю.
— Ми очікували, що щось станеться 15 чи 16 лютого, а коли нічого не трапилося, то я видихнув і пішов у заплановану відпустку. Відтоді “подорожую”, — каже він.
Тим часом уся команда ліцею залишалась у Маріуполі, і зовсім скоро зв'язок з нею урветься.
Ірина Цинкуш одягнула браслет з жовто-блакитних стрічок. Це було 16 лютого, День єднання, до відзначення якого долучився ліцей. Тоді вона ще не знала, що забуде про браслет і їхатиме з ним на руці через російські блокпости, тікаючи з окупованого Маріуполя.
Ірина — завуч і вчителька математики Маріупольського міського ліцею. І поки що в неї є її звичайне життя, повне шкільних клопотів. Навіть 24 лютого, коли ліцею повідомлять, що навчальні заклади переведені на дистанційну роботу, вона проведе всі заплановані уроки. І наступного дня так само, але вже під супровід звуків потужних вибухів. Росіяни сильно обстріляють Західний мікрорайон Маріуполя. А потім у місті зникнуть зв’язок, вода, електрика, газ.
— Перші кілька днів від початку вторгнення я ще знала, де наші вчителі й учні. А потім усе, поки не виїхала, ні з ким зв’язку не мала, — пригадує Ірина. Хіба когось випадково зустрічала, коли збирали воду чи дрова.
Зі своєї квартири в мікрорайоні Черемушки вона з родиною мусила виїхати, рятуючись від нескінченних обстрілів. Думали перечекати в центрі міста, де було відносно тихо. Так вони й опинились у підвалі її рідного ліцею. Того дня, коли Ірина із сім’єю дісталися туди, росіяни завдали авіаудару по пологовому будинку. Від ударної хвилі в будівлі ліцею вилетіли вікна, внутрішні та зовнішні двері. Ліцей стояв відкритий зі всіх боків і беззахисний.
— То ми ще й охороняли його від мародерів, яких було чимало, — розповідає Ірина.
Усю техніку: проєктори, комп’ютери, ноутбуки, дошки, принтери, документ-камери — разом з іншою заступницею директора Наталією Лучаніновою вони перенесли в одну кімнату із залізними дверима та ґратами на вікнах. Сподівалися, що це врятує.
Місяці опісля Ірина дізнається про долю захованих ліцейських скарбів. Російські військові безуспішно намагатимуться вдертися в кімнату-сейф. І не вигадають нічого кращого, ніж підігнати міномет, аби розбити стіну. Влучать не туди, куди треба, і кімнату завалить згори разом з усім, що в ній було.
Але на початку березня ще залишалась ілюзія, що невдовзі все закінчиться і ліцей повернеться до навчального процесу. Ірина навіть розмірковувала над тим, чим вони затулятимуть вікна.
— А потім літаки почали літати, як маршрутки. Кожні 15 хвилин, — розповідає вона. — Вони скидали по 8-12 бомб. Поруч не залишилось жодного вцілілого будинку. До нас приходили батьки з дітьми забирати документи, а я дивилась на них і думала: хапайте дитину і ховайтеся. Бо ти дивишся у вікно, і ніби ніщо не віщує біди. Та раптом прилітає міна або “град”. І ми бачимо гори трупів, яких ніхто не прибирає.
16 березня Ірина наважилася виїжджати з міста. Зі свого кабінету вона забрала лише скляну зірку — ту, що подарували всім співробітникам, які працювали в ліцеї від самого початку.
Попереду була дорога без жодних гарантій на виживання і десятки російських блокпостів. Але вони вирвались. Спочатку в Запоріжжя, а потім переїхали до Новомосковська, де жили наступні 5 місяців. Перше, що зробила Ірина, опинившись на території, підконтрольній Україні, — написала Андрію Голютяку.
— Ірина день і ніч підтримувала контакти зі всіма вчителями, учнями, щойно хтось з наших з’являвся на підконтрольній території. Ми хотіли, щоб вони відчули, що не самі, що їх не покинули. Так, вони все втратили, але є спільнота, яка чекає, до якої можна доєднатися. Потім це стане одним з основних факторів, який допоможе нам у відновленні ліцею, — каже Андрій Голютяк. — Пізніше змогла вирватися і моя друга заступниця Наталя Лучанінова, яка примудрилась вивезти з окупації документи і печатку ліцею.
Ірина розсилала повідомлення вчителям, переконуючи їх виїжджати і сподіваючись, що до когось sms проб’ється. Надсилала інструкції, куди їхати і що робити. Зі всіма, хто виїжджав у безпечний регіон, відновлювали зв’язок. Уже на початку квітня половина викладачів ліцею були або на території України, або за кордоном.
— Я розуміла, де перебуває кожний працівник, знала про учнів, хто і де. Ми мали колектив і сили, тож почали обговорювати, як повернутися до навчання, склали розклад. Навіть думки все покинути не було. Дякувати богові, що ця пандемія нас підготували до дистанційки. Я все міркувала, навіщо вона нам, але ось для чого — щоб ми навчилися тримати зв’язок, — каже Ірина.
5 квітня на сторінці фейсбуку Маріупольського міського ліцею з’явився пост: “Любі наші учні! Ми дуже скучили за вами!...” Далі в дописі йшлося про відновлення навчання онлайн.
Одразу ж на сторінку почали писати батьки учнів інших маріупольських шкіл з проханням долучити їхніх дітей до уроків. Ліцей нікому не відмовляв. Потім почалася хвиля питань про те, як отримати свідоцтво про освіту. Випускники ліцею для цього реєструвалися в одній зі шкіл Кривого Рогу і в київській “Оптімі”. Сотні дзвінків і повідомлень на день, на які треба було відповісти. Оформлення довідок з оцінками, щоб діти могли влаштуватися в інші школи, табелі. І нарешті випускний, який усе ж відбувся, хоч і онлайн.
— І нехай свідоцтва наші діти отримали не від нас, та головне, що вчилися вони з нами. Це нагадувало мені оазу мирного життя. Коли ведеш урок або спілкуєшся з учнями, то думаєш про роботу, а не про те, що було, що втрачено і як бути далі. Можливо, це нас і врятувало, — каже Ірина. — Розумієте, ліцей — це сім’я. Коли сім’ю розлучають, вона всіма силами намагається возз’єднатися. Ми не могли просто так роз’їхатися по різних куточках, ніби і не знали один одного. Це, напевно, головне.
Про плани переїхати в Київ директор ліцею розповів учням на випускному. Хоча на той момент перспективи були досить туманні. Але вже 1 вересня він у вітальній промові скаже ліцеїстам: “Мрії справджуються. Ми в Києві”. Хоча певної миті здавалося, що всі зусилля марні.
Розпочати рік
У травні на нараді департаменту освіти Маріупольської міської ради Андрій Голютяк переконував: “Ми єдині, хто працював. Ми довели, що заслуговуємо на відновлення. Ми прагнемо цього”. Напевно, тоді й виникла ідея, що ліцей може працювати повноцінно не тільки онлайн, але й очно.
Міська влада їх підтримала. Кістяк команди, готовий реалізовувати цей план, був. Звичайно, частина вчителів пішла з ліцею. Бо була умова, що викладачі мають переїхати в Київ. Хтось залишився за кордоном.
— Я не зміг утримати всіх, але, попри це, ми підтримуємо зв'язок. На місце моїх я взяв учителів з маріупольських технічного і технологічного ліцеїв і декількох інших шкіл. Ми створили тут, у Києві, своєрідний якір. Тримаємося разом, і це допомагає пристосуватися до нового життя. Я впевнений, що ми станемо осередком освіти Маріуполя, кращих учителів і наших кращих практик.
Для поновлення роботи не вистачало тільки учнів. У липні Ірина Цинкуш створила традиційну гугл-форму під вступну кампанію і розмістила її на офіційних сторінках ліцею. До війни за перший же день у ній набиралося 150-200 прізвищ кандидатів на вступ. Конкурс на місце тут був високий — 3-5 учнів.
— Я викладаю форму, а в нас до неї за перший день записуються лише чотири учні... І за другий ще чотири. Я в паніці телефоную директору: “Нічого не буде. Учні не йдуть”. Дуже переживала, що вступна кампанія провалиться, — пригадує вона.
Інформацію почали поширювати через усі доступні канали: у спільноті “Я—Маріуполь”, через усі соціальні мережі, через учителів. І, зрештою, все вкупі спрацювало. Загалом ліцей зібрав 270 дітей: своїх і, зокрема, набрав два нові восьмі класи.
Учням запропонували різні формати навчання: очне в першу зміну для тих, хто бажає відвідувати ліцей; дистанційне – синхронне, що розпочинається у другу зміну, й асинхронне, коли учні роблять завдання самостійно, – для тих, хто за кордоном або залишився на окупованих територіях. У ліцеї є учні, які виходять на онлайн-уроки з окупованого Маріуполя та околиць. Ліцей — як ниточка, що пов’язує їх з Україною.
— Водночас мені дуже хотілося б, щоб розвивалася й очна форма. Ми робимо ставку на неї, зокрема і для того, щоб діти, які зараз за кордоном, поверталися. Хочемо створити такий собі магніт, який би притягував, аби не втратити ні вчителів, ні учнів, — пояснює Андрій Голютяк.
***
Зараз Михайло Золотницький з родиною живе в Німеччині і вчиться в німецькій школі. Але мчить з уроків, щоб у другу зміну приєднатися до дистанційного навчання в ліцеї.
— Це було якесь свято, коли ми дізналися, що з 1 вересня можна продовжити навчання в нашому ліцеї. Син бігом біжить додому, підключає ноутбук і зовсім без перерв, навіть не обідає, робить завдання, бо йому цікаво і в нього є мета: він хоче закінчити 11 класів в Україні, вступити в український університет. Звісно, поєднувати дві школи фізично важко, але багато його друзів, які за кордоном, теж вирішили продовжувати навчання в ліцеї.
З Маріуполя Михайло вивіз свій ліцейський піджак.
— Навіщо він тобі? Де ти його носитимеш? — питала його мама.
— Не знаю. Але краще хай буде зі мною.
— Зрештою, наш план — зберегти все, що можливо, до того часу, коли матимемо змогу повернутися в рідний Маріуполь, — каже Андрій Голютяк. — Відроджувати місто й освіту.