Десять тіл у яру. Усі – з вогнепальними пораненнями
Останнього дня лютого в Чорнобаївській сільській раді пролунав дзвінок. Посадовцям повідомили про приголомшливу знахідку: дорогою на Миколаїв у яру знайдено тіла близько десяти осіб. Подекуди відстань між трупами складала кілька метрів. Усі мали вогнепальні поранення. Один загиблий стояв навколішки із зав’язаними за спиною руками.
Діставати загиблих із яру вирушила група місцевих. Декого вони впізнали відразу – це були жителі сусіднього села Посада-Покровського. Решта виявилися незнайомими.
«Серед тих, кого я діставав, окремо запам’ятався літній чоловік з простреленою ногою. Він був одягнений у джинси та чорні туфлі», – згадує учасник вивезення тіл Антон (ім’я чоловіка змінено з міркувань безпеки).
Незабаром ці деталі допоможуть упізнати загиблого. А того дня тіла відвезли до моргу Херсона. Там занотували особливі прикмети – у тому числі дані про одяг чи прикраси.
У серпні, після виїзду на підконтрольну Україні територію, Антон побачив у фейсбуці оголошення про розшук зниклих жителів селища Чаплинка. Їх писала 26-річна Вікторія Далібожко. Жінка відчайдушно розсилала повідомлення по групах у соцмережах, сподіваючись дізнатися бодай щось про долю рідних. Її батько, двоє братів і їхній попутник зникли ще 26 лютого. На одній зі світлин, які публікувала Вікторія, Антон упізнав одяг чоловіка, якого побачив із простреленою ногою в безіменній могилі в Чорнобаївці…
Невідомий абонент порадив шукати рідних по тюрмах
Події 24 лютого заскочили родину Далібожків із Чаплинки: 54-річний голова Віктор у Херсоні саме готувався виконувати рейс за звичним маршрутом; його молодший син Андрій їхав додому із Запоріжжя разом з товаришем Дмитром Захаренком. На дорогах, як і всюди, вже починалася паніка. У метушні автомобіль хлопців потрапив у ДТП: хтось врізався в них, їхати далі було неможливо.
Андрій зателефонував батькові, повідомив, що потрібна допомога. Вікторові Далібожку довелося повертатися додому, щоб заручитися підтримкою старшого сина Олександра, який жив окремо з дружиною і двома дітьми. Удвох вони забрали Андрія та його товариша. Через затори змогли виїхати у зворотному напрямку лише 25 лютого. Планували переночувати на орендованій квартирі в Херсоні.
26 лютого близько 22:00 вийшли на зв’язок з рідними. Молодший брат повідомив сестрі Вікторії, що місцевість щільно обстрілюють і бомблять. Обіцяв зателефонувати відразу по приїзді до обласного центру. Але більше ні він, ні батько й інший брат не подзвонили…
Півтора місяця сім’я Далібожків не мала жодної інформації про рідних. Аж раптом у середині квітня сім-карта Віктора з’явилася в мережі. Вікторія почала писати смс, розпитувати, де її рідні. У відповідь посипалося – чи мають брати і батько стосунок до ЗСУ, чи служили вони і так далі. Дівчина зрозуміла, що її зусилля марні.
Через два дні співрозмовник прислав Вікторії світлину розстріляної машини. Утім завдяки цьому фото визначити долю пасажирів не можна було. Невідомий абонент порекомендував дівчині шукати рідних по військових тюрмах. Власне, це й довелося робити Вікторії та її 50-річній матері Тетяні від квітня по серпень. Допоки на один із пошукових сервісів, де було розміщено оголошення про зниклих чоловіків, не зателефонував мешканець Чорнобаївки Антон.
Вікторії та її мамі повідомили, що, ймовірно, родичі – у моргу Херсона. Жінки впізнали їх, а також товариша брата – Дмитра Захаренка.
Батько понад усе любив проводити час із сім’єю
Батько Віктор – єдиний у родині Далібожків служив в армії. Утім було це ще за часів Радянського Союзу. В іншому все його життя, як і життя родини, було пов’язане з мирною діяльністю. Спочатку голова сім’ї підробляв на будівництві, потім працював агрономом, а останнім часом – водієм маршрутки.
Найстаршому сину Далібожка, Олександру, було 32 роки – це дитина від першого шлюбу. А разом з другою дружиною Тетяною Віктор виховав трьох дітей: 31-річну Наталію, 26-річну Вікторію і 23-річного Андрія.
Рідні згадують, що батько багато працював, але вільний час понад усе любив проводити із сім’єю. Вікторія подарувала Вікторові вже третю онучку – до цього дві дівчинки народила старша донька. Голова родини не міг натішитися кожного разу, коли в сім’ї відбувалося поповнення!
«Він був дуже добрим, ні з ким не скандалив, не лаявся. Хто б не приходив з проханнями, тато завжди ставився з розумінням і допомагав», – згадує Вікторія Далібожко.
Син Андрій був надійною підтримкою та опорою для батька. Поки його матір хворіла, а сестра перебувала в декреті, працював з татом, аби забезпечувати їх необхідним.
Учився на агронома в Херсонському державному аграрному університеті. Мріяв заробити грошей, виїхати з Чаплинки до великого міста й завести власну родину.
«Кожні вихідні Андрій приїжджав додому, спочатку допомагав батькам по господарству, а потім ішов до друзів», – розповідає Вікторія.
Головною розвагою для Андрія були подорожі з друзями на автомобілі.
У найстаршого сина Віктора – Олександра – залишилися дружина і двоє дітей. Вони виїхали на підконтрольну Україні територію. Нам не вдалося зв’язатися з ними, як і з рідними четвертого загиблого – 26-річного Дмитра Захаренка.
Вікторія Далібожко з донькою і матір’ю залишаються в Чаплинці. Старша сестра Наталія з чоловіком і двома дітьми також живуть у селищі – але окремо.
Учитися жити без рідних людей
Далібожки кажуть – попри все, до останнього вірили, що тато і брати живі. Очікування їхнього повернення підживлювали різні чутки. Декотрі поширювали представники окупаційної влади. Нині їхні слова набули особливо цинічного забарвлення.
Так званий «голова» селища 1 червня повідомив Тетяні та Вікторії, що зі зниклими чоловіками все гаразд. «Начебто вони живі, здорові, нагодовані і перебувають у Херсоні. Ніколи не забуду цих його слів», – каже Вікторія.
Сказане змусило її та маму їздити по різних установах, шукаючи рідних, – і все дарма.
А згодом з’явилися недобросовісні «помічники», які вимагали в родини гроші за інформацію про чоловіків. Вікторії пропонували за 10-15 тисяч гривень допомогти в пошуках тата і братів…
Одночасна втрата батька і двох братів для Вікторії Далібожко стала сильним ударом.
«Це страшне горе. Болить, пече. Ми постійно плачемо, згадуємо їх», – говорить жінка.
У серпні донечці Вікторії виповнився рік. Цей маленький живчик, каже, нині дуже гуртує родину та дає відраду. Також морально підтримує брат батька.
У домі Далібожків нині чи не все нагадує про загиблих. Речей убитих не викидають.
«Іноді я беру щось із батькового або братового одягу і вдихаю їхній запах. Мені так на душі стає легше», – зізнається Вікторія.
І за мить додає: «Після втрати рідних я відчуваю, ніби якусь частку тої своєї душі я теж втратила».
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для LB.ua. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.