Усі зацікавилися тим, що відбувається
Леся Хлипавка не тільки викладає історію сама, а й є співавторкою навчальної програми «Історія: Україна і світ» для 10–11 класів, підручників з громадянської освіти (10 клас) і правознавства (11 клас). Вона вважає, що сьогодні завдання вчителів історії — допомогти дітям, які зацікавилися предметом, зберегти її відчуття: «Історія існує не тільки для того, щоб її вчити. Вона дає ширші можливості, ширший контекст розуміння того, що відбувається саме зараз».
Викладачка історії та правознавства, консультантка Центру професійного розвитку педагогічних працівників Львова Наталія Добрянська бачить, як досвід минулого допомагає нам зазирнути в майбутнє: «Звісно, ми пам’ятаємо, чим закінчилася Друга світова війна, і логічно, що цього разу буде так само. Просто ціна відповідальності, як і наслідки, будуть іншими, і не лише для тих, хто безпосередньо бере участь у війні. Буде глобальна переоцінка відносин між країнами і стану безпеки, як це було після Першої і Другої світових воєн».
Нинішні події в Україні — відлуння помилок, які світ робив років 30 тому в Придністров’ї, Грузії, Сирії, у ситуації з Кримом, Донецьком і Луганськом, упевнена викладачка історії та правознавства, заступниця директора з навчально-виховної роботи ВСП «Чортківський фаховий коледж економіки та підприємництва ЗУНУ» Яна Петльована. «Коли Росія чинила ті невігластва і звірства, усі мовчали, боялися, а зараз ми маємо те, що маємо, — говорить вона. — Мовчання дорого коштує, коли не стаєш на захист тих, хто цього потребують. А потім безкарність буде виливатися в такій війні, як от нині йде в Україні».
Про важливість історії говорять і самі діти, свідчить учителька історії, правознавства, громадянської освіти, заступниця директора Комунального закладу «Вінницький ліцей № 18» Ірина Матковська. Вони пояснюють свою жагу до навчання тим, що не хочуть «бути такими дурними, як ота русня».
«Старшокласники і старшокласниці почали шукати інформацію, аналізувати її. Раніше вони зовсім не цікавилися новинами, максимум — це коли хтось у тіктоці виставив відео на якусь гарячу подієву тему. Зараз вони чують розмови в родині, дивляться ЗМІ, шукають інформацію онлайн. Усі зацікавилися тим, що відбувається, — розповідає Ірина Матковська і додає: — У п'ятому класі я не навчу історії, але я навчу любити її».
І Ірина Матковська, і Наталія Добрянська є учасницями руху EdCamp Ukraine — найбільшої в Україні незалежної освітянської спільноти. Зараз вона налічує 40 000 учасників і учасниць. Засновник руху EdCamp в Україні Олександр Елькін погоджується з колегами в тому, що сьогодні в освіті потрібно відійти від знаннєвого підходу і фактів. Особливо у викладанні історії.
«Справді, важливо не викривляти історичних фактів і подій, адже навколо цього й точиться ця війна, і головне — навчитися робити висновки з минулого. Це вимагає від викладання багато рефлексії, багато осмислення, моделювання, — пояснює Олександр Елькін. — Ми маємо навчити дітей випрацьовувати власну позицію і будувати своє рішення на всебічному аналізі, ціннісній базі та інформації з перевірених джерел. Коли я навчався, мені цього бракувало».
Історія допомагає зрозуміти
Підхід до викладання історії в школах змінюється зараз і буде змінюватися надалі, говорить Леся Хлипавка. За її словами, Україну треба більше розглядати у зв’язку з іншими європейськими державами, розуміти конфлікти і зв’язки із сусідами, як вони змінювалися протягом часу — чому, наприклад, після століть напруги з поляками саме Польща стала зараз одним із найпослідовніших партнерів України.
«Ми дуже мало насправді знаємо про Чехію, Польщу, Білорусь, Грузію, Азербайджан і Вірменію. Не можна дивитися лише на себе. Бо знаєте, одна річ — що ви про себе кажете, а інша — що про вас сусіди кажуть», — пояснює науковиця.
Коли діти вивчають соціальні й національні революції в Європі, вони мають легко побачити їх зв’язок із тим, що відбувалося в Україні, зрозуміти включеність українців у спільноєвропейські процеси. Це допоможе, серед іншого, дітям, які опинилися в Європі, зрозуміти людей, які їх оточують, вважає Леся Хлипавка. Натомість не менш важливо розуміти, чому Росія пішла іншим шляхом, як так сталося, що після розпаду російської та радянської імперій українці вибудували зовсім інакшу від росіян політичну націю.
«Тому треба йти шляхом не викидування з програм усього «російського», а пояснення, — упевнена історикиня. — Бо коли історія викликає недовіру? Коли ми з неї щось витягуємо або щось закриваємо. Що більше ми закриваємо, то більше це стає цікавим. Тому щоб не вийшло так, що діти собі щось десь додумують, ми маємо пояснювати це на прикладі літератури, на прикладі історії, мистецтва, спорту, культури».
«Більше уваги в шкільній програмі треба приділяти не тільки переліку того, які інструменти насильства використовували щодо українців, а тому, як українці чинили опір — через дисидентство, мистецтво, повсякдення, — зауважує Леся Хлипавка і продовжує: — І це пояснює, серед іншого, чому в Енергодарі є люди, які на День прапора поширювали листівки. Чому люди на окупованих територіях опираються: не купують російських товарів, не беруть ніяких пенсій. Чому вони, навіть якщо не виїхали з різних причин — не встигли, не мали можливостей, — чому вони борються. Оцей історичний опір важливо показати й пояснити».
Вивчення різного досвіду українців і росіян допомагає зрозуміти, до чого призводить, наприклад, згортання деяких демократичних реформ. «Через бажання якоїсь стабільності, через бажання не брати на себе відповідальність, бо так зручніше, у Росії вибудувалося суспільство, яке навіть ОСББ не може створити. Не кажучи вже про необхідність вийти разом на вулицю, зібратися і про щось домовитися. Вони цього не вміють», — пояснює науковиця.
За її словами, люди в Росії не витримали спокуси віддати відповідальність за державу «сильній руці».
«Важливо розуміти це, щоб ми самі не пішли цим шляхом, таким спокусливим, таким гарним на перший погляд. Бо зараз можна почути, що, можливо, треба, щоб військові взяли владу у свої руки, навели лад в Україні. Але ж цей наш опір — це наслідки зрілого громадянського суспільства. Його чинять люди з активною громадською позицією. А «сильна рука» завжди призводить до того, що відбулося в Росії».
Зробити все, щоб не мати такого задуреного народу, як у Росії
«Якось написала мені випускниця. Їй 30 років, вона лікарка. Вона нагадала, як я розповідала на уроках, що будь-яка імперія проходить певні фази розвитку й неодмінно розпадається. І вона чекає того розпаду, — розповідає Наталія Добрянська. — Прочитавши це, я плакала, але водночас мені було приємно, що вже доросла людина пам’ятає такі деталі зі школи. Якщо вона мені це написала, то я на своєму місці і роблю свою справу добре».
Учителька з Хмельницького Наталія Зима викладає хімію, але вважає, що в освіті є дещо навіть важливіше, ніж наукові знання: «Критичне мислення і національна ідентичність — два наріжні камені, на яких треба будувати освіту майбутнього».
Саме критичне мислення, медіаграмотність відрізняє українську освіту від тієї самої російської, вважає вчителька історії, правознавства, директорка школи № 114 у Кривому Розі Дніпропетровської області Людмила Хорькова. «Ми бачимо, який негативний результат мала пропаганда в Росії, і це велика біда. Там настільки погано вивчають історію, що вважають, що український народ створили Сталін і Ленін. Тому питання медіаграмотності є складовою частиною кожного мого уроку… Ми повинні зробити все для того, щоб не мати такого задуреного народу, як у Росії».
«Що цікавить дитину в історії? — запитує Леся Хлипавка і сама відповідає: — Її цікавлять люди. Як люди в тих чи інших обставинах давали собі раду. Ми маємо говорити про живих, а не ідеалізованих людей, про суперечливість історичних постатей. Я не заперечую, що потрібно зберігати певну концепцію у викладанні. Й очевидно, що наразі ця концепція має триматися площини державності та формування політичної української нації, які, власне, досягають своєї кульмінації зараз, у час російсько-української війни. Але історія так чи інакше має позбуватися пропагандистського характеру. Вона не може бути політичним інструментом, натомість повинна рухатися в науковому контексті й олюднюватися. І тоді, мені здається, ніякий Путін не зможе використовувати історію як інструмент і пропаганду».
Олександр Елькін наголошує, що зараз дуже важливо допомогти освітянам не втрачати зв'язок зі своїми учнями й ученицями, попри сотні й тисячі кілометрів між ними. «Ми запустили краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання, — пояснює фахівець. — Також зібрані кошти спрямуємо на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію регіональних подій, під час яких вони зможуть поділитися досвідом навчання в період війни». До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.
Коментарі вчителів були зібрані під час проєкту «Моя війна. Уроки». Повні інтерв’ю з освітянами українською та англійською мовами можна прочитати за посиланнями на сайті EdCamp Ukraine.
