Про зміни в українській медицині та сьогодення України
Я дуже щасливий знову повернутися до України. Хоча часи зараз, звісно, жахливі - мені було непросто переконати дружину, що я маю повернутися сюди. Тож добре, що вона не знає, що я тут, - думає, що я зараз у Польщі. Але це окрема історія.
Вже 40 років як я нейрохірург, хоча зараз вже не оперую, а викладаю. І я вперше прибув в Україну 30 років тому. Мені неймовірно цікаво бачити зміни в українській медицині та зокрема - в українській нейрохірургії. Коли я вперше сюди приїхав, українська нейрохірургія була жахливою, проте зараз у вас є сучасне обладнання, сучасні лікарні, добре навчений персонал - ситуація зовсім інша. Останні 30 років йшлося про те, щоби отримати нове обладнання, МРТ, комп’ютерні томографи, ендоскопи, технології власне, які потрібні для сучасної нейрохірургії. Зараз проблема полягає в тому, аби медицина стала кращою для наших пацієнтів, і ця проблема набагато складніша, ніж просто купити обладнання.
Хочу нагадати, що я є другом України і мій будинок у Лондоні нині прикрашає великий український прапор. Боюся, це єдиний український прапор на моїй вулиці, проте коли мої друзі в Лондоні почули про те, що у мене живе ціла родина українських біженців, то поставились до них дуже дружньо. В цій родині є маленький хлопчик, і зараз моя вітальня нагадує магазин іграшок - їх нанесли мої знайомі та сусіди. Нині в Англії є великий інтерес до України. І, до речі, політику підтримки України збудував не Борис Джонсон - ця політика існувала задовго до нього.
Нинішня війна - про мир і цивілізацію в Європі проти російського варварства. І народ України платить жахливу ціну за свободу всієї Європи.
Про найбільшу небезпеку в медицині
40 років тому, на початку моєї нейрохірургічної кар’єри, я вірив у міф про те, що нейрохірурги - кращі, вищі за інших лікарів. Що нейрохірургічні операції - найскладніші з усіх операцій, які взагалі існують. Я помилявся. Зараз, 40 років потому, я можу вам сказати, чого я справді навчився за цей час. Я виявив, що я - звичайна людина, яка може робити помилки, помилки абсолютно жахливі. Я дізнався, що існують ризики для моїх пацієнтів і для мене самого - і як лікаря, і людини. А найголовніше, про що я дізнався, і це може видатися вам дивним, що оперувати насправді - не складно, якщо ти вже навчився це робити. Я з’ясував, що насправді всі проблеми пов’язані з ухваленням рішень, з тим, що я називаю “усе решта”. Я зараз поясню.
3-4 роки тому я прооперував в Україні дитину з доброякісною астроцитомою головного мозку. Операція, яку я допомагав робити моїм українським колегам, пройшла чудово. Дитина одужала. Для нас, хірургів, це великий привілей - рятувати життя. Проте наступна дитина, яку я оперував у цій же лікарні, померла від жахливого крововиливу у післяопераційний період. Це була єдина дитина в одинокої матері. Це був жахливий результат. Справа в тому, що тріумфи в хірургії можливі тільки тому, що трапляються катастрофи. Якби всі операції проходили добре, в них не було б нічого особливого.
Та чому ця дитина померла? Тому що післяопераційна допомога була дуже поганою. Їй не надали необхідне знеболення, не контролювали тиск, не було потрібного нагляду після операції. І я міг би сказати, що це не моя провина, а провина лікарні. Але ж все це сталося, бо було належної командної роботи, комунікації між хірургами та лікарями, які доглядали дитину у критичні 24 години після операції. Через мою самовпевненість, оскільки операція пройшла успішно, я боявся і не хотів запитати своїх колег, чи вони впораються з наступним етапом - я просто закрив на це очі і сподівався, що все піде добре. Але все пішло геть погано. І це лише один з багатьох прикладів того, як пацієнти постраждали від моїх рук.
І, я думаю, буде справедливо сказати, що моя перша книга стала настільки успішною, - її переклали 37 мовами, вийшли мільйони примірників, - оскільки я намагався бути чесним. Чесним щодо того, що медицина, хірургія - це дуже складна і небезпечна сфера. Але небезпеку становлять не самі дії лікаря безпосередньо під час операції. Складність і небезпека полягає в тому, що пацієнти страждають через те, що я називаю “все решта”. “Все решта” - це великий список проблем, з якими стикаються лікарі, це речі, між якими ми маємо віднайти баланс.
“Все решта” - виклики, що постають перед кожним лікарем
Перша зі складних протилежностей в медицині - ви маєте бути небайдужими, співчутливими і водночас відстороненими. Ви маєте знайти баланс між цими двома позиціями. Також ви маєте знайти баланс між особистою амбіційністю та командною роботою. А ще потрібно поєднати потреби пацієнтів і потреби медичного закладу, в якому ми працюємо. Ми маємо визначатися - чи ми “святі”, професіонали, чи ми також люди бізнесу? Ми всі маємо колег, яких більше хвилює їх банківський рахунок, аніж пацієнти. Але ж ми маємо заробляти гроші. І це ще один аспект, в якому складно знайти баланс.
Ще один виклик - ми маємо балансувати між самовпевненістю та самокритикою. Якщо ви заходите до операційної і при цьому тремтите від невпевненості в собі, переживань через те, що може статися, - ви не зможете оперувати. Хірург має бути впевненим в собі. Але так само ми маємо постійно себе критикувати, постійно думати - чи ми все зробили найкращим чином, чи ми могли б зробити щось краще? Звісно, важко думати, що ми зробили щось не так, але потрібно це робити.
Під час спілкування з пацієнтом лікар повинен бути чесним, говорити правду, але при цьому ніколи не позбавляти людину надії. Надія - це найкращі ліки, які ми можемо дати пацієнтам. Та й тут має бути баланс. Так, пацієнт не може жити без надії, але в сучасній медицині існує проблема, особливо у США, - коли пацієнтів лікують надмірно. Також дуже важко сказати в очі пацієнту: “Вам час помирати, я більше нічим не можу допомогти”. Мені самому це важко казати, особливо коли йдеться про пухлини мозку, коли я тривалий час лікую пацієнта, і ми встигли побудувати близькі стосунки.
І, звісно, ми маємо знаходити баланс між роботою та життям, між нашими пацієнтами та нашою сім’єю. Наші пацієнти хочуть, аби ми були поруч з ними 24/7, але наша родина теж повинна бачити нас. І це також важко.
Бути лікарем - це ніби йти по канату. Я процитую Бі Бі Кінга - не можна дивитися вниз, якщо хочеш продовжувати летіти.
Що стосується співчуття - це проблема всіх лікарів. Бути добрим до пацієнта - це може бути боляче. Ми як хірурги маємо виконувати складні дії щодо своїх пацієнтів, щось може піти не так. Нам потрібно захистити себе - ми повинні певною мірою приглушувати свої почуття. Ми мусимо розділяти людей на “них”, пацієнтів, та “нас”, лікарів. Хоча мені легше почуватися просто людиною, не розділяючи пацієнтів та лікарів.
Лікарю також дуже легко стати корумпованим. Морально корумпованим - я не говорю тільки про гроші. Бо ж ми маємо вплив на наших пацієнтів. Влада корумпує, абсолютна влада - корумпує абсолютно. Дуже легко перестати ставитись до пацієнтів так, як ми б хотіли, щоб ставились до нас, нашої родини. Але це має бути золотим правилом в медицині - ставитись до пацієнтів так, як ви б хотіли, аби ставились до вас. І так, це дуже складно.
Про командну роботу, лідерство і погані рішення
За ті 30 років, що я відвідую Україну, ваша медицина значно прогресувала - ви маєте сучасне обладнання та вправно його використовуєте, володієте сучасними методами та техніками. Але велика проблема, яку вам потрібно вирішити, - це психологічна проблема. Українським лікарям потрібно вчитися працювати в команді. І це насправді проблема для всіх лікарів. Командна робота - це не про організаційну роботу, не про створення медичних комітетів, де всім нудно і ніхто не може прийняти рішення. Я маю на увазі справжню співпрацю, яка допомагає досягати спільних цілей. А наша ціль - благополуччя пацієнта. На першому місці мають бути пацієнти, а не наше его.
Обман - велика частина життя тварин. Але лише людина - тварина, що вміє обманювати саму себе. Як вважає Річард Докінз, причина полягає в тому, що якщо ми самі віримо в свою брехню, то інші люди також в неї повірять і ми будемо успішнішими. Найкращий доказ цього принципу - Володимир Путін.
Та як це стосується медицини? Немає нічого страшнішого для пацієнта, ніж наляканий лікар. Нас ніхто цього не вчить, але ж ви розумієте це, як тільки стаєте лікарем. Ви не повинні показувати свої почуття пацієнтам. Лікарі, навіть досвідчені, часто нервують, особливо якщо ми говоримо про нейрохірургію, де лікарі виконують дуже складні й небезпечні операції. І найкращий спосіб, у який ми можемо приховати ці переживання, аби не налякати пацієнтів, ми маємо обманути самих себе - так, як це робить путін. Проблема в тому, що обманути себе - дуже легко. Ми починаємо вірити, що ми справді настільки успішні, як намагаємось це показати нашим пацієнтам. І тоді ми починаємо приймати погані рішення.
Найгірше в хірургії - це погані рішення. Це не те саме, коли сіпнулася рука чи щось сталося з інструментом. Помилки стаються через погані рішення - чи потрібна взагалі операція, як саме її провести. В основі прийняття рішення для лікаря лежить оцінка можливостей, ризиків операції. Відомий психолог Деніел Канеман, лауреат Нобелівської премії, в своїй книзі “Мислення швидке й повільне” говорить про те, що ми як люди дуже погано вміємо оцінювати ймовірності. Якщо нам потрібно прорахувати, що станеться в майбутньому, ми часто помиляємось, оскільки ми непослідовні і часто несвідомі. Наприклад, якщо ви хочете заробити гроші на операції, дуже легко переоцінити ризики, наше бажання заробити впливає на наше рішення. Як кажуть в Англії, відсутність операції - це краще, ніж погано проведена операція.
Багато років я не мав проблем. Було кілька випадків асептичного менінгіту, але серйозних ускладнень не було. А потім стався випадок з однією пацієнткою. Операція пройшла ідеально і жінка поїхала додому. Все було добре, але за тиждень вона повернулася до лікарні на амбулаторне лікування з дуже дивною клінічною картиною, якої я не розумів. З’ясувалось, що в неї виникло післяопераційне ускладнення, якого я раніше не бачив і не бачив після того. Я був шокований, що моя ідеальна операція закінчилася катастрофою. Я зробив ще одну, жінка вижила, але її стан після операції був абсолютно жахливим. І після того я вже не так легко приймав рішення щодо того, проводити операцію чи ні - той випадок дуже сильно на мене вплинув. Наші рішення можуть пізніше впливати на наше вміння оцінювати ймовірність успіху. Інші люди краще бачать мої помилки, а я краще бачу їхні помилки. Тож робота має обов’язково бути командною.
Якби я тоді звернувся до колег з проханням також оцінити той випадок, то вони б сказали: “Генрі, ну подивися, тут явно серйозна інфекція, треба швидко відкривати рану!”. Але я тоді цього не розумів - я був ніби кролик, що завмер перед фарами машини, яка стрімко наближається. Потрібна була саме командна робота. Групове мислення забезпечує краще критичне мислення. Це вимагає гарного лідерства.
Гарне лідерство - це про те, як забезпечити в команді баланс між співпрацею та конкуренцією. Погане лідерство - це як в російській армії, коли лідер перебуває нагорі, а всі підлеглі - внизу. Сучасний погляд на лідерство полягає в тому, що лідер має підтримувати працівників.
Я читав багато статей про те, як була реорганізована українська армія відповідно до сучасних західних принципів - коли молодші офіцери мають більше незалежності, їм не треба, щоб генерали казали їм, що робити. Це, до речі, одне з пояснень, чому росіяни буксують порівняно з українцями. Хоча є й інші моменти - у росіян низький моральний стан тоді, коли Україна б’ється за своє існування.
Повертаючись до медицини, є такі поняття, як гроші та покликання. Ви маєте думати про те, аби гроші не вплинули на ваше рішення стосовно того, який курс лікування буде найкращим. І як я говорив, легко підсвідомо переоцінити ризик не-оперування і недооцінити ризик оперування, якщо від цього залежить ваш дохід. Нам важко уникнути цих когнітивних упереджень. Тому у нас має бути хороша команда, колеги, які допоможуть уникнути цих помилок.
Мене часто запитують, що б я порадив молодому лікарю на початку його кар’єри. Я не дуже люблю відповіді в дусі “ось найкраща порада” або “ось найкраща книга”. Але я б сказав, що найкраща порада - просіть по допомогу. Я часто думаю про те, що в мене було стільки клінічних випадків, коли я мав попросити колег по допомогу, але через свою гордість, пиху, збентеженість я не просив її. Та для того, аби мати можливість попросити по допомогу, ви маєте працювати в команді, де вас не будуть за це критикувати, казати: “Жалюгідний лікар - не може сам впоратись!”. Але бачте, в сучасній медицині мають статися відповідні психологічні зміни, аби ця медицина стала безпечною.
Про війну та майбутнє України
Наскільки це актуально для України, яка перебуває в стані війни? Лише ви самі можете відповісти на це питання насправді. На мою думку, вам потрібно побачити цей контраст між ефективністю російської та української армії. І це гарний приклад важливості командної роботи заради спільної справи. Ми розуміємо, що генерали можуть робити помилки. І Путін може робити помилки, бо концентрує все в своїх руках, не має критиків - він не може все робити ефективно. Чи може реорганізаця української армії у відповідності до західних підходів бути відтворена в українській медичній системі, де ви матимете горизонтальну систему, а не вертикальну піраміду управління? Я не знаю. Але думаю, що це важливе питання.
Чи буде реорганізована система післядипломного навчання в Україні, як в більшості європейських країн? Я був тут востаннє три роки тому, і не дуже знаю, що відбувалось із медичною освітою в цей час, але мене завжди дивувало те, що в Україні лише після двох додаткових років лекцій молодий лікар може сказати: “О, тепер я нейрохірург”. В Америці та Європі - це щонайменше 6-7 років практичного навчання. Теоретична складова важлива, але головне - це практика, яка триває багато років.
Я можу назвати себе оптимістом - особливо, якщо говорити про війну, що зараз триває. Хоча народ України платить за неї жахливу ціну. Але я переконаний у вашій перемозі. А от потім Україна матиме великі проблеми. Буде дуже важко відбудувати країну. Зараз багато говорять про план Маршала, який допоміг після Другої світової війни відбудувати Європу. Та хочу навести приклад. Я багато років працював у Гімалаях, в Непалі. І там в 2016 році стався жахливий землетрус, який спричинив великі руйнування. Європа вклала мільярди доларів у відбудову країни, але непальці майже нічого з того не отримали, тому що їх уряд і система дуже корумповані. І всі міжнародні гуманітарні агенції знали, що більшість грошей просто розчиняться в кишенях невеликої групки людей. Я думаю, Україна певною мірою стикнеться з такою ж проблемою. Звісно, повністю ви не зможете викорінити корупцію - ми бачимо це на прикладі Болгарії, Румунії, Чехії, де, як мені казали, корупція живе й квітне. Але вже не так, як раніше. Як ми знаємо, вона пронизувала в Україні суспільство на всіх рівнях. Та сподіваюся, війна допоможе очиститися, допоможе позбавити Україну корупції, хоча, можливо, й не повністю. Я думаю, ви не зможете приєднатися до ЄС, якщо не вирішите проблему корупції і не забезпечите верховенство права.
Ми бачимо, що президент Угорщини намагається позбутися верховенства права, і за це їх можуть просто викинути з ЄС.
На завершення - важлива тема. Чи Україна стане суспільством, де можна бути сказати: “Я помилився”? Таких суспільств не так багато - це дуже складно. Принаймні в медичній спільності, у вашому відділенні дуже важливо культивувати середовище, де це можливо. Старшим колегам потрібно показувати приклад, як бути чесним, як відверто говорити про ускладнення, як їх уникати. І коли я викладаю медикам, найбільше я говорю про мої помилки, бо я повинен зробити так, аби ті, кого я навчаю, не повторювали моїх помилок, щоб вони стали кращими лікарями. Але для цього потрібна скромність. А лікарям важко її відшукати у собі.
Щоб бути хорошим лікарем, ви маєте розуміти самих себе. Як казав філософ, “Пізнай себе”. Це стосується і вас, лікарів.
Україна була частиною мого життя 30 років. За своє життя я зробив багато помилок і, озираючись назад, на свою роботу в Україні, я іноді відчуваю сором. Проте я пишаюся тим фактом, що я працював тут і намагався допомогти моїм українським колегам. У попередні роки, коли я їздив до України, віз в машині з Лондона до Києва медичне обладнання, люди часто питали мене, навіщо я туди взагалі їду. І я завжди казав: “Україна - це справді важлива країна, саме там російсько-азіатський деспотизм Сходу зустрічається із західною свободою”. Мене перепитували: “А хіба Україна - не частина Росії?”. На що я роздратовано відповідав: “Та ні, господи, коли ж ви це нарешті запам’ятаєте?!”. І ця жахлива війна підтверджує, що я був правий.