Розкажи, будь ласка, з чим ви стикаєтеся на деокупованих територіях? Якої медичної допомоги там потребують люди?
Там дуже бракує будь-якої медичної допомоги, дуже бракує ліків.
Медична допомога у звільнених та прифронтових містах зараз на рівні геройства - геройства лікарів, які там працюють. А в деокупованих селах медичної допомоги просто немає. Коли будуть відновлюватися амбулаторії, туди обов’язково треба буде спрямувати кошти донаторів. Хочете допомогти? Купіть кардіограф в отаке село.
Ще ж хтось має з тим кардіографом працювати. Лікарів, підозрюю, теж нема? І навіть фельдшерів.
Немає нікого. Навіть там, де є цілі амбулаторії.
Де найгірша ситуація з тих місць, де ви були? На Харківщині, на Чернігівщині, на Київщині?
Мабуть, десь однаково. Лише десь, мабуть, у 30% сіл, куди ми приїздили, був хоч якийсь лікар або фельдшер.
Але навіть якщо він є… Були ми, наприклад, у селі Мньов, Чернігівська область, 5 чи 6 кілометрів від кордону з Білоруссю. Ми як туди в’їхали, одразу у всіх включився роумінг: “Бум-бум, вітаємо вас на території Білорусі”. Ми такі: “Ой!”
Заїжджаємо туди, там все ціле - русня в цьому селі не затримувалася, просто зайшли і вийшли. Село розташоване трохи далі від дороги, але ми заїхали, бо нам сказали, що там є важкі хворі, а фельдшер не справляється.
Стоїть амбулаторія - це така хата, можливо, десь 40-х років. В цій хаті стіл, на якому на клєйонкє лежить стопка паперових карточок. Також є кушетка, покрита старою клєйонкою, знаєш, такою рудою, щоб було м’якше лежать, і ще її легко обробляти ганчіркою з хлоркою. Стоїть штатів від крапельниці і ртутний апарат вимірювання тиску. І всьо!
Коли фельдшер побачив мій портативний апарат УЗД, і взагалі всі мої можливості в одному рюкзаку…
Що сказав?
Він плакав.
На Харківщині трапилася історія, яку я буду згадувати ще дуже довго. Ми їдемо по області, і тут просто позаду нас прильот в село. Ми розвертаємося і їдемо туди. Викликали ДСНС, швидку, але ми встигли все одно першими. Прилетіло в будинки, вони палають. Хлопці-поліцейські перевірили, чи немає там людей - на щастя, будинки були порожні. Але дуже гарні будинки, ремонт, в одному дитяча кімната така красіва - видно, що там жила дівчинка.
Одна жінка в селі отримала осколкове поранення. Вже приїхала перша швидка і пожежники. І тут приїздить друга швидка.
З неї виходять лікар і фельдшер в старезному спецодязі. Це медики, які їздять по Харківщині на прильоти. Але на них немає броніків, немає шоломів, цивільне взуття, не пристосоване для роботи на пожежі. Я, наприклад, постійно їжджу в протиосколочному броніку, тому що якщо поруч прилітає - може осколком дуже серйозно довбанути. І кому я треба з відірваною ногою? Хіба тексти писать.
Думаю, ти би і вагітність так само чудово вела. Не дай Бог, звісно.
Не дай Бог, да. Тобто, вони без броніків, без нічого. Виходить лікар, бачить мене, бачить, що я в рукавичках. І каже: “А!”, після чого йде шукати якісь рукавички в бардачку.
Виходить медсестра з сумкою. Сумка зашита-перезашита, видно нитки, і з неї все випадає. Я підходжу, беру ту сумку, кажу: “Закрити треба”. Вона: “Понимаете, я вчера булавочку потеряла”. Тобто, в неї ця сумка на булавочку закривалась. А в самій сумці нічого нема: папірці, ручки, апарат для вимірювання тиску.
У мене два інфаркта і три інсульта, я дивлюся на тьотю, дивлюся на свої сумки. В мене була з собою величезна красіва медична сумка з препаратами для лікування захворювань ЖКТ. Кажу нашому водію: давай мусорні пакєти. Витряхую все з цієї сумки у сміттєвий пакет, іду до медсестри і кажу: “Натє!”. Вона: “В смислє?” Я кажу: “Я вам дарую сумку”. Вона “Це навсігда?” Я кажу: “Да, це навсігда”. І тут вона повертається до лікаря і кричить: “Саша, смотри, какие тут карманчики! И тут карманчики, и тут закрывается!”
Я вже відчуваю себе Санта-Клаусом і кажу: “Ха-ха, я могу ще й ліків дать!”. Я дала їй три глюкометри, пульксоксіметри, фонендоскоп, ще всякого насипала в сумку. Вона така: “А ви звідки?” Я кажу: “Ми з Києва приїхали”. Вона: “А там у вас в Кієвє вєздє так?”
Виявилося, що ця швидка виїздить на прильоти щодня. І в них нічого немає: ні захисту, ні турнікетів, нічого.
Ще прекрасна була історія в Циркунах на Харківщині. Там маленька амбулаторія залишилася ціла, хоча над цим селом досі все літає туди-сюди. Тобто, активні бойові дії.
І в цій амбулаторії працює два лікаря. Ми так здивувалися: цілих два лікаря! Вони кажуть: “Та ми харків’яни, але евакуювалися в Циркуни, а потім туди прийшла русня”. Класно евакуювалися. І от, в селі є два лікаря. Але що це за лікарі! Один каже: я патологоанатом. А другий каже: а я гомеопат.
Але коли побачив мій погляд - мабуть я виглядала так, ніби зараз дістану сокиру - то додав: “Я таблєточками теж лікую, всьо нормально!”.
Ми були в Циркунах в понеділок. А в середу туди прилетіла фосфорна бомба.
Які ліки ви зараз закуповуєте? Яка є потреба?
Ми закупаємо ліки величезними партіями на великі суми, від 400 тисяч гривень. Потреба залежить від конкретної громади.
В перші тижні війни ще не було розуміння, що потрібно, які ліки, від чого. Бої були під Києвом, постійно хтось дзвонив і казав, що терміново щось треба. Паралельно приходили люди і щось приносили. Причому не завжди потрібне, були такі, які вже “прічінілі добро” і купили те, що самі придумали.
Потім ми почали їздити по звільнених селах, збирали інформацію в полях, а увечері я сиділа і писала списки ліків. Стало зрозуміло, на які ліки є запит. І, по суті, ми сформували для ВООЗ перелік медикаментів, які потрібні на деокупованих територіях в Україні.
Ми замовляли їх за гроші донаторів, була допомога фонду «Відчуй», плюс з Татиної карточки ми робили якісь закупки, і мені щось люди кидали на картку просто на рівному місці, переводили гроші на “Жіночий клуб”.
В перші дні, навіть в перший місяць, у Києві було ще багато такого: “Ми вам зробим знижку”, “Ми вам безкоштовно віддамо”, “Ми вам ще щось дамо”. А потім, коли війна у Києві “закінчилась”, то, звісно, і допомоги стало менше. Деякі наші добровільні помічники пішли воювати. Деякі люди, які нам допомагали щось розвести, привезти, сказали, мовляв, ну вже ж все. І зараз маємо ще велику проблему із паливом.
Щодо потреб у мене є хороша історія з Харківщини. Питаємо в селі: до вас доїжджає якась гуманітарка? Кажуть: “Так. У нас одна кімната забита памперсами, а інша - дитячим харчуванням”. А в селі лишилося десь 150 людей зараз, і майже всі - старше 40 років. Дітей нема.
Питають: “Куди б нам ці памперси віддать? Ми розуміємо, що річ цінна, але нам це не треба. Нам би корвалолу якогось, валокардіну, щось від тиску”.
І, в принципі, така ситуація в багатьох села. 80% людей, які там лишилися, - старше 40. У них хронічні ендокринологічні захворювання, серцево-судинні захворювання. Їм потрібні ті препарати, які приймаються постійно. Зараз люди в паніці, бо не можуть їх дістати.
Бувають рідкісні запити, наприклад, потрібне спеціальне харчування для дітей з фенілкетонурією. І специфічні ліки. Тому коли нас питають: як вам допомогти, які ліки купити? - я відповідаю, що або перерахуйте нам гроші, і ми самі купимо потрібні ліки, або спрямуйте свій ресурс кудись в інше русло. Купувати ліки не потрібно. В мене вже по 8 ящиків парацетамола та ібупрофена. І коли мене просять 10 пачок, я даю 40, бо в мене на складі вже місця нема.
Тобі не відповідають: “Добре, ми заберемо ваш ящик ібупрофена, але тільки якщо ви заберете наш контейнер памперсів?”
Так, таке теж є! Волонтери питають: “А що ви у нас можете забрати?”
Ти писала, що серед гуманітарних ліків тобі трапилися прострочені протизаплідні таблетки. Таке часто буває?
Так, інколи буває.
Ми ще перший час кожну пачку таблеток перевіряли з точки зору безпеки, бо там бували радіомітки. Перевіряли також все металошукачем, щоб раптом не нанести шкоду своїм друзям, яким ми ці ящики передаєм.
І от було таке, що я відкриваю пачку, а в ній з 50 таблеток лишилося дві, і термін придатності сплив у 2019 році. Це звісно була жесть. І в мене уходило по 4 години на день на таке сортування.
Є ще одна проблема: нерідко бачу, як волонтери збирають гроші на фуфломіцини, бо їх замовили бригадні начмеди. Що з цим можна зробити?
Ой, в мене вчора був список від одного начмєда! Значить, там мельдоній, протефлазід, аміксин і тівортін.
Що ти робиш в таких випадках?
Я кажу прямим текстом, що я таку хуйню не замовляю.
Інколи дзвоню начмеду, який замовив, і розпитую, навіщо. Він такий: “Ну як, це ж противірусні!” Кажу: “Я з противірусних знаю ліки проти герпесу, проти гепатитів, проти СНІДу є специфічна терапія. Є проти цитомегаловірусу. І є, звичайно, озельтамівір для лікування грипу. Що саме з цих препаратів ви мали на увазі?” “Нє, ну нам же тіпа від простуди”. Я кажу: “То це не противірусні, давайте називати речі своїми іменами”.
І все ж таки, що з цим можна зробити глобально? Адже люди викидають купу чужих, зібраних, коштів на ліки, які насправді не потрібні.
Я зараз скажу дуже непопулярну річ - глобально треба міняти систему медичної освіти в України. Я просто не бачу іншого виходу.
Тобто, корінь проблеми в медиках, які ці фуфломіцини замовляють?
Так. І в тих медиках, які кажуть: ну, це ж не шкідливо, люди просять, давайте їм дамо.
В мене є друзі, дуже молоді і непогані лікарі, які замовляють теж різну фігню. Я кажу: навіщо це тобі?? Він: хлопці просять, вони звикли. Я кажу: ти розумієш, що ти легалізуєш погані речі? Ти не маєш ніякого права давати чи призначати ліки, які не діють. Людина думає, що їй стало легше від цих ліків, хоча їй стало легше просто так. І потім буде на ці лікі сподіватися і знову їх приймати. Тому я категорично проти такого, і постійно про це кажу.
Як ти вважаєш, чи на часі зараз говорити про якісь проблемні моменти? Чи це треба відкласти на після перемоги?
Я вважаю, що про проблеми треба говорити завжди. Я реально не розумію фразу «не на часі» - ні стосовно політики, ні стосовно медицини, ні стосовно освіти. Ну що значить «не на часі»? Людина робить фігню, ну хай робить, потім війна закінчиться, і я йому ногу відстрелю, да? Ні! Якщо людина - незалежно від того, чи це президент нашої країни, чи керівник якогось департаменту, чи просто бабуся на вулиці - робить фігню, то я буду говорити про це зараз.
Ми говорили про брак лікарів - мабуть, їх бракує і на війні? В різних підрозділах, в прифронтових шпиталях?
Так. У нас є підрозділи, які не мають лікаря. Де функцію медика виконує людина з абсолютно іншою освітою, яка пройшла якісь курси по такмеду.
Наприклад, приходить запит там 20 декомпресійних голок. Тата питає: “А у вас в підрозділі хтось вміє цими декомпресійними користуватися?” “Ні, але написано, що вони повинні бути”. І нашо їм ті голки, легені собі попробивати? Ми не дамо, від того тільки гірше буде. Даємо тим, хто цими голками вміє користуватися.
Я бачу, що так само багато волонтерів продовжують збирати аптечки так само, як в 2014 році. Тільки тепер цих аптечок треба значно більше. Ніби ж має бути якесь централізоване забезпечення? Чи воно не працює?
Централізованого забезпечення нема. Тобто, на складах, можливо, і є аптечки. Але для того, щоб їх отримати, потрібно, щоб начмед частини або лікар підрозділу написав запит з мокрою печаткою. Це дуже смішно для підрозділу, який знаходиться у Бахмуті, наприклад, або ще десь на нулі. Потім, як цей паперовий лист доставити? Іди, гонєц, через заміновані ліси, а потім сядеш на трамвай.
Окей, довіз на трамваї в штаб, і навіть наприклад, по запиту централізовано щось видали. Ти приймаєш це по акту прийому-передачі, а потім тебе спитають: а куди ви діли 10 ампул трамадолу? А 20 ампул налбуфіну? А на що пішли ці антибіотики? І тобі треба буде звітувати за кожну використану ампулу, яку ви взяли на складах.
А це війна: тут до тебе в бліндаж прилетіло і всі рюкзаки нафіг згоріли з усім, що в них було. І в тебе немає жодного підтверджуючого документу про те. Тому лікарям, особливо маленьких підрозділів і тих, хто на нулі, зручніше брати у волонтерів. Тому що потім не треба за кожну ампулу звітувати.
Наскільки це правильно з точки зору вибудовування системи?
Якщо система не працює, то чому ми повинні нею користуватися? Така система звітності, така система запиту під час бойових дій просто не працює. І тому є волонтери, і тому волонтери дістають речі, які б вони не мали діставати.
Уяви собі, що волонтер приїздить в село, а там четверо онкохворих, які не мають знеболення вже два місяці. В Ягідному ми побачили чоловіка, у якого був рак простати з метастазами в хребет. Москалі його били ногами, одягали на голову мішок і змушували співати гімн Росії.
Йому так боляче, що він постійно плаче, він вже три тижні не спить. Коли ми йому вкололи перше знеболювальне, в нього змінився колір шкіри, змінилися очі, перестали тремтіти руки. І дружині наскільки стало легше, яка на все це дивилася і не могла допомогти.
Туди не приїздить система, туди приїхали ми.
Найближчий онколог у них - в Чернігові. Машину угнали росіяни, автобуси не ходять. Де взяти препарати? Да, ми зробили список потрібних препаратів для ВООЗ. Але я не бачу, щоб хтось у МОЗі цим опікувався, не бачу його роботу в цьому напрямку.
Наша Таня Тимошенко ходить по різних засіданнях, доповідає. МОЗ каже: “Там всьо хорошо”. Яке всьо хорошо? Там в людей нема банального валокардіну.
На цій війні ми, на жаль, стикаємося з випадками зґвалтувань. Як ти вважаєш, чи потрібно обговорювати такі випадки публічно? І якщо потрібно, то як це робити?
Про це треба говорити, як про факт. Про те, що це є. Але не обговорювати якісь нюанси, детальки і т.д.
Де межа? Що не можна озвучувати публічно?
Не треба озвучувати подробиці: чим це зроблено, куди, коли, скільки років дитині. Можна сказати, що дитина загинула, якщо це сталося.
Але треба змінити сам кут обговорення. Без оцього: «О Боже, ужас, ізнасіловалі дєвочку свєчкой, 9-ті мєсячную. О, кошмар!» Оце треба прибрати з інфополя. А зараз такі речі розповідають, на жаль, навіть люди, які мають офіційні посади. Цього не повинно бути. Це повинно звучати в судах.
У нас населення настільки травмоване зараз, що додаткова травматизація абсолютно не потрібна. І це ніяк не вирішить саму проблему зґвалтування.
А як тобі, коли психологи починають розказувати журналістам, що їм розказували зґвалтовані клієнтки?
Цього точно не повинно бути. В мене був дуже неприємний випадок нещодавно. Прямий ефір, перше питання журналістки: “От ви гінєколог, шо ви скажетє про згвалтування, як себе поводити?” (Доктор Наташа матюкається - LB.ua).
Які можуть бути правила при зґвалтуванні? Якщо можете ефективно дати відсіч - давайте, якщо ні - кричіть і тікайте. Всьо, немає правил.
Журналістка мене питає: “А як себе поводити дітям?” Я кажу: “Ви охреніли?”
Для дорослих є прийом психологічного захисту - десоціація, думати, що це відбувається не з тобою. Також потрібно по можливості захиститися від інфекції та від небажаної вагітності. Чим? А чим є. А якщо це окупована територія і нічого нема? Я не знаю. Я не знаю, як туди передати ліки.
Ми стараємося, формуємо жіночі аптечки, які потім ховаєм в прокладках, в пачках тампонів, і волонтери їх розкидають у дворах на окупованій території.
Що ти кладеш в ці аптечки?
Екстрену контрацепцію, свічки вагінальні з кліндаміцином, метронідазол, сумамед і мазьку зі знеболюючим антибактеріальним ефектом. Це аптечки маленькі максимально, щоб їх можна було сховати.
Бо москалі можуть забрати ліки собі?
Можуть просто їх викинути.
Ви передаєте засоби гігієни. Це великий дефіцит і на окупованих, і на деокупованих територіях?
Та кругом.
Тобто, прокладки - це як раз те, що можна закуповувати і привозити волонтерам?
Так, це те, що потрібно.
А таке висвітлення теми зґвалтувань, як у нас є зараз, призводить до того, що мені привозять 8 ящиків екстреної контрацепції. Яку треба задіяти протягом 72 годин після статевого акту. Як я це доставлю? Куди, кому?
А можна було ці гроші на щось інше витратити. Купити, наприклад, комп’ютер для Гавріливки, де повністю зруйнована школа з усім, що там було. Дітям у вересні не буде на чому вчитися.
Ти думаєш, у вересні ми будемо вчитися офлайн в Гаврилівці?
В Гаврилівці, да, будем.
А де не будем?
Не будем в Запоріжжі і туди далі. Не будем на Харківщині, можливо. Ну і точно не будем в Маріуполі і далі на Донбасі.
Як тебе змінило це все?
Я перестала плакати, взагалі. Стала внутрішньо-спокійною. Навіть коли ми працюємо під обстрілами, мені не страшно, я розумію, як діяти. В більшості випадків. І я боюся, напевно, тільки того, що можу не втриматись з точки зору агресії у відповідь. Наприклад, якщо переді мною буде сепаратист.
В тебе на стегні пістолет. Навіщо вам пістолет, доктор Наташа?
Він потрібен, тому що ми їздимо в сіру зону, буваємо там, де можуть бути росіяни. Може бути якось ситуація, що нас беруть в заручники, тому в мене завжди є рація, завжди є зброя.
Мене питають, чому я ношу зброю у Києві. Бо до зброї потрібно звикнути. Вона не заважає, ти її відчуваєш, як своє тіло. Я ходжу в тир, мене навчають працювати зі зброєю. Так, я не буду носити автомат Калашнікова, це не моє, я не буду витрачати на це час. Але пістолет і якісь мінімальні засоби безпеки - це абсолютно нормально
І коли закінчиться війна і ми переможемо, я не хочу віддавати свою зброю. Я хочу, щоб люди, які щось мені кажуть, відповідали за свої слова. Вони повинні розуміти, що їм може прилетіти, якщо вони мені скажуть якусь фігню, чи збрешуть, чи зроблять комусь шкоду. Я маю на це право. Ми були дуже толерантними, і от результат - ми сидимо в підвалах.
Ми зачепили тему жінок. Ця війна має дуже жіноче обличчя. Жінки всюди, воюють, рятують, лікують, вивозять самостійно родини, тягнуть на собі все, що лише можна уявити. Як тобі здається, як це змінило українських жінок як спільність, як гурт?
Жінки почали демонструвати свою вільність. Вільність у… навіть не знаю, як це назвати.
Вільність проявів?
Вільність всього. Отут я можу дати піздюлєй, а тут я можу обійняти і колисати.
Мене в понеділок на Харківщині обійняла жінка - вчепилась в мене і плаче, говорить тільки одну фразу: як ми вас чекали, як ми вас чекали. Ми простояли так 5 хвилин, бо я зрозуміла, що її не можна відпускати. Стояли і розкачувались.
Жінки - це бабуся, яка ледь не вмирала, коли ми приїхали, а після уколу її попустило і за 15 хвилин вона каже доньці: “Маша, неси те і те”. Та приносить ящик, в ньому - рушники і вишиванки. Ця жінка сама їх вишиває. Каже: “Значить так, дівчата, оце вибирайте, яку хочете”. Ну, ми вишиванки не брали, взяли по одному рушнику, бо всі троє офіційно незаміжні.
Розумієш, вона тіки що помирала, сатурація 70, в неї запалення легень, плевріт. А тепер вона встала - і всім вишиванки. А потім - борщу!
Наші жінки виходять і кажуть: “Дитина, ти така худенька, вас сьогодні хтось годував? А давайте ми вам дамо з собою огірочків маринованих!” В неї хати, бляха, нема, бо розмбомбили. Але в неї є мариновані огірочки, і вона готова їх віддати.
Ще люди стали дуже ощадливі в використанні ресурсу. Ніхто не просить багато - просять те, що треба, і все. Ніби відфільтрувалося все зайве. Мені здається, країна дуже сильно зміниться, треба тільки це підхопити і продовжити.
Як зміниться? Як ти думаєш?
Думаю, що ми нарешті зрозуміємо, що таке Україна. Зрозуміємо важливість базових речей: мови, культури, спадку, коріння, раціонального використання того, що нам дано.
Важливість людей?
Важливість людей.
Війна відкрила мені внутрішню силу людей. Причому це не обов’язково ЗСУ, не обов’язково поліція, не обов’язково даже лікарі. Це люди, які: “ Хочете, ми вам чаю з м’ятою заваримо? У нас там м’ята виросла і не згоріла”. Розумієш, за цих людей варто воювати. Людей, які готові все віддати - рушника, огірки, м’яту. Це наш спосіб прожити травму. В українців він такий.
Як твої пацієнтки весь цей час?
Багато хто з моїх дівчат поїхав народжувати за кордон. Але ми все одно переписувалися. Отак приходжу увечері додому, десь о 22, сідаю за комп і починається… До речі, я поламала свій залізний принцип не консультувати онлайн. Непереборні обставини, всьо.
Про те, що виїхати кудись в безпечніше місце, ти взагалі не думала, да?
Ні. Але це був для мене один з найскладніших моментів у цій війні - сказати доньці, що я не поїду з ними в Німеччину. Дуже важко це далося, і Соня (донька) дуже важко це сприйняла. Мабуть, це був перший раз за час війни, коли я заплакала. І потім плакала ще раз, і все, більше не плачу, не можу.
"Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ".
