У вузькій двомісній палаті на третьому поверсі лікарні від великого вікна розливається світло. Спиною до світла на стільці сидить темноволоса жінка і тримає на колінах немовля в рожевій плюшевій кофтинці. Малеча підключена до крапельниці. Жінка притримує дитині голівку і годує її з пляшечки. Маля інколи відволікається і гучно кричить. Голос відлунює від лікарняних стін. Мати намагається заспокоїти, легенько гойдаючи на колінах. Поряд стоїть дитяче ліжечко.
Від початку війни Алла та її двомісячна донька Еллі були в Охматдиті в Києві. Її родина: чоловік, 12-річна донька, мама – перебувала за Києвом, вдома. У лікарні дні Алли і Еллі однакові: прокинутися вранці, погодувати дитину, крапельниці, якісь побутові справи, знову погодувати дитину – і так по колу.
Але 24 лютого було геть інакшим.
— Я прокинулася о шостій ранку на годування і побачила дописи за пʼяту ранку. Подумала, ну, не дай боже, почалася війна. Поки годувала малу, дізналася, що справді почалася. Мені не вірилося — як таке може бути у 21 столітті, щоб діти гинули в бомбосховищах?
Щоб спуститися в укриття з палати, Аллі треба було спершу дочекатися медсестру. Приблизно три хвилини – аби відключити Еллі від крапельниці. Далі сходи, спускатися довго. У деяких приміщеннях підвалу було нестерпно спекотно, в інших, навпаки, холодно. У самому підвалі скрізь розетки, над головою труби з гарячою водою. І довкола — мами з дітьми.
— Спочатку було тривожно – і ми спускалися в підвал. Пробули в укритті ніч. Медсестри організували мамам матраци, дітям – ліжечка. Усі одне одного підтримували, шуткували постійно. Потім ми стали спускатися в укриття, вже лиш коли вибухи були близько. Я розуміла, що стіни лікарні скляні, що якщо вибух буде поряд, це буде небезпечно, але я не могла просто підхопити дочку і побігти, бо вона підключена до апаратів.
Восьмого березня Аллу і Еллі евакуювали потягом до Львова. На збори було півтори години. Потяг їхав одинадцять годин. З речей Алла мала лише те, з чим приїхала до лікарні.
Нині Алла чекає, поки до них у Львові доєднаються рідні: чоловік, її батьки, старша 12-річна донька. Вони також евакуюються. Далі за планом – операція Еллі, а після — невідомість.
— Ми поки що живемо одним днем. З нею все добре, — Алла киває головою в бік Еллі, — і з нами, значить, також. Я вважаю, що нам дуже пощастило, бо ми були в комфортних умовах і в київському Охматдиті, і тут.
— Чогось бракувало? — запитую я.
— Бракує миру. З цим нині дефіцит.
Сусідня палата вміщає чотирьох пацієнтів з батьками. Тут просторіше і трохи світліше. На лікарняному ліжку напівлежить-напівсидить худорлява дівчинка. Її світле довге волосся заплетене в тугі коси. Поряд з ліжком на стіні висить поличка, на поличці – книга та рожевий іграшковий восьминіг. Дівчинку звати Влада, їй девʼять років. Вона неохоче длубається у своєму обідньому салаті.
Поруч з Владою на ліжку сидить мама Лариса. Про те, що почалася війна, вони з чоловіком дізналися, коли з вікна спальні у Боярці побачили вибух — російські війська атакували аеропорт у Василькові.
— Багато хто вже говорив, що таке можливо, тому 24 лютого ми буквально прокинулися з фразою «почалася війна», — пригадує Лариса. — Сирени на той час ще не налаштували. Було також чути вибухи в Ірпені та Гостомелі. Ми схопили дитину і помчали у підвал. Оскільки ми живемо в приватному будинку, перетягнули в підвал ліжко. Ночували там постійно, бо Влада більше лякалася і плакала посеред ночі, якщо ми тягнули її в укриття. А вдень, коли починалися сирени, вона сама казала: «Ми вже йдемо в укриття? Вже йдемо? А що якщо ми не встигнемо?»
Владі поставили діагноз ще до війни, мала бути планова операція в Охматдиті у Києві. Але в лікарню потрапити так і не вдалося. Родина вирішила чекати, поки ситуація нормалізується і Влада поїде на операцію. Тим часом Лариса дзвонила знайомим тероборонцям і військовим — усі як один казали, що до Києва не проїхати.
Після тижня життя в підвалі Лариса подзвонила до Львова. Їх були готові прийняти без вагань.
— Ми зібрали якісь речі і виїхали на Білу Церкву. Після одинадцяти годин дороги нас прийняли в Охматдиті тут, у Львові. Як виявилося, її стан був критичніший, ніж думали. Зараз Владу вже прооперували і ми чекаємо на виписку, — розповідає Лариса. — Наш день тут починається з підйому. Сніданок у палаті. Далі перевʼязки. Зранку і ввечері крапельниці. Тут, звісно, набагато спокійніше.
Станом на 28 березня Український центр охорони здоровʼя зафіксував пошкодження 76 закладів охорони здоровʼя, сім лікарень знищено повністю (МОЗ надає інформацію про девʼять повністю знищених лікарень). Крім того, часто через постійні обстріли медики не можуть дістатися до пацієнтів. Загалом в Україні поранено 31 медичного працівника, ще девʼятьох убили російські військові.
У львівський Охматдит приїхало більш ніж пʼятдесят пацієнтів з тимчасово окупованих територій і міст, де зараз ведуться бойовій дії. Частина дітей — ті, що отримали вогнепальні поранення, частина — ті, котрих евакуювали, наприклад, з Києва на планове лікування. Більшість пацієнтів тимчасово приїжджають у Львів і далі скеровуються на лікування в Польщу або Словаччину, які погодилися приймати українців безкоштовно.
Крім того, зараз львівський Охматдит виконує ще функцію гуманітарного центру. Переміщені пацієнти можуть отримати в лікарні речі першої необхідності, предмети гігієни, ліки.
— Була дитина, що з батьками добиралася з Харкова пʼять днів до нас, — розповідає виконувач обовʼязків директора лікарні Дмитро Квіт. — Там вони жили в бомбосховищі, медичної допомоги класичної не могли отримати. Поки їхали, дитина почала вже сильно гарячкувати. У дитини виявили рецедивуючий отит, зараз вона вже отримує допомогу. Багатьох дітей переводять планово з лікарень центральних і східних областей. Є багато сімей, які лишаються у Львові, а не їдуть далі. Наприклад, на початку березня до нас надійшли з Києва 33 дитини з батьками. Більшість з них розʼїхалися по знайомих і родичах у регіоні.
Дмитро Квіт розповідає, що лікарня зараз готова надавати допомогу пацієнтам у посиленому обсязі. У підвалі облаштоване бомбосховище з водою та їжею, з верхніх поверхів пацієнтів перемістили на нижні, на випадок загрози з неба.
Загалом лікарня має триста ліжок. Крім того, є близько 100-120 ліжок у резервному госпіталі, який розташований за містом і тимчасово не функціонує, але за потреби може відновити роботу. Медикаментів також достатньо — частину закуповує сама лікарня, частина надходить від волонтерів.
— Щодо персоналу, то працювати лишилися всі, ніхто не поїхав, — говорить Дмитро Квіт. — Є персонал старшого віку, вони взяли відпустки тимчасово. Але загалом усі працюють. Так, є психологічне навантаження. У людей тепер загострене почуття відповідальності.
Лариса та Влада планують повернутися додому, щойно це стане можливо. Але поки у Влади триває реабілітація, виїхати далеко вона не може.
— Я зрозуміла, що на війні боюся не за себе, а за дітей, рідних, навіть тварин у дворі. Постійно думаю, як там мама, що живе в сусідньому будинку? Як там моя свекруха, яка теж лишилася в Боярці? Переживаєш за них більше, ніж за себе. А найбільше – за дітей. Бо страшно не знати чогось, не знати, коли і як війна скінчиться. Чого я найбільше хочу? Зараз усі хочуть миру, то нехай буде перемога.
